Джерела знань про елеатизм
Відомості про елейську школу збереглися завдяки археологічним і літературним джерелам. Археологічні дослідження свідчать, що за часів Парменіда, засновника школи, Елея була великим містом із храмами, гаванню та потужними стінами. Існують дані про медичну школу, яку приписують Парменіду, та написи з його ім’ям.
Літературні свідчення — це фрагменти, збережені пізнішими античними авторами. Їх зібрав Герман Дільс у праці Die Fragmente der Vorsokratiker (1903). До нашого часу дійшло 19 фрагментів Парменіда, 4 уривки його учня Зенона, відомого своїми парадоксами руху, та 10 фрагментів Меліса із Самоса, адмірала і філософа. Більшість цих уривків дуже короткі, і їх інтерпретація ускладнена упередженістю тих, хто їх цитував.
Основні представники школи
Парменід сформулював вчення про Єдине — неподільне, нерухоме й вічне Буття. У поемі Про природу він розмежував «Шлях істини» та «Шлях думки». Перше стосується справжньої реальності — Буття як єдності, тоді як друге описує світ чуттєвих явищ, який є оманливим і непевним.
Учень Парменіда Зенон прославився методом reductio ad absurdum і створенням парадоксів руху, що мали на меті захистити вчення його вчителя. Він доводив, що рух і множинність ведуть до логічних суперечностей.
Мелісс розвинув елеатську доктрину, але змінив її у бік визнання нескінченності Буття в просторі та часі. Якщо Парменід наголошував на вічній теперішності, то Мелісс вважав, що Буття існує завжди — у минулому, теперішньому й майбутньому.
Хоча Горгій не був елеатом, він використав логічні методи Зенона для доведення протилежної концепції — нігілізму, який стверджував Небуття замість Буття.
Протиставлення іншим школам
Елеати виступали проти космологічних шкіл мілетян (Фалеса, Анаксімена), які вбачали першооснову світу у воді чи повітрі. Вони заперечували також ідеї піфагорійців, які виводили матеріальний світ із числових структур. Елейська школа відкидала емпіричний метод і розвивала раціоналістичний, абстрактний підхід, у якому реальністю є тільки єдине та неподільне Буття.
Особливим опонентом елеатів був Геракліт з Ефеса, який вчив про всезагальну зміну й тотожність протилежностей. Якщо Парменід стверджував, що істина не допускає суперечностей, то Геракліт вважав, що суперечність є сутністю буття.
Онтологічні основи
Філософія елеатів зводиться до заперечення Небуття. Парменід стверджував, що мислити й бути — одне й те саме: не можна мислити того, чого немає. Відтак істинне знання можливе лише про Буття, а будь-які твердження про небуття є позбавленими сенсу.
Буття, за Парменідом, вічне, незмінне, неподільне, нерухоме. Воно не має початку чи кінця, бо не може виникнути з Небуття, а також не може зникнути. У цьому полягає радикальний онтологізм елеатизму, який відкинув поняття становлення, народження і смерті.
Мова і логіка
У вченні Парменіда простежується особливе значення мови. Він виходив з того, що неможливо висловити щось, не визначивши його існування. Слово «є» означає істину, а «не є» — позначає неможливе. Такий логіко-лінгвістичний підхід став основою подальших дискусій в античній філософії.
Елеатизм став важливим етапом у розвитку античної думки. Він започаткував систематичну онтологію, вплинув на формування логіки та філософії буття. Його ідеї згодом отримали відгук у Платона та Арістотеля, а також сприяли розвитку діалектики й критики чуттєвого досвіду.
Іван Гудзенко
