Період ХVII – XVIII століття став поворотним моментом в історії західноєвропейської філософії, оскільки вона зміщується у центр Англії, а пізніше в саму Францію. У наукових розвідках період ХVII століття ще називають філософією нового часу. У зв’язку з процесом розпаду феодального соціуму в епоху Відродження розпочинається становлення нового буржуазного суспільства зі своїми виробленими соціальними устоями, нормами, законами, що породили зміни не тільки в економіці, а й в політиці, відносинах у суспільстві, змінюючи людську свідомість. Одним із найважливіших факторів, що привів до таких змін у людській свідомості стала наука, особливо дослідно — математичне природознавство, що дало поштовх для розвитку наукової еволюції.Наукова еволюція пов’язана не тільки з соціальними перетвореннями, розпадом феодального суспільного порядку, а з послабленням церковного впливу, охарактеризувалися як вдихання нового життя у філософію. Якщо в середньовічний період філософія поєднувалася з теологією, а у період Відродження — з мистецтвом , гуманітарними знаннями, то у новий час — спирається тільки на науку. У філософії Нового часу йде своєрідна гра , дискусія двох гносеологічних напрямків — емпіризму та раціоналізму. Емпіризм є новим напрямком в теорії пізнання, яким визнається єдине джерело знань — людський досвід, тоді ж як раціоналізм — джерелом пізнання, його істинним критерієм вважає розум (логічне обґрунтування науки).
Основоположником емпіризму вважають англійського філософа Френсіса Бекона. Бекон вважає, що мета пізнання полягає не у природньому спогляданні (антична філософія) та в досягненні Бога (середньовічна традиція), а в першу чергу — у принесенні суспільної користі та вигоди для людства. Єдиною причиною розриву між практичною та теоретичною , тобто філософії з природознавством Бекон вважав теологію. Саме розриву науки з теологією Бекон присвячує філософську діяльність. Тому звільнення наукового пізнання від кайданів теології повертає науці дійсну силу, вдихає життя, розпалює вогонь творчого одухотворення. Наука є необхідним засобом, але не метою.
Людина є володарем природи по лейтмотиву філософії Френсіса Бекона. Для того, щоб підпорядкувати людині під себе природу, необхідно спочатку вивчити природні закони, використовувати свої знання на реальній практиці. Тому у філософії Бекона зустрічається відомий афоризм «Знання – сила». Закликаючи людей озброїтися знанням, філософ виступає проти панівної схоластичної науки того часу та духа людського приниження.
Бекон відмовляється від авторитету Арістотеля, проте вважає значимість логіки, яку використовують сьогодні — слугує зміцненню та збереженню помилок в основі загальноприйнятих понять, ніж пошуку істини. Тому мислитель розуміє її шкідливість, ніж корисливість. Свою науку Бекон здебільшого направляє не в книгах, а у місцях практичного застосування (спостереження за природою та її вивчення). Ті знання, які взагалі не приносять жодних практичних плодів є на думку Бекона непотрібною розкішшю. Головну роль у науковому знанні відіграє досвід. Саме з нього бере свій початок пізнання, у ньому перевіряється достовірність знань, що слугує їжею для розуму.
Без відсутності чуттєвого засвоєння розум практично є мертвим, оскільки мисливий предмет виходить тільки з досвіду. Беконом виділяються два пізнавальні методи. перший — виходить перш за все із відчуттів до загальних аксіом , другий — йде від аксісом до відчуттів. У філософській термніології вони носять назву індукції та дедукції. Метод дедукції ми зустрічаємо у праці Арістотеля «Логіка», а також у більш пізніших його філософських трудах. Бекон дещо філософськи обґрунтував поняття індукції. За його філософським твердженням існують дві індукції — повна і неповна.
Повна індукція є ідеалом пізнання , означає що зібрані факти відносяться до площини явища, що вивчається. Тому це завдання залишається складним, оскільки за Беконом ця проблема колись наукою вирішиться, а поки що людьми використовується неповна індукція. За неповною індукцією висновки будуються на частинному або ж вибірковому матеріалі. Френсісом Беконом висувається ідея складання трьох досліджувальних таблиць, а саме присутності, відсутності, проміжних ступенів. Беконом було написано книгу «Нова Атлантида» в якій він демонструє утопічну державу вироблені сили якої перетворюються за допомоги науки та техніки.
Бекон здійснює опис різного роду науково-технічних досягнень, які перетворюють людське життя. деякі із описаних новітніх технік реалізувалися у ході практики, інші ж — були залишені в площині людської фантазії, проте ці речі свідчать про віру філософа у людський розум. Тобто Бекона можна вважати технократом, оскільки той стверджував що сучасні проблеми необхідно вирішувати за допомоги науки. У людському житті мислитель приділяв особливу увагу науці та техніці. Для Бекона науковий успіх торкається лише вторинних причин, за якими він вбачає всемогутнього і непізнаного Бога. Філософ також підкреслював прогресивність природознавства як науки, яка хоч і губить марновірство, проте з іншої сторони — зміцнює віру.
Бекон стверджує, що іноді легкі глотки підштовхують філософію до атеїзму, тоді ж як глибокі — повертають до релігії. Досліджуючи душу, Бекон розділює її на дві частини: божественну та чуттєву. Чуттєва душа матеріально походить від речових елементів, рідна тваринній душі. Проте Бекон показує якісну відмінність між тваринною і людською душею і навпаки. Матеріальною чуттєвою людською душею є орган свідомості, відчуття, думки. До чуттєвих здібностей душі ним відносяться розум, уява, пам’ять, бажання, воля. Вони перебувають у людській голові та нервовій системі. Нервова система Бекона являє собою проміжні шляхи діяльності чуттєвої душі.
Богдан Стрикалюк
