Кант поєднав у своїй думці раціоналістичні традиції Рене Декарта та емпіризм Френсіса Бекона, започаткувавши нову добу у філософії. Його критичний підхід до пізнання, відомий як «коперніканський переворот у філософії», докорінно змінив уявлення про межі людського розуму і природу знання.
Ранні роки та освіта
Кант народився і все життя прожив у Кенігсберзі, провінційному місті Пруссії. Його батько був ремісником-сідлярем, мати вирізнялася сильним характером та глибокою релігійністю. Обоє належали до пієтистської гілки лютеранства, яка наголошувала на внутрішньому духовному житті та моральній дисципліні.
Завдяки підтримці місцевого пастора Кант отримав можливість навчатися у латинській школі, де сформувався його інтерес до класичної літератури, особливо творів Лукреція. У 1740 році він вступив до Кенігсберзького університету. Попри початкові заняття богослов’ям, його більше приваблювали математика і фізика. Молодий Кант захопився працями Ісаака Ньютона та філософією Крістіана Вольфа, що поєднувала раціоналізм із науковими ідеями.
У 1746 році він опублікував свою першу наукову працю «Роздуми про справжню оцінку живих сил», присвячену проблемі кінетичної енергії. Смерть батька змусила його на деякий час залишити академічну діяльність і працювати домашнім учителем.
Академічна діяльність і перші наукові праці
У 1755 році Кант повернувся до університету і здобув посаду приват-доцента. Він викладав математику, фізику, логіку та метафізику, а також вів курси з моральної філософії та навіть популярні лекції з фізичної географії, які читав понад три десятиліття.
Його наукові інтереси у цей час охоплювали природничі дисципліни. У трактаті «Універсальна природна історія і теорія небес» (1755) він висунув гіпотезу, що Сонячна система виникла з газової туманності — ідею, яка згодом отримала назву «гіпотеза Канта-Лапласа». Інші його дослідження стосувалися природи землетрусів, походження вітрів, відмінностей людських рас.
Водночас Кант звернувся до фундаментальних проблем філософії. У працях 1750-х років він аналізував питання метафізики, зокрема принцип достатньої підстави та співвідношення між математикою і природною філософією. Уже тоді він почав формулювати підхід, що прагнув подолати однобічність як чистого раціоналізму, так і емпіризму.
Визнання та зрілі роки
Протягом 15 років праці приват-доцентом Кант здобув широку популярність як викладач. Його лекції відрізнялися жвавим стилем, численними прикладами з літератури, природничих наук та історії. Він не лише передавав знання, а й формував у студентів критичне мислення, що відповідало духу Просвітництва.
Хоча його ранні дослідження були присвячені природничим наукам, головним полем його творчості поступово стала філософія. У другій половині XVIII століття Кант перейшов до формулювання своєї «критичної» філософії, яка принесла йому світову славу. Його головні праці — «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790) — стали віхами у розвитку європейської думки.
Філософія Канта поєднала у собі традиції раціоналізму та емпіризму, водночас окресливши межі людського пізнання. Він показав, що досвід можливий завдяки апріорним формам свідомості, а мораль ґрунтується на категоричному імперативі — універсальному законі практичного розуму.
Його ідеї визначили інтелектуальний розвиток XIX століття, вплинули на Гегеля, Фіхте, Шеллінга, а також на етику, естетику, політичну філософію та теорію права. Кантіанство стало основою сучасного розуміння автономії особистості, свободи волі та гідності людини.
Іван Гудзенко
