Богословський, антропологічний, космічний, літургійний, містичний та моральний аспект необхідні при розгляді питання стосовно православної ікони. Ікона є теологічною. Священиком Флоренським підкреслюється важлива думка: ікона є нагадуванням про найвищий першообраз – Бога, Яким створено людину. Теологічне значення ікони – це живописна мова догматичних істин, які відкриваються людям через Священне Писання і Передання.
Отцями Церкви ікона інтерпретувалася як Євангелії для людей, в яких повністю була відсутньою грамота. Святитель Григорій Двоєслов вважав, що тим, котрі не володіють грамотою краще дивитися і в такий спосіб прочитувати те, чого вони не могли б читати в книзі. А преподобний Іван Дамаскін додає: «зображення є нагадуванням: і чим є книга для тих, які не пам’ятають читання та письмо, тим для неграмотних слігує зображення; і що для слуху – слово, для зору – зображення; за допомогою розуму ми вступаємо з ним у єдність». Преподобний Феодор Студит підкреслює «Що в Євангелії безпосередньо зображено папером та чорнилом, те на іконі безпосередньо зображено різними фарбами або будь-яким іншим матеріалом».
Крім того ікони мають катехитичне значення, яке Іван Дамаскин пояснив так: «Коли до тебе прийде язичник і буде запитувати, що показати твою віру, ти відведеш його в церкву і поставиш перед різними видами святих зображень». Як відомо, за старозавітними законами суворо заборонялося зображувати Бога, про що дізнаємося із другої заповіді Божої, яка міститься у книзі Вихід, 20-му розділі 4-5 –му віршах. Такої заборони притримувалися дві традиції: іудейська та мусульманська. Синагоги та мечеті прикрашують орнаментально або символічно.
Будь-яке зображення сприймалося тоді як певна людська фантазія та неправда проти Бога, а поклоніння створеному руками замінялося істинним поклонінням Богу-Творцю. Але з приходом новозавітного часу – одкровення людству, Бог відкриває себе як людину, що стала видимою для усіх. Якщо Мойсею говорить про неможливість споглядання Бога людьми на горі Сінай, то апостоли – зворотне: «І ми бачили славу Його, славу Єдинородного від Отця» (Ін.1,14). Коли Мойсеєм підкреслюється не бачення ізраїльським народом Бога, то апостолом Павлом наголошується на Христі як «образу Бога Невидимого».
Відтак маємо теологічне пояснення: Бог-Творець явив Себе для цього світу через Свій образ – Ісуса Христа, невидимого Бога, який став людиною для видимого світу. Дамаскиним була висунута прекрасна думка, згідно котрої старозавітна заборона зображати невидимого Бога вказувала на можливість зображати Його, коли Він стане видимим. А тому у зв’язку з єретичним вченням іконоборства VIII-IX століття було сформульовано богословську установку, яка ще існувала раніше в давній катакомбній церкві (зображення Христа під різними символами: риба, пелікан, добрий пастир).
Канонічний іконописний вигляд Спасителя починає формуватися після правління імператора Костянтина у IV-VI столітті. При чому Христа зображають з відсутністю бороди, коротким волоссям.
Пізніше ж Спасителя почали зображувати з довгою бородою та довгим волоссям, зодягненого в темно червоний хітон та синю гіматію. Візантійською іконою Христос передається як втілений Бог, бо в іконописі Ренесансу Він представлений як гуманізована людина, що передає фізичні та психічні страждання (що характерне у західному релігійному живописі). Після іконоборства відбудеться трансформація візантійської техніки зображення Христа в Київську Русь, в якій укоріниться остаточно.
Варто також згадати і про вироблений Сьомим Вселенським собором стиль – канон. Каноном не допускалося зображення новозавітної Трійці, особливо Отця, дозволялося зображувати Трійцю, що явилася старозавітному патріарху Аврааму. Зображення Святого Духа у вигляді голуба можливе лише у тому випадку, якщо мова торкається такої події як Хрещення Господнє (Богоявлення). Наглядним прикладом дотримання канону в іконописі є «Трійця», виконана Андрієм Рубльовим. Проте у цій роботі можна було помітити деталь – відсутність Авраама та Сарри на іконі.
По суті ікона є антропологічною. Чому? Тому що немає ні одної ікони, де б не було зображено людину, не беручи до уваги Ісуса Христа, а поряд з Ним Богородицю, святих. Виняток становлять символічні зображення, ангели (мають людську подобу). Ікона не може бути портретом з передачею зовнішнього вигляду святого. Ікона показує нам людину в стані духовного оновлення (преображення). Православну ікону називають ще вчителькою аскетичного життя, яка навчає доктрині.
Фон навколо людини в іконі – преображений космос. Тобто ікона є космічною, оскільки її природа есхатологічно змінений стан. У природі, космосі, земній світобудові відображена божественна краса. Перед іконою стоїть заклик – показ божественної краси.
Поряд з красою існує ще й неподобство. Про що зауважується філософом Лосським: «Краса та неподобство не рівно розподілені» у світі: в цілому красі належить перевага». У православних іконах присутня лише краса з відсутністю неподобства.
Ікона до того ж невід’ємною частиною храму і богослужіння – літургії. Ієромонахом Габріелем зазначається, що важливе богословське місце ікона має займати в літургії, де благовістя Євангелія поєднується з благовістям образу. У богослужбовій практиці іконі відводиться почесне місце, яке займають Святе Євангеліє та сакральні предмети. Як і Євангеліє так і ікона є предметом релігійного культу. Адже ікона отримала ще іншу назву «Євангеліє у фарбах» — об’єкт не одного лише споглядання, а поклоніння. За словами отця Церкви Василія Великого: «честь, яка віддається образу, переходить на першообраз».
Ікона є містичною. Вона дає можливість через духовне життя, досвід богоспілкування доторкнутися до вищого світу. Натомість у ній відображений містичний досвід повноти Церкви. Особистий художній досвід не може відобразитися через ікону, але будучи переломлений досвідом Церкви, нею ж і перевіряється. До прикладу можна взяти Феофана Грека, Рубльова а також інших унікальних майстрів – людей глибокого внутрішнього духовного життя. Їхні шедеври не написані від себе, а мають глибоке укорінення Священного Передання з включеним у нього досвідом Церкви.
Ікона також є моральною. Про проблеми протистояння християнського і дехристианізованого світу заявляє науковець Успенський: «Але якщо в перші століття християнство мало перед собою язичницький світ, то в анші дні воно стоїть перед дехристиянізованим світом, який виріс на підґрунті відступництва. І ось перед обличчям цього світу Православ’я і закликане у свідчення Істини, яке воно несе своїм богослужінням та іконою. Звідси необхідність усвідомити та висловити догмат іконошанування в застосуванні до дійсності, до запитів та пошуків сучасної людини».
Науковцем наголошено на не менш важливих деталях: безрелігійному гуманізмі та християнському антропоцентризмі. Передусім головна роль належить іконі. Відкриття ікони полягає не у її більшому цінуванні, правильному розумінні, а у свідченні, яке несе вона сама сучасній людині: перемогу над розпадом і розкладанням, іншого плану буття і поставлення людини по відношенні до Творця, інший напрямок відносно гріха світу, що призводить в кінцевому результаті до іншого знання та світобачення.
Пегас
