Часу немає, є тільки мить. І тому в одну цю мить треба вкладати всі свої сили. Л.М. ТолстойЩо таке час? Цей феномен є одним з найбільш таємничих для людини. Дійсно, час, з одного боку, є всюдисущим і в якомусь розумінні всемогутнім (перефразовуючи відомий вислів: «Все боїться часу… і навіть піраміди!»). З іншого боку, хоча всі ми чисто інтуїтивно й розуміємо, що це таке, але дати точне й вичерпне визначення поняття часу здається майже неможливим.
І все ж спробуємо! Отже, як вам такий варіант – «час є універсальною формою змін»? Давайте розберемося з ним по пунктах. «Універсальна» — значить знову-таки всеохоплююча, адже будь-які зміни дійсно можливі тільки в часі. «Форма», бо час нагадує своєрідну прозору посудину, яку можна наповнювати будь-яким змістом. Інакше кажучи, зміни можуть бути найрізноманітнішими (приміром, на краще або на гірше), проте плин часу, в якому вони відбуваються, здається незмінно рівномірним та невблаганним. Нарешті «зміни»: тут маємо такий собі зворотний бік медалі, оскільки не лише зміни немислимі без часу, а й час без змін. Справді, уявна зупинка часу в нас асоціюється з повним завмиранням життя.
А тепер трішки про історію питання. За останні сто з гаком років у науковому розумінні часу сталася справжня революція. Дійсно, до початку 20 століття у фізиці та й у повсякденній свідомості домінував постулат Ісаака Ньютона про абсолютний математичний час. Згідно ньому час тече з однаковою швидкістю в усьому Всесвіті і в жодній мірі не залежить від фізичних або будь-яких інших процесів, що у ньому протікають. Наприклад, якщо у старій добрій Англії зараз шоста вечора і час пити чай, то десь у туманності Андромеди теж шоста вечора! Це добре узгоджується з нашим повсякденним досвідом.
Саме тому справжнім шоком для наукового світу стала спеціальна теорія відносності, оприлюднена 1905 року Альбертом Ейнштейном. Її виклад виходить за межі теми цього нарису, тому підкреслимо лише декілька ключових моментів. Отже, по-перше, згідно цій теорії час існує не ізольовано, а утворює єдине ціле з простором (звідси вирази «простір-час» та «просторово-часовий континуум»). По-друге, час подібно до інших фізичних величин є відносним і, наприклад, швидкість його плину залежить від точки відліку. Тобто, в об’єкті, який рухається (приміром, у космічному кораблі), годинник йтиме повільніше, ніж у нерухомому. Щоправда, суттєво проявляються подібні так звані релятивістські ефекти тільки при швидкостях, близьких до швидкості світла у вакуумі (близько 300 тисяч кілометрів за секунду), котра в теорії відносності вважається граничною. Звідси, приміром, відомий парадокс близнюків. Коли один з братів-близнюків вирушає у космос на кораблі і проводить там, літаючи з білясвітовою швидкістю, кілька років, то після повернення додому він може побачити, що на Землі минули вже цілі десятиліття!
Але невгамовний Ейнштейн на цьому не зупинився! Річ у тім, що ньютонівський закон всесвітнього тяжіння припускає безкінечну швидкість розповсюдження гравітаційної сили. Однак виходячи з постулату про граничність швидкості світла, про який ми вже згадували, це неможливо. Тому геніальному Альберту довелося розробляти власне вчення про гравітацію, котре переросло у загальну теорію відносності. Стосовно часу її висновки, мабуть, ще більш вражаючі, ніж у спеціальній теорії. Час, виявляється, нерозривно пов’язаний не тільки з простором, а й з матерією! Зокрема сила тяжіння фізичних тіл здатна знову-таки уповільнювати час, а якщо гравітація достатньо сильна, то навіть… зупиняти його! Останній феномен характерний для так званих «чорних дірок» — космічних об’єктів, котрі є останньою фазою еволюції масивних зірок.
Як бачимо, час є невід’ємною частиною (або проявом) матеріального світу. Але разом з тим він і одна з ключових характеристик нашої свідомості, інакше кажучи, категорія не лише фізична, а й психологічна та філософська. У зв’язку з цим цікаво, що великий філософ Іммануїл Кант взагалі вважав час (втім, як і простір) апріорними структурами. Це означає, що вони ніби закладені у нашу свідомість заздалегідь (апріорі), і саме тому ми сприймаємо зовнішній світ через їхню призму. Сама ж реальність (Кант називає її «річчю у собі») може не мати нічого спільного з нашими уявленнями про неї. Але, на наш погляд, у цьому складному питанні не варто впадати в крайнощі. Звичайно ж, дійсність може дуже відрізнятися від наших уявлень про неї, тож їх не варто приймати за «чисту монету». Проте, з іншого боку, наші моделі реальності не можуть бути й повністю відірваними від неї. Справді, по-перше, сама структура, приміром, того ж таки нашого уявлення про час має чимось визначатися, і цим «чимось» є ні що інше як об’єктивна реальність. Далі, наші моделі дійсності дозволяють нам хоч якось, але орієнтуватися в ній, а значить мають з нею щось спільне. Нарешті скептицизм (уявлення про недоступність світу для пізнання) просто надто песимістичний, а тому неприйнятний з моральної точки зору.
