Арістотель і походження поняття
Арістотель першим систематично використав термін «ентелехія» у трактаті Про душу. Він виходив з розрізнення матерії та форми, потенційного та актуального. Матерія сама по собі ще не є завершеною річчю, оскільки потребує форми, яка надає їй визначеність і функцію. Лише поєднання матерії з формою створює повноцінну субстанцію.
У цьому контексті ентелехія позначає внутрішній принцип, що робить матерію справжньою річчю. Для живих організмів такою ентелехією є душа, яка виконує роль «першої ентелехії» — вона надає тілу здатність бути організмом, а не просто сукупністю неорганічних речовин. Арістотель наголошував, що без цієї життєвої функції організм не був би живим.
Особливе значення ентелехія набуває у людини: саме раціональна діяльність, мислення й самосвідомість визначають її сутність і відрізняють від інших істот. Таким чином, ентелехія є не лише принципом життя, а й принципом розвитку, що виводить буття з потенційного стану до дійсного.
Лейбніц і нове осмислення ентелехії
У XVII столітті німецький філософ і математик Готфрід Вільгельм Лейбніц надав поняттю ентелехії нового змісту. Він називав свої монади — неподільні й самостійні «одиниці буття» — ентелехіями, підкреслюючи їхню внутрішню активність і здатність до самодетермінації.
Для Лейбніца ентелехія означала не зовнішню форму, накладену на матерію, а внутрішню силу, яка розгортає власну діяльність. Кожна монада має власну перспективу на світ і розвивається зсередини, що робить її самодостатнім центром життя. У цьому сенсі ентелехія виступає принципом індивідуальної динаміки та розвитку всесвіту.
Віталізм і Ганс Дріш
На межі XIX–XX століть поняття ентелехії було відроджене німецьким біологом і філософом Гансом Дрішем. У своїй віталістичній концепції він застосував його для пояснення органічних процесів. На відміну від механістичних пояснень життя, Дріш стверджував, що у живих істот діє особливий внутрішній принцип вдосконалення та саморозвитку, який не можна звести до фізико-хімічних закономірностей.
Для нього ентелехія була своєрідним нематеріальним «життєвим чинником», що координує розвиток і функціонування організму. Хоча ця ідея зазнала критики з боку матеріалістично налаштованої науки, вона залишила слід у дискусіях про природу життя і відновила інтерес до арістотелівської спадщини.
Ентелехія — це не лише історичний термін, а й ключове поняття, яке демонструє, як різні епохи осмислювали взаємозв’язок потенційного й актуального, матерії та форми, зовнішнього й внутрішнього принципів буття. Вона стала основою для розробки концепцій душі, індивідуальності, органічного розвитку і навіть сучасних філософських дискусій про свідомість і природу життя.
Таким чином, від Арістотеля до Лейбніца і Дріша ентелехія залишалася центральним образом, що виражав прагнення пояснити, як можливе стає дійсним і як внутрішня сила формує гармонію живого світу.
Іван Гудзенко
