Після народження в Абердині, інтелектуальному центрі північно-східної Шотландії, Бакстер вирушив до континентальної Європи, де в 1741 році взяв на себе обов’язки вихователя для двох молодих джентльменів. Перебуваючи в Утрехті (Нідерланди), він увійшов у контакти з різними освітніми колами тогочасної Голландії, а згодом, під час подорожі до Іспанії у 1745 році, зустрів англійського радикального мислителя Джона Вілкса. Ця зустріч справила на Бакстера значне враження. Він захопився інтелектом Вілкса, про що свідчить подальше листування між ними.
Метафізичний раціоналізм
У центрі філософії Бакстера стоїть чітке розмежування між матерією і духом. Це розмежування спроба відновити дуалістичну метафізику, що була зруйнована британською емпіричною традицією, представниками якої були Джон Локк, Джордж Берклі та Девід Г’юм. Бакстер критикує уявлення про те, що всі пізнання беруть початок у відчуттях. На його думку, духовна субстанція це реальність, яка існує незалежно від матеріальних структур, і саме вона є джерелом свідомості, мислення та безсмертя.
Ця позиція перетинається з поглядами континентальних раціоналістів, таких як Рене Декарт, і стала важливим елементом опозиції британському скептицизму XVIII століття. Бакстер вважав, що розум і душа не результат фізіологічної діяльності мозку, а прояв нематеріального, духовного начала.
Дослідження природи людської душі
Одним із головних філософських досягнень Бакстера стала анонімна публікація книги «Дослідження природи людської душі» (1733), яка згодом пережила ще кілька перевидань 1745 року вийшло третє, а в 1750 році додатковий том. У цій праці Бакстер не лише відстоював ідею духовної природи людини, а й прагнув дати раціональні аргументи на користь безсмертя душі. Він намагався побудувати логічний ланцюг доказів, що свідомість та мислення не можуть виникати з матерії, отже повинні мати нематеріальне джерело, яке не піддається руйнуванню після фізичної смерті.
Філософ доводив, що розум як автономна субстанція не підлягає механічним законам природи, а отже, має онтологічний статус, відмінний від тілесного. Таким чином, безсмертя не є лише релігійним постулатом, а логічно виправданою тезою раціональної філософії.
Після смерті Бакстера, у 1779 році, Джон Дункан підготував до друку книгу «Докази розуму в доказі безсмертя душі», яка містила вибрані фрагменти його праць. Ця публікація стала своєрідним підсумком філософських переконань Бакстера і одночасно спробою зберегти його інтелектуальну спадщину в час, коли домінували інші, емпіричні школи думки.
Іван Гудзенко