Отже, повторимося, існує час як фізичний, так і психологічний. І різниця між цими двома його видами дуже велика! Розглянемо для прикладу лише деякі з основних характеристик часу. Отже, фізичний час, по-перше, тече загалом рівномірно, з однаковою швидкістю (нагадаємо, релятивістські ефекти, пов’язані із сповільненням часу, явно спостерігаються тільки при екстремально високих субсвітлових швидкостях або в дуже потужних гравітаційних полях). А от швидкість нашого внутрішнього, суб’єктивно-психологічного часу здатна дуже сильно коливатися! Наприклад, якщо ми відчуваємо радість або задоволення, час у нашому сприйнятті минає швидко («Незчувся як відпустка пролетіла!»). І навпаки: страждання й біль суб’єктивно сповільнюють час. Уявіть собі для прикладу ситуацію, коли у Вас пізно ввечері заболів зуб, а до стоматолога Ви можете піти тільки вранці! Або інша цікава ситуація: ми вболіваємо за улюблену футбольну команду і за п’ять хвилин до кінця матчу вона виграє. Що в такому випадку ми будемо відчувати? Звичайно ж, нетерпіння: «Ну коли вже буде цей фінальний свисток?!» Внутрішній час при цьому уповільнюється надзвичайно. А якщо «наші» програють? Тут навпаки нам усіма силами хочеться відтягнути небажаний фінал, дати своїм улюбленцям зайвий шанс, від чого час суб’єктивно різко прискорюється.
Інший, не менш цікавий момент – спрямованість часу. Усім відомо, що об’єктивний фізичний час є одномірним (на відміну від тримірного простору!), тобто, протікає завжди в одному напрямку – з минулого в майбутнє (втім, до цього питання ми ще повернемося). Натомість у суб’єктивному психологічному часі ми можемо вільно повертатися в минуле і переноситися до майбутнього. Причому в останньому випадку йдеться не лише про раціональне планування та прогнозування, а й про таємничі феномени ясновидіння та пророцтва!
Звичайно, можна сказати, що все це надто суб’єктивно й існує тільки в нашій уяві. Але хіба всю так звану об’єктивну реальність (інакше кажучи, зовнішній матеріальний світ) ми сприймаємо не через призму власних відчуттів? Можна сказати, ми бачимо світ не таким, яким він є, а таким, якими є ми, тобто, суб’єктивно. А з іншого боку наш внутрішній світ (психіку, свідомість) цілком логічно розглядати як окремий план (або вимір чи сукупність вимірів) буття, відмінний від фізичного. У такому випадку доходимо несподіваного висновку: час може мати різні властивості залежно від того, на якому плані буття він рухається!
А ще час ділиться на, так би мовити, три етапи – майбутнє, теперішнє та минуле. Ми недарма розташували їх саме у такому дещо незвичному порядку. Нам звично вважати, що час рухається з минулого в майбутнє. Але, якщо придивитися уважніше, з’ясується, що це ми «пливемо» в ньому у цьому напрямку! Або (і, можливо, це буде точніше!) ми стоїмо на місці, а час тече крізь нас у протилежному напрямку – з майбутнього в минуле. Таким чином, першим «етапом» стає майбутнє – цей непередбачуваний, ефемерний, туманний світ ще нереалізованих можливостей. Цікаво виглядає аналогія між ним та газоподібним станом речовини. Далі, якась із цих можливостей, за невідомими нам закономірностями реалізується (стає теперішнім) і… миттєво зникає в минулому. Саме це невловиме теперішнє доречно порівняти з рідиною: недарма ж час віддавна уподібнювали текучій воді! А минуле це, звісно, «тверда речовина» — визначена, кристалізована й практично незмінна. Ясна річ, це лише аналогія. Однак усе ж зміна агрегатних станів речовини (від газоподібного через рідкий до твердого) пов’язана із зменшенням її температури.
Інакше кажучи, йдеться про втрату енергії. Якої саме? Це питання поки що залишається відкритим. Однак факт є факт: якщо вже порівнювати час із рікою, то ця річка подібна до звичайних водних потоків тече згори вниз. Оскільки ж, як ми вже зазначали, сутність часу – матеріалізація потенційних можливостей, то, виходить, його витоки знаходяться за межами матеріального світу!
