Рішення Великої палати Європейського суду з прав людини у справі «Профспілка «Добрий пастир»(Sindicatul Pastorul cel bun, № 2330/09) проти Румунії», в якому Верховна інстанція ЄСПЛ скасувала рішення третьої секції Суду від 31 січня 2012 року і встала на захист принципу автономії релігійних організацій від держави (Європейська конвенція прав людини, ст.9) є дуже цікавим для аналізу, з юридичної точки зору, документом, В новому рішенні визнається право держави відмовляти в юридичній реєстрації антиканонічним структурам у складі канонічної церкви. Тим самим було підтверджено право Румунської Церкви влаштовувати своє внутрішнє життя відповідно до канонічних правил без втручання державних органів на стороні антиканонічних груп.

Історія питання.

4 квітня 2008 р. група з 35 православних священнослужителів і мирян («група 35-ти»), що працюють в митрополії Олтенії (південно-західний регіон Румунії), зробила спробу створити профспілку «Добрий пастир». Згідно з проектом статуту її мета полягає «у поданні та захисту професійних, економічних, соціальних і культурних прав та інтересів кліриків і мирян, членів профспілки, в їхніх стосунках з церковною ієрархією і Міністерством культури і культів Румунії». 22 травня 2008 р. суд першої інстанції міста Крайова дозволив юридичну реєстрацію профспілки.Суд взяв до уваги той факт, що священнослужителі і світський персонал Церкви виконують свої обов’язки в рамках трудового договору, що дозволяє їм скористатися правом на створення профспілки, відповідно до трудового законодавства для всіх найманих працівників. Архієпископія Крайова оскаржила прийняте рішення в суді, посилаючись на те, що створення даної профспілки не було благословлено єпископом, а тому суперечить статуту Румунської Православної Церкви, зареєстрованому в органах влади. Остаточне рішення суду департаменту Долж (Dolj) було винесено 11 липня 2008 р. в користь позивача — архієпископії, а юридична реєстрація профспілки була анульована. Після цього ініціативна група по створенню профспілки 30 грудня 2008 р. подала скаргу до Європейського суду з прав людини, яка була зареєстрована за № 2330/09. Рішення Європейського суду з прав людини у справі Профспілка «Добрий пастир» проти Румунії було винесено 31 січня 2012 р. Тоді міжнародна судова інстанція визнала, що відмова румунської влади реєструвати профспілкову організацію священнослужителів Румунської Православної Церкви, створену всупереч канонічним правилам, суперечить свободі зібрань та створення асоціацій, гарантованої статтею 11 Європейської конвенції з прав людини. Крім того, румунська держава повинна була виплатити «профспілці» священиків 10 тисяч євро.

У кінці квітня 2012 року Румунія оскаржила це рішення і направила апеляцію до Великої палати Суду, яка була прийнята до розгляду та 9 липня 2013 р. опубліковано рішення Великої палати Європейського суду з прав людини у справі «Профспілка «Добрий пастир» (Sindicatul Pastorul cel bun , № 2330 / 09) проти Румунії». Як видно по перших реакцій на публікацію цього документа, рішення повністю не задовольняє всі сторони конфлікту і є компромісом, який відображає поділ думок всередині Суду з приводу взаємодії суспільства і релігійних організацій. Наприклад, шестеро суддів, включаючи голову Суду , склали окрему думку, в якому вони стверджують, що створення профспілки без благословення священноначалія не завдає шкоди Церкви.

Чим же викликаний такий компроміс? Ризикну припустити, що рішення Великої палати, а так само відсутність одностайності серед суддів, які приймають рішення, викликане не формулюваннями Європейської конвенції з прав людини, а своєрідністю відносин між Румунською Православною Церквою і державою Румунія. Юридично Румунська Православна Церква не була відділена від держави. Румунська Конституція 1965 р. проголошувала лише відділення школи від Церкви (стаття 30). У відповідність з декретом «Про загальний устрій релігійних сповідань» Церква мала право створювати благодійні організації, релігійні товариства, вести видавничу діяльність, володіти рухомим і нерухомим майном, користуватися державними субсидіями та дотаціями для духовенства і викладачів релігії. Церква визнається юридичною особою. Новий Статут Румунської Православної Церкви прийнятий Синодом Церкви в листопаді 2007 р. і визнаний постановою Уряду № 53 від 16 січня 2008 р. Держава надає Церкві значну матеріальну допомогу і відпускає великі кошти на відновлення та охорону релігійних пам’яток, на єпархіальні і патріарші центри. Держава видає заробітну плату викладачам Богословських інститутів. Клір частково утримується на кошти також від держави і звільняється від військової повинності. При цьому на священиків поширюється трудове право і це підтверджується судовою практикою. Рішенням від 19 вересня 2005 р.

Вищий суд визнав себе компетентним розглядати законність звільнення або відправки на пенсію православних священиків як працівників православної Церкви, на яких поширюються загальні норми соціального забезпечення та положень у сфері соціального страхування. Уже в іншій справі Рішенням від 4 лютого 2010 р. Вищий і касаційний суд, розглядаючи скаргу православного священика на відмову Трудової інспекції проконтролювати дотримання трудового права єпархією (його роботодавцем), підтвердив правильність відмови, визнавши, що в питаннях внутрішньо церковної дисципліни застосовуються виключно внутрішні церковні встановлення. При цьому дві профспілки, що включають священнослужителів, вже діють в Румунії.

