Згідно Аристотелю:- пределом называется край каждой вещи, то первое, вне которого нельзя найти ничего, и то первое, внутри которого находится все,
- также — …суть бытия для каждой вещи; ибо в этой последней предел – для познания; а если — для познания, то и для вещи.
…что называется законченным самим по себе; одно обозначается так потому, что со стороны положительных свойств нет ничего, чего бы ему не хватало, <так что> оно не дает себя определить, и нельзя найти ничего вне его <что могло бы увеличить его совершенство, (Арістотель. Метафізика, р. 16; 17)
«А где вне ничего нет — это законченное и целое. Ведь мы так и определяем целое: это то, у которого ничто не отсутствует;…
Но каково значение целого в частных случаях, таково и его собственное значение, а именно целое то, вне чего ничего нет, а то, у чего нечто отсутствует, будучи вне его, уже не все, как бы мало ни было это отсутствующее.»(Арістотель. Фізика, р. 6 ст.80)
Дані вислови Аристотеля були вже розглянуті у статті «Ціле і частина», але саме з точки зору цілого і частини, як протилежних властивостей. У цій статті буде приділено увагу іншій ознаці Цілого – як завершеності себе у собі, досконалості і повноти своєї властивості.
Суть Аристотелевої формули завершеного і цілого проста: «…со стороны положительных свойств нет ничего, чего бы ему не хватало, что могло бы увеличить его совершенство;… вне ничего нет,… ничто не отсутствует;…»
Властивість вся зібрана у собі, тобто вона є у максимумі своєї вираженості, максимальності себе у такій мірі, що ніщо з неї від неї не можна відняти, щоб вона не перестала бути цим максимальним проявом своєї ознаки.
Досить зрозуміло, що відняти якусь частину її самої від неї не можна, бо вона тоді стане – не все, і її прояв властивості не буде у максимумі, але також виявляється, що від неї не можна відняти і Ніщо, бо це визве такі ж наслідки.
Чи є це – Ніщо – таким важливим, чи це просто манера висловлювання, щоб максимально пілкреслити думку про завершеність і досконалість властивості.
Неможливість відняти частини її самої від неї означає, що вона їх не має. Вона сама для себе є своєю частиною , тобто вона є цілісність і неперервність у собі і умовою своєї завершеності має обмеженість себе як властивості. Межа – суть буття. І тому, якщо щось з неї є поза нею, означатиме її розірваність, відсутність межі, відсутність зібраності у собі. А це – поширеність у безмежність, розпорошеність, розпливання, втрата виразності властивості і концентраціії у максимумі себе – втрата довершеності. Я – це все в зібраному, обмеженому собі.
Властивість не може проявитись у всій своїй яскравості ознаки не будучи у своєму максимумі і конкретності, а значить і обмеженості себе. Їй потрібна концентрація і межа. Очевидно, властивість не може бути «кусками». Вона або є у своєму максимумі, або є – небуття себе. Якщо вона є в частинах, то вона не може бути завершеною, тому умовою її досконалості і є – відсутність її поза нею – ніщо її не є не включене в ній, не є поза нею, а раз так, то ніщо її не можна від неї і відняти.
Звідси очевидно, що присутність ніщо є необхідною умовою зібраності себе у собі. Без умови відсутності себе поза собою не виконується і умова завершеності властивості. Більше того, умова максимальної концентрації властивості автоматично визиває умову присутності ніщо.
Але крім концентрації потрібна ще умова обмеженості себе, свого максимуму, без якої ознака властивості також не може існувати.
Аристотель говорить, що «… законченным не может быть не имеющее конца, конец же — граница». У нього є і визначення границі, це – « пределом называется край каждой вещи, то первое, вне которого нельзя найти ничего, и то первое, внутри которого находится все,(ніщо не можна відняти; автор.)».
Цікава виявляється річ. Умова цілого є такою ж як і умова – межі. І там і там присутнє ніщо, як необхідний елемент даних визначень. Межа – це край – нічого не пояснює. Ми маємо справу з властивостями і уявити собі, що властивість має «край» досить важко. Єдине тоді, що залишається ззовні і є причиною самого виразу – ззовні є – ніщо. Заберіть ніщо і зникне – ззовні.
