Арістотель створив найповнішу систему античного знання, охопивши логіку, метафізику, фізику, біологію, етику і політику. Саме тому його часто називають засновником науки у власному сенсі цього слова.
Критика платонівського вчення про ідеї
Арістотель критично ставився до теорії ідей Платона. Він заперечував існування ідей як самостійних, відокремлених сутностей. На його думку, загальне не існує поза речами — воно міститься в самих речах як їхня форма. Цей крок мав принципове значення: філософія повертається від надчуттєвого світу до конкретного буття, не втрачаючи при цьому раціональної глибини.
Форма і матерія
Центральним елементом метафізики Арістотеля є вчення про форму і матерію. Кожна річ складається з матеріального начала, яке є можливістю, і форми, яка надає цій можливості визначеність.
Матерія без форми є лише потенцією, а форма актуалізує буття речі. Таким чином, реальність мислиться як єдність можливого і дійсного.
Акт і потенція
Для пояснення змін Арістотель вводить поняття акту і потенції. Потенція означає можливість бути чимось, а акт — реалізацію цієї можливості. Рух і розвиток у світі постають як перехід від потенції до акту. Це вчення дозволило Арістотелю поєднати ідею сталого буття з реальністю змін, знімаючи радикальну опозицію між Парменідом і Гераклітом.
Чотири причини
Арістотель розробив вчення про чотири причини: матеріальну, формальну, дієву і цільову. Жодну річ неможливо зрозуміти повністю, не врахувавши всі ці аспекти.
Особливо важливою є цільова причина, яка виражає спрямованість буття. Світ у Арістотеля є не хаотичним, а телеологічно впорядкованим.
Наука як знання про необхідне
Для Арістотеля наука (episteme) є знанням про загальне і необхідне. Вона ґрунтується на доказі і пізнанні причин. Саме тому наука відрізняється від думки та досвіду, які мають випадковий характер.
Це визначення науки сформувало уявлення про наукове знання в античності й зберігало свій вплив аж до Нового часу.
Етика і практичний розум
Хоч Арістотель приділяв особливу увагу теоретичному знанню, він також розробив етику як науку про практичний розум. Мета людського життя — щастя, яке досягається через доброчесну діяльність. На відміну від Платона, Арістотель наголошує на ролі звички і практики, а не лише знання.
Іван Гудзенко
