Донцовим та братами і сестрами опікувалася рідня матері Дмитра. У 1900 році Дмитро закінчує училище в м. Мелітополь. Невдовзі переїжджає до Петербургу у Царське село. Петербурзі Донцов продовжує своє навчання на юридичному факультеті.
У 1907 році він успішно закінчує цей факультет. Бере активну участь в політичній діяльності і вже у 1905 році вступає до УСДРП (Українську соціал – демократичну робітничу партію). Двічі був заарештований: спочатку у 1905 році у м. Петербурзі, а у 1908 р. – у Києві.
Він відбув 8 місяців у в’язниці, у зв’язку з погіршенням фізичного стану здоров’я був відпущений. У цьому ж році Донцов переїжджає до Галичини, а пізніше – до Відня. Спочатку він притримувався марксизму, але вже потім поступово перейшов до націоналізму, він висуває тезу, якої притримувався все своє життя: «Актуальне не гасло самостійності – мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну у союзі з Росією. Актуальне , більш реальне , більш конкретне — швидше здійснене – гасло відриву від Росії, розіврання будь – якого єднання з нею – політичний сепаратизм».
З 1900 по 1911 р. продовжує навчання в університеті м. Відень. У 1912р. – одружується з українською студенткою Марією Бачинською. Дмитро провчився у Віденському університеті всього лише 4 семестри, у 1911 році переїжджає до м. Львова. І у 1917 році отримує науковий ступінь – доктора юридичних наук.
Після конфлікту з УСДРП, у 1913 році Д. Донцов розриває назавжди зв’язок з партією . У цьому ж році на ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові, Донцов у своїй доповіді про сучасне політичне становище нації та завдання – виступив за Україну у боротьбі проти Росії за незалежність. У серпні 1914 року створює та очолює СЗУ (Союз звільнення України).
Його організація залучилася підтримкою австро – угорського міністерства закордонних справ з метою надання підтримки у пропаганді націоналізму у війні проти Росії. Союз звільнення України допомагав в об’єднанні українських емігрантів, які переслідувалися під час російської революції періоду 1905 – 1907 років. Цей союз проголошував відділення України як самостійної держави від Росії, вів пропаганду серед російськиї військовополонених українського походження, які утримувалися в концтаборах у Німеччині, Австрії та Угорщині.
Дмитро жив та працював у Відні (1914 р.), Берліні, а потім і в Швейцарії (1916р.). у 1918 році він повертається до Києва, який у той час був окупований німцями. Працює в керівництві гетьмана П. Скоропадського, очолює УТА (Українське телеграфне агентство). Створює ПХД (Партію хліборобів — демократів) разом з В. Липинським та В. Шеметом.
З 1922 року в м. Львові стає редактором журналів: «Літературно – науковий вісник», «Заграва», «Вісник», починає публікуватись у німецькій та польській друкарнях. З 1926 р. – пише культову книгу серед українських націоналістів, яку називає «Націоналізм». Після неочікуваного нападу Гітлера на Польщу у 1939 році – був відісланий польською владою до Берези –Картузької, де й провів два тижні. Змушений був емігрувати із Західної України, у зв’язку з приходом радянських військ.
З 1945 р. – знаходився в американській зоні окупації, емігрував через Париж, Англію та переїхав до Канади. У 1947 р. аж до самої смерті жив у м.. У 1948 -1953 рр. – викладав українську літературу у місцевому університеті. Похований у м. Баунд – Брук в США, штату Нью-Джерсі.
