Варто також зазначити, що при імператорському дворі з великою увагою та повагою ставились до представників інших релігій. Акбаром, у Фатехпур-Сікрі, було відкрито молитовний будинок (ібадат-хану), де відбувалися філософські диспути, на різну тематику, серед мусульман, індійців, парсів, джайністів та християн. Здійснивши ретельне вивчення цих релігій, Акбар дійшов висновку, що їхні представники шанують Єдиного Бога, а тому, не повинно бути ніяких релігійних суперечок, оскільки жодна з релігій – не має монополії на істину.
Завдяки імператору Акбару Великому, у 1581 році створюється релігійно-філософська доктрина , яка отримала назву: «божественна віра» (дін-і ілахі). Багатьма мусульманськими священнослужителями, доктрина Акбара стала сприйматися, як єретична, оскільки вважалася ними нічим іншим, як богохульством. Релігійна течія не набула великої популярності, хіба що лише у колі придворних. Прихильником дін-і ілахі, після смерті Акбара, став його міністр – Бірбал.
Релігія дін-і ілахі уособлює культ, що пов’язаний, насамперед, з особистістю могольського імператора Акбара Великого, оскільки той почав себе вважати новим пророком, закликаючи інших оновити іслам, упродовж ста років після пришестя пророка Мухаммеда. Також, засновник цієї релігії інтерпретує арабське слово «акбар», стверджуючи, що воно стосується і приписується його божественній особистості. Єдиним, хто не визнав дін-і ілахі, і відмовився від неї, був головнокомандувач імператорської армії Моголів – раджа Ман Сінгх. У нього існували свої переконання, за якими визнавалися тільки індуїзм з ісламом.
Будучи синкретичною релігією, дін-і ілахі поєднує містицизм, філософію, поклоніння природі. Згідно із релігійною доктриною, визнавався тільки Єдиний Бог. Бог міг відкривати Себе у будь-якій релігії. У вченні повністю був відсутній політеїзм. У доктрині простежуються витоки теологічних уявлень різних релігій, зокрема: ісламу, християнства, зороастризму, джайнізму, буддизму, – які критично осмислюються, у світлі розумового пошуку істини. Варто зважити і на таку деталь, як кібла (арабською – напрямок; те, що розташоване навпроти) – в доктрині дін-і ілахі. Найчастіше, нею у віровченні Акбара слугувало Сонце, оскільки сам імператор звершував культ запалювання незгасимого вогню (запозичення – із зороастризму), носив на тілі брахманський шнур, а на чолі – тілаку (сакральний знак послідовників індуїзму). Доктрина Акбара стосувалася й заборони їжі, особливо – телятини.
Дін-і ілахі, зазвичай, нагадувала не релігійну, а – етичну систему. Наприклад, такі ознаки, як: пожадливість, чуттєвість, наклеп та гордість – розглядаються в релігійно-філософській доктрині, як гріхи. Натомість, побожність, благорозумність, стримання, доброта – шануються у ній, як добродійства. Дін-і ілахі запозичила суфійське вчення про очищення душі, безпосередньо через спрагу спілкування з Богом. Нею ж було запозичено ідею целібату (католицизм), було заборонено завдавати смерть тваринам (джайнізм). Релігія Акбара відрізнялася тим, що у ній цілком були відсутні сакральне писання та ієрархія.
Завдяки дін-і ілахі, мусульманський світ Індії збагатився через переклади індуїстських книг: «Рамаяни» та «Махабхарати», а також – християнське «Євангеліє». Над перекладом «Махабхарати», за наказом Акбара Великого, працював правовірний мусульманин – історик Бадауні. На його думку, такий задум Акбара розцінювався, як гріховна діяльність, тому сповіднику ісламу доводилося , після закінчення своєї денної роботи, очищати себе, за допомогою вуду (ритуальне омовіння в ісламі) та спеціальних молитов (шахаду). За іншою версією, Бадауні прийняв дін-і ілахі, як релігію про Єдиного Бога.
Як стверджують деякі релігієзнавці, філософська частина цієї синкретичної релігії стала основою для сикхізму та пенджабських практик, які передували йому. Цей релігійний напрямок – довго не проіснував.
Іван Гудзенко