Таким чином – ніщо – є умовою і завершеності, і межі властивості. Воно повністю відповідає цій умові, бо ніщо присутнє не тільки ззовні, але і всередині(ніщо не можна відняти), що є чистою ознакою межі, яка повинна бути як зовнішньою, так і внутрішньою складовою чогось, що вона обмежує.
Залишається вияснити суть цього – ніщо.
Для цього потрібно звернутись знову до умови цілого. Вище вже було сказано, що воно є цілісність у собі; її мінімальність і максимальність є вона сама. А тепер звернемось до умови концентрації себе: ніщо себе, найменше з себе не є ззовні, тобто є відсутнє. Виходить ніщо і є це мінімальне – відсутність найменшого, але так як ціле є і максимальне і мінімальне, то і ніщо, як мінімальне відсутнє, є також і максимальним у собі, тобто відсутністю цілого, як такого, поза собою.
Можна сказати простіше, якщо ніщо виступає і якості мінімуму, то воно повинно мати і свій максимум.
Вимальовується така картина: цілому, як властивості у її максимальності, протистоїть у своїй максимальності рівнозначне їй – ніщо.
Ніщо, яке входить частково, у своєму мінімумі, у властивість не може не включати цю властивість і у себе, в її мінімумі. Властивість, таким чином, виявляється сама теж виступає у ролі тої ж таки межі по відношенню до – ніщо.
А роль межі означає для властивості тільки одне: вона є відсутністю для максимально зібраного у собі ніщо – відсутністю чогось з ніщо, що у ніщо не є не включене; так як і ніщо є для властивості – відсутність її чогось з неї, не включеної у її максимум.
Маємо, таким чином, два рівнозначних «елементи» кожен з яких є у своєму максимумі обмежений мінімумом іншого, які входять один в одного і є відсутністю один одного і протистоять один одному.
Не лишається нічого іншого сказати крім того, що це є дві діаметрально протилежні властивості. Це є класичний інь-янь.( Філософія даного символу розкрита у статті «Філософія Древньої доктрини у графіці символів»). Тут присутні і максимуми протилежних властивостей і мінімуми, які їх обмежують і відображено входження кожної з них у іншу як межа одна одної. Цікава ситуація.
Схід має символ і не повну філософську концепцію ( тільки трактування очевидних протилежностей, які є на малюнку), а захід мав, правда утаємничену, не явну філософію символу у формулах Аристотеля, але так і не реалізовану.
Слід зазначити, чи уточнити, що те, що розглядається, відноситься скоріше до властивості – завершеність, ніж до цілого. Ці властивості досить близькі, і сам Аристотель зауважує, що вони або тотожні, або мають однакову природу: «Целое и законченное или совершенно тождественны друг другу, или родственны по природе: законченным не может быть не имеющее конца, конец же — граница.».(Фізика, ст. 81) Але вони все таки відрізняються. Це добре видно по вторинним ознакам і їхнім, протилежним їм, властивостям. Ціле має своєю протилежністю – частину, а завершеність має протилежністю те, що не є завершене, не є зібране у собі – незавершене. Ціле асоціюється з здатністю виражати собою якусь ідею через свої частини, а – завершене – носить ознаку досконалості і повноти самої ознаки властивості у собі.
Це може бути тому, що кожна властивість несе у собі ознаки інших властивостей і сама входить у них як їх ознака. Тому ціле має своєю вторинною ознакою – завершеність, а завершеність має у собі ознаку – цілого. Крім того формула Аристотеля для цілого і завершеного є універсальною для любих властивостей. Він сам використовує її для формулювання понять: цілого; завершеного і межі. Відповідно, вона є ідентичною і для: частини; незавершеного і безмежності. Він також згадує: все і ніщо; відсутність, значить і присутність; мале, значить і велике; і всі вони є – властивості.
Але вернемось до – завершеного – Аристотеля, яке виявляється є симбіозом двох протилежних властивостей у своїх максимумах. Два – в одному.
