Текст сформувався у другому тисячолітті до н.е., але остаточна його редакція пов’язана з піднесенням Вавилона та культу Мардука. Саме тому «Енума Еліш» слід читати не як «наївну міфологію», а як продуману релігійно-політичну доктрину, вписану в ритуал, храм і державу.
Первісний хаос
На відміну від пізніших монотеїстичних традицій, де світ виникає з волі єдиного трансцендентного божества, «Енума Еліш» починається з хаосу — не в абстрактному, а в цілком тілесному сенсі. Первісну реальність становлять дві водні стихії: прісна і солона. Вони не лише матеріальні, а й персоніфіковані. Їхнє поєднання породжує покоління богів, але цей процес не є гармонійним. Молоді боги шумлять, порушують спокій, викликають роздратування старших сил.
Хаос у «Енума Еліш» — це не зло в моральному сенсі. Це стан невпорядкованості, нестабільності, в якому ще не встановлено ієрархій, законів і функцій. Саме тому космогонія тут нерозривно пов’язана з насильством: порядок не народжується сам, він встановлюється через конфлікт.
Тіамат як образ страху перед доісторичним
Центральною фігурою цього конфлікту стає Тіамат — уособлення первісної солоної безодні. Її образ багатозначний: вона і мати богів, і чудовисько, і космічна загроза. Коли старі боги гинуть або відступають, саме Тіамат бере на себе роль сили опору новому порядку. Вона створює чудовиськ, очолює війну проти молодших богів і перетворюється на символ неконтрольованого, доісторичного буття.
Тіамат — це не просто «зло», а радше пам’ять про світ до закону. Саме тому її потрібно не переконати, а знищити. У цьому моменті міф набуває виразно політичного звучання: хаос не підлягає інтеграції — він підлягає ліквідації.
Мардук і нова модель божественної влади
На тлі загального страху з’являється Мардук — бог, який погоджується вступити в боротьбу з Тіамат за умови, що після перемоги отримає верховну владу. Цей момент надзвичайно важливий: влада тут не дана від початку, вона є результатом договору і дії. Мардук перемагає не лише силою, а й хитрістю, словом і знанням. Його перемога — це акт космічного заснування нового порядку.
З тіла Тіамат він творить світ: з однієї частини — небо, з іншої — землю. Хаос не зникає повністю, він перетворюється на матерію для космосу. Таким чином, порядок виникає не ex nihilo, а через насильницьке структурування первісного.
Після перемоги Мардук отримує п’ятдесят імен — символ повноти влади, знання і контролю. Ім’я в месопотамській традиції — це не етикетка, а функція. Той, хто володіє іменами, володіє реальністю.
Створення людини
Людина у «Енума Еліш» не є центральною метою космосу. Її створюють з крові переможеного бога, щоб звільнити богів від важкої праці. Це принципово інша антропологія, ніж у біблійній традиції. Людина тут — істота службова, ритуальна, включена в космічну економіку жертвоприношень і храмового культу. Саме тому сенс людського існування не в індивідуальному спасінні, а в підтриманні встановленого порядку. Людина має пам’ятати своє місце — і водночас визнавати велич того, хто цей порядок установив.
Ритуал і держава
«Енума Еліш» не був текстом для приватного читання. Його читали й проголошували під час новорічного свята Акіту у Вавилоні. Таким чином, космогонія щороку відтворювалася як акт оновлення світу і підтвердження легітимності царської влади. Цар поставав земним представником Мардука, а отже — гарантом космічного порядку.
Тут міф стає інструментом політики, а релігія — мовою влади. Космос, місто і держава зливаються в єдину сакральну структуру.
Сьогодні «Енума Еліш» читається не як примітивна легенда, а як текст, що оголює глибинні механізми культури: страх перед хаосом, потребу в порядку, готовність виправдати насильство заради стабільності. Це міф про те, що кожна цивілізація починається з акту розмежування — між дозволеним і забороненим, своїм і чужим, космосом і безоднею.
Назар Комарович
