Історичний та богословський контекст
На початку V століття в християнському світі загострилися суперечки між двома головними богословськими школами — Александрійською та Антіохійською. Александрійська традиція, представлена патріархом Кирилом Александрійським, наголошувала на нероздільній єдності божественної та людської природи Ісуса Христа в одній особі. Антіохійська школа, виразником якої став патріарх Константинопольський Несторій, робила акцент на розрізненні цих природ, щоб підкреслити повноту людського буття Христа.
Несторій відмовлявся визнавати Діву Марію Богородицею, вважаючи, що цей титул применшує реальність людської природи Ісуса. Він пропонував вживати термін «Христородиця» , щоб підкреслити народження Месії як людини, в якої окремо існують божественна і людська особи, що діють у згоді. Для Кирила така позиція означала розділення Христа на дві особи і фактичне заперечення таїнства Втілення.
Скликання та перебіг собору
Папа Римський Целестин I, який раніше вже засудив вчення Несторія, доручив Кирилу провести собор у Ефесі та виступити на ньому як його представник. Кирило діяв швидко: не дочекавшись прибуття делегацій зі Сходу, зокрема єпископів Антіохійської церкви, він відкрив засідання та засудив Несторія як єретика.
Собор підтвердив, що «Слово, поєднавши з собою у своїй особі плоть, одушевлену розумною душею, стало людиною». Цим формулюванням отці собору закріпили догмат про єдину особу Христа, яка об’єднує дві природи — божественну та людську — без змішання і розділення.
Реакція та конфліктні події
Прибуття східних єпископів, очолюваних Іваном Антіохійським, призвело до нового розколу. Вони скликали власний «паралельний» синод, який відлучив від церкви самого Кирила та єпископа Ефеського Мемнона. Таким чином, у Ефесі одночасно діяли два собори з протилежними рішеннями.
Незважаючи на це, папське визнання отримав саме собор Кирила. Несторія було офіційно позбавлено сану патріарха Константинопольського та вигнано у вигнання як єретика. Проте богословська напруга не зникла одразу, конфлікт завершився лише у 433 році, коли Александрія та Антіохія уклали компромісну угоду, відому як «Формула єдності». У ній визнавалась єдина особа Христа, але чітко підкреслювалася відмінність Його двох природ.
Значення Другого Ефеського собору
Рішення Ефеського собору 431 року стали важливим кроком у формуванні християнського вчення про Ісуса Христа. Собор остаточно закріпив вживання терміна «Богородиця» для Діви Марії, що стало догматом у подальшій православній і католицькій традиції. Водночас він спричинив довготривалі розділення, які згодом привели до появи самостійних церков, що зберігали несторіанське вчення.
Другий Ефеський собор показав, що Вселенські собори були не лише богословськими зібраннями, але й аренами політичної боротьби між церковними центрами. Спадщина цього собору залишається актуальною у сучасному християнському богослов’ї, адже він торкнувся фундаментального питання ким є Христос у своїй сутності та як поєднуються в Ньому божественне й людське.
Іван Гудзенко