Це означає, що не існують властивості у своїй абсолютній сутності, у своїй чистоті. Вони обмежують одна одну, заперечуючи таким чином абсолютність існування кожної. Вони існують тільки у симбіозі одна з одною і якщо ми прямуємо до максимуму однієї, то автоматично прямуємо до протистояння і максимуму іншої. Можливий стан їх абсолютності – це мислимий стан їх чистоти, пряме продовження їх властивості, стан необмеженості, умовної роздільності який, по суті, є станом їх небуття. Мить досягання свого тріумфу як своєї максимальності і жаданої чистоти є миттю поразки і обмеження себе іншою, протилежною властивістю. Це ніби нівелювати абсолютну властивість кожної з них їх їм протилежною ознакою.
Для прикладу можна взяти взаємодію межі і безмежності (безкінечності). Вважається, що ряд чисел числової шкали (припустимо парних,чи непарних) є безмежний. При цьому чомусь ігнорується те, що самі числа є конкретні величини, тобто перервні, хоча ознакою безмежності є також і неперервність. Тут заміняють безмежність на не скінченість, тобто воно є таке, яке не кінчається, але це ж те саме, те – що не має меж своїй поширеності – чиста властивість як безмежність. Межа як така, відкидається, хоч вона є явно присутня у конкретності чисел.
Відбувається очевидне розривання завершеного і цілого, як симбіозу межі і безмежності. Властивість межі ігнорується, властивість безмежності абсолютизується.
Якою у дійсності постає у такому випадку безмежність. Дійство просте. Безмежність включає у себе, як обмежувача, властивість – межу, яка заперечує саму властивість безмежності як таку, що не має межі, заперечує її – без межі – даність. Така «безмежність» є вже обмеженою областю, правда такою, масштаб і розмір якої нам годі уявити і осягнути. Але тим не менше – це завершена у собі область симбіозу межі-безмежності. Таким чином ряд чисел числової прямої є завершеною множиною і ніяк не безмежною; і сама числова пряма є – коло, нуль якої є і її початок, і її кінець. «Предел — суть бытия для каждой вещи; ибо в этой последней предел – для познания;». Якщо немає межі, ніщо не може бути пізнане – ніщо не існує.
З вище сказаного випливає, що завершеним і досконалим є таке – яке поєднує себе зі своєю протилежністю, є – конкретним, а значить – обмеженим. Обмеженість і проявленість є – умова досконалості. Це і не дивно. Що може бути досконалим, якщо воно не існує.
Абсолютність властивості є теж її ознакою незавершеності і недосконалості. Що цікаво саме по собі, бо вважається, що абсолютність означає – найвищу досконалість.
Відносність, виявляється, є більш важливою, ніж абсолютність.
Відособленість, сама по собі, що є – по суті – абстракцією властивості, є також – незавершеністю, відсутністю у властивості її ознаки як такої. Властивість таким чином перетворюється на – ніщо в конкретності – тло.
Філософія Древньої доктрини була виведена з символу – Коло – чорна замкнута лінія на білому тлі, що теж символізувало протилежності: чорне і біле; завершене; межа, безмежність, тло. Тепер, я надіюсь, її основний посил був підтверджений і через формули Аристотеля – формули цілого (стаття «Ціле і частина»); завершеного і межі.
Отриманий символ Інь-янь і формули Аристотеля дають можливість дійти тої ж концепції, що була розгорнута і з графіки символів, якщо ще звернути увагу на те, що «початок» протилежностей як максимуму, так і мінімуму є точка на колі, де, по суті, вони як «починаються», так і «зникають». Якщо зникає властивість і значить вона перестає бути і у своєму мінімумі, то зникає і обмежувач і властивості переходять у стан мислимого небуття, роздільності, чистоти, абсолютності – стан – тла, де вони є тотожні одна одній як – ніщо в конкретності. (Повернутий квадрат у колі не є випадковість, бо саме у ньому і будується лінія взаємодії протилежностей і саме вершини його є точками — тла).
Олександр Білий.
