Чи вміємо ми мислити самостійно? Питання дуже суперечливе і особливе. Що таке власне мислити і що таке самостійно, а так само, що таке вміти? Тут мова піде не про це, а про вміння мислити, як вміння мислити самому, в найширшому і так само в повсякденному сенсі слова. Мислити самому для себе, наскільки ми є ми, і наскільки ми володіємо здатністю мислити, причому мислити самостійно.Дуже багато людей мислити самостійно не вміє, оскільки їм просто байдуже. Мислити абсолютно самостійно неможливо, принаймні для таких, якими є ми. Наше мислення обмежене в тій мірі, що ми й самі обмежені: в часі, в просторі, в сприйнятті, в мові та нашій байдужості до цього акту свідомості. Але деяка самостійність мислення нам потрібна. Ми люди, і ми як люди належимо собі, як щось несформоване, це розуміє кожен з нас, але, насправді, далеко не всі, у цьому нам заважає наша обмеженість в мислені та наша байдужість до акту мислення. Як люди ми разом у всьому — з тілом і розумом, і з нашим «Я», якщо таке є, і з нашою «душею», якщо це слово щось значить, ми належимо тільки собі. Ні країні, ні суспільству, ні владі, ні грошам, ні роботі, тільки самим собі і це абсолютно очевидно. Однак, дуже багатьом вигідно подавати цей процес в іншому світлі, за доказом далеко ходити не потрібно. Церква і влада, як ми бачимо, завжди прагнули в деякій мірі підпорядкувати нас, зробити нас своїми знаряддям у своїх руках, а ми, в більшості випадків, ставилися до цього байдуже. Разом з нашим тілом вони дещо змогли підпорядкували собі наші думки. Наша думка вільна, і це абсолютно очевидно, ми можемо думати що хочемо.
Хоча б тому, що чути думки інших неможливо, принаймні неможливо для більшості людей. Це ми знаємо і вважаємо своє мислення вільним. Але де ж свобода нашого мислення? Де наше вміння мислити самостійно? Ми, люди, прагнемо до щастя. І для нас так само властиво прагнути до любові та свободи. В якомусь сенсі щастя, свобода і любов одне і теж, тільки в якомусь, але не у всьому. Тож нам, як людям, властиво уникати страждань та байдужості, це ми розуміємо як щось небажане, таким чином нам не властиво бажати страждання та байдужості, а властиво бажати щастя. При цьому ми не завжди можемо точно сказати, що ми маємо на увазі. Однак, страждання і байдужість до щастя ми назвемо, як щось небажане, свободу і щастя, як щось бажане.
Хоча б навіть у такому витонченому варіанті, як свободу бути невільним і щастям страждати. Людське, логічне мислення має межі, і те, що неможливо мислити по визначенню ми розуміємо, заходячи тим самим у глухий кут . Наше дослідження не стосується кордонів мислення, наше дослідження стосується свободи та вміння мислити вільно позбавленого від байдужості, тобто незалежно, принаймні від інших людей. Ціллю вміння мислити вільно ми назвемо свободу і, як наслідок, в певній мірі щастя, які для нас, як для людей є бажаним за визначенням. Доводити те, що слід прагнути до щастя непотрібно, це нам дане само по собі, так як щастя і є щось бажане.
У чому ж наше мислення невільне? В першу чергу воно невільне в тому, в чому залежить від нав’язаного і підкріплене байдужістю до боротьби, щоб бути вільним. Ми говоримо про практичне життя, і нас цікавить практичне мислення. І практичне мислення ми хочемо звільнити не від природних, але від нав’язаних нам рамок байдужістю нашого мислення. Тим, хто прагне щастя, властиво тікати від страждання через байдужість до навколишнього світу. Але що таке страждання? Чим воно обумовлене? Страждання обумовлене лише нашим розумом та усвідомленням того що існує несправедливість. Несправедливість і є страждання, усвідомлення несправедливості призводить до страждань. І найбільша несправедливість, та, до якої за великим рахунком зводиться все, і це є влада. Чого ми прагнули? Ми хотіли вільного мислення. В такому разі влада над мисленням стає для нас не бажаною. Як і владу над нашим тілом, яка напряму пов’язана з владою над мисленням. Ми відчуваємо страждання і несправедливість, і ми не є щасливими. В певному сенсі це правильно. Так у певному сенсі це і не правильно.
Ми забуваємо про нашу байдужість, яка сама приводить наше мислення до того, щоб над ним мав хтось контроль, щоб нашим мисленням хтось володів, мав владу. Але деякі речі у світі від нас не залежать і до них варто віднести байдужість. Вона в нас присутня, як акт свідомості, як кваліа[1], яка виникає лише із ментального досвіду, первинно-байдужого споглядання світу. Це ми вже знаємо, і визнаємо владу цих ментальних процесів над собою. Тому щоб розглядати свідомість, вільне і самостійне мислення потрібно через прояви нашого ментального досвіду, наприклад, байдужості. Чому ми байдужі до того, щоб мислити самостійно, а набагато легше сприймаємо чуже мислення? Невже наша свідомість, наше «Я» так легко піддається впливу байдужості? Проблема у відношенні нашої самосвідомості до нашої свідомості. Якщо ми припускаємо, що наша свідомість виникає із ментальної субстанції, яка є не фізичною і не духовною, тоді нам залишається визначитися чому нашій свідомості байдуже до нашої самосвідомості?
Розглянемо такий варіант. Якщо наша свідомість є незалежною від фізичних та духовних властивостей людини, тоді можна припустити, що наша ментальна початкова діяльність є пасивною властивістю, тому виникає байдужість до нашого мислення, нашої самосвідомості. Якщо самосвідомість визначає нас самих від інших, тоді свідомість керує заданими процесами активної самосвідомості. Як результат ми і отримуємо байдуже ставлення до власних думок, оскільки не отримуємо достатньо аргументів із зовнішнього світу, щоб не приймати чужих думок, а бути до них теж байдужими. Тоді ментальний досвід самосвідомості відкриває нам шлях до створення власних вільних думок від ментального досвіду інших людей. Чому ми так впевнені, що від байдужості до чужих думок наша самосвідомість дасть поштовх для нашого «Я», тобто нашої свідомості, мислити самостійно? Це спричинено лише нашою ментальною еволюцією, коли вільне індивідуальне мислення підноситься над загальним, колективним мисленням. Наша свідомість завжди буде перебувати у несформованому вигляді, оскільки вона постійно перебуває у процесі розвитку чи деградації. Тому, варто визнати, що якраз і байдужість робить вільними наші думки, наше мислення від згубних ідей для нашої свідомості.
Віталій Щепанський
Аспірант Національного університету «Острозька академія»
[1] «Кваліа» (від лат. qualia (мн.) — властивості, якості, quale (одн.) — якого роду або якого сорту) — термін, що використовується у філософії, переважно в англомовній аналітичній філософії свідомості, для позначення сенсорних, чуттєвих явищ будь-якого роду. Був введений американським філософом К.І. Льюїсом 1929 році. Кваліа — це «незвичайний термін для позначення найзвичайнішої для нас речі: того, як речі виглядають для нас».Вони можуть бути визначені як якості або відчуття, наприклад, почервоніння або біль, і розглядаються окремо від їх впливу на поведінку, а також від будь-яких фізичних умов, які могли їх викликати. У більш точних філософських термінах, кваліа — це властивості чуттєвого досвіду.»