А тепер продовжимо проводити аналогії між часовими феноменами та водою. Отже, якщо час у цілому – це водяний потік, то мить можна порівняти з краплею або якщо хочете з окремою молекулою води! Мить – це свого роду «квант часу». Проте, якщо порівнювати його, наприклад, із квантом електромагнітного випромінювання (фотоном), то знаходимо суттєві відмінності. Дійсно, фотони дискретні. Інакше кажучи, це окремі частки (вірніше, частки-хвилі!), відділені від інших подібних до них фотонів і наділені цілком конкретними точно визначеними фізичними характеристиками. Натомість «цю» мить жодним чином не можна відокремити від миті попередньої або наступної. Так само неможливо й визначити і її розмір як проміжку часу: хіба що назвати його на математичний манер безкінечно малим! Звідси випливає ще одна важлива властивість часу – його безперервність. Тобто, на відміну від матеріальних об’єктів час не має атомарної або квантової природи.
І все ж, якщо все справді пізнається лише у порівнянні, то з чим порівняти час? Із простором? Можливо, але, як ми вже згадували, час буває не лише фізичним, а й психологічним, між тим, поняття простору вживається переважно для матеріальних об’єктів , а також для абстрактних геометричних фігур. Але аж ніяк не для психічних феноменів: дійсно, хіба можна говорити про «розмір» думок чи «форму» почуттів?! Через це адекватним виглядає порівняння часу не з простором, а з Вічністю. Звісно, це поняття виходить далеко за рамки традиційної науково-раціоналістичної парадигми і має скоріше містичний та метафізичний характер.
Дійсно, вічність за визначенням – це протилежність і відсутність часу, а значить і відсутність змін. Але й незмінність може бути різною, тож варто відрізняти два «типи» вічності – негативний та позитивний. Згадаймо: як фізичний, так і тим більше психологічний час може плинути з різною швидкістю, як уповільнюватися, так і пришвидшуватися. Причому суб’єктивне уповільнення часу тісно пов’язано для нас із болем, стражданням. Чим сильніше страждання, тим повільніше тече час. А це означає, що на граничній межі страждання час зупиняється і біль стає суб’єктивно безкінечним як за тривалістю, так і за інтенсивністю (ось вам і «вічні пекельні муки»)!
На щастя, є й інша альтернатива – позитивна вічність. Як легко здогадатися, вона пов’язана з прискоренням часу. З наближенням до стану абсолютного блаженства час прискорюється аж до безкінечності, а безкінечність в свою чергу поєднується із своєю протилежністю – нулем. Парадоксально? Можливо, але по-своєму цілком логічно. Дійсно, об’єкт, котрий рухається з безкінечною швидкістю одночасно перебуває в усіх точках траєкторії власного руху, заповнюючи їх собою, а значить разом з тим і покоїться! Заради більшої доступності скористаємося простим порівнянням із повсякденного життя. Коли гвинт вентилятора обертається з великою швидкістю, візуально здається, що він не рухається зовсім.
І знову-таки може виникнути скептичне питання: «Для чого вся ця містика – безкінечні страждання та абсолютне блаженство, пекельні муки й райська насолода?!» Що ж, як і наприкінці попереднього розділу, зазначаємо: міфічно-релігійні уявлення людства варті уваги хоча б з огляду на їх колосальну життєстійкість та перевіреність часом. А віра в рай і пекло у тій чи іншій формі характерна практично для всіх духовних традицій. Більш того, як це не дивно, вона принаймні в чомусь може узгоджуватися і з сучасною наукою. Маємо на увазі популярну сьогодні космологічну гіпотезу багатомірності Всесвіту. Згідно ній наш фізичний Всесвіт (Метагалактика) може бути лише одним з багатьох вимірів багатомірного Всесвіту. Причому в інших вимірах можуть діяти зовсім інші в порівнянні з нашим фізичні закономірності та характеристики простору-часу.
Цікавим у цьому відношенні є й феномен «світлового бар’єру», тобто, граничності швидкості світла у вакуумі, який є однією з основ теорії відносності. Справді, якщо є бар’єр або межа, то значить за цією межею щось є! Що саме? Можливо, гіпотетичний надсвітловий світ. На думку фізиків, рух з надсвітловою швидкістю несумісний із законом причинності, але в тім-то й річ, що на вищих, духовних планах буття розриваються причинно-наслідкові зв’язки, тобто, вони є надраціональними!
Тож, чи можна з упевненістю ототожнювати надсвітловий світ з духовними планами («небесами»)? Звичайно, поки що ні, але принаймні ця гіпотеза виглядає багатообіцяючою й вартою подальшої розробки!
Сергій Яковенко