Створені вони були для ведення діалогу з державними службами з питань забезпечення прав священнослужителів і мирян, зайнятих у церковних структурах, у сфері соціального захисту (пенсії, соціальна страховка, медичне обслуговування). Такі відносини між Румунською Православною Церквою і державою Румунія можна назвати як своєрідний суспільний договір, при якому Церква у внутрішній діяльності користується деякими світськими нормативно-правовими актами і в свою чергу держава організовує свою діяльність з урахуванням норм канонічного права. Це підтверджується вже тим, що конфлікт, який розпочався всередині Церкви, Церква винесла на світські суди незважаючи на те, що всі такі конфлікти вирішуються виключно внутрішніми методами: «А ви, коли маєте життєве, то ставите суддями нічого не значущих у Церкві. На сором вам кажу: невже нема між вами ні одного мудрого, щоб він міг розсудити між братами своїми?» (1 Кор. 6, 1-5). Адже на тій останній стадії розбірок, які передували позовам, достатньо було, враховуючи вичерпність внутрішніх методів, просто відлучити священиків від Церкви. Така своєрідність державно-церковних відносин, нерозуміння кордону та меж світського та канонічного права неминуче призводить до конфліктів. В самому Рішенні місцем, що викликає найбільше суперечок, є пункт 159 Рішення. На думку Суду, якщо виникає загроза втручання в право на свободу асоціацій, релігійні організації мають право на власну думку по любій колективній діяльності своїх членів, якщо вона підриває автономію організації і ця думка повинна поважаться національними органами влади. Проте голослівне твердження релігійної громади про те, що є фактичні чи потенційні загрози її автономії не є достатніми. Релігійні громади повинні доказувати в кожному конкретному випадку, що риск є реальним і істотним і що втручання в свободу об’єднання в профспілки є необхідним щоб позбутися цього риску і не переслідує інші цілі. Національні суди повинні забезпечити виконання цих умов шляхом поглибленного дослідження обставин справи для розумного збалансування інтересів сторін.

Тобто в самому Рішення, намагаючись врегулювати конфлікт в рамках цього своєрідного внутрішньодержавного договору, ЄСПЛ як би вивів формулу утворення профспілкових організацій священиків і мирян, яка повинна застосовуватися при існуючих в Румунії відносинах Церкви і держави. Ця формула для таких організацій вводить як би подвійну легалізацію. Перша, офіційна легалізація, проводиться державними органами на відповідність статуту організації конституції держави та спеціальному, профспілковому, закону. Порядок другий легалізації не прописаний ніде, але він тепер, після рішення Великої палати, присутній незримо і відповідно до нього, в країнах де держава і Церква допускають оформлення трудових відносин для священиків, статут профспілкової організації священиків і мирян не повинен містити положень що підривають автономію релігійної організації. Відповідно до цього релігійні організації мають право подавати позови до держави, яка легалізувало таку організацію, до священиків та мирян, який створили подібну профспілку і суди вправі такі позови розглядати. При цьому з необхідністю світські суди будуть приймати рішення, виходячи з оцінки відповідності статуту профорганізації нормам канонічного права. Нарікання представництва Російської Православної Церкви в Страсбурзі на те, що в новому рішенні ЄСПЛ зробив ряд застережень, які вступають у протиріччя з розумінням автономії релігійних організації і що Суд також висловив недопустиму згоду з можливістю світськими судами розглядати конфлікти всередині кліру з питань канонічного права є справедливими. [1] Але треба розуміти, що Суд виходив з різноманіття відносин релігійних організацій з державою, з відмінностей конституційного ладу різних держав і також з розуміння, що в першу чергу ті питання, які піднімає представництво РПЦ у Страсбурзі, повинні бути правильно врегульовані самою державою і релігійними організаціями. Таке рішення ЄСПЛ і закиди про його недосконалість стали можливими через невідповідність задекларованих в конституції відносин держави і Церкви і реального стану в світському і канонічному праві. Внаслідок незрілості як світського так і церковного права відсутня межа між ними, виникають ситуації конкуренції.

Причому як у Румунії так і в нашій державі. У зв’язку з цим звернемо увагу на текст виступу І.В.Понкіна «Про наявність правових підстав для направлення справи «Профспілка «Добрий пастир» проти Румунії (скарга № 2330/09) на розгляд Великої Палати Європейського суду з прав людини». Текст був представлений 7.07.2012 р. в Страсбурзі в Раді Європи на семінарі «Автономія Церкви в недавніх постановах Європейського суду з прав людини» і повністю приведений на сайті представництва РПЦ у Страсбурзі.[2] За твердженням доповідача, розглядаючи дану справу Європейський суд здійснив логічну помилку, ігноруючи відомий правовий принцип, згідно з яким спеціальна правова норма (в даному випадку внутрішні встановлення релігійної організації), що регулює конкретне правовідношення, має пріоритет у юридичній силі перед загальною правовою нормою — норми законодавства про трудові відносини. Дійсно, цей правовий принцип застосовується при конкуренції норм права. Але застосування його в цьому випадку глибоко помилково бо за своєю суттю канонічне право правом не є. По самому загальному, універсальному визначенню право — це один з видів регуляторів суспільних відносин. Це визначення нашого світу, світу світської науки і світського права. І ось на мові нашого світу, якщо ми визнаємо існування іншого світу, відокремленого конституційним принципом світу релігії, канонічне право разом з обрядом, літургією створює віруючого і суспільні відносини, в яких він бере участь. Я підкреслю — мовою наших понять, бо за твердженням Церкви зрозуміти канонічне право можна тільки у вірі. Залишаючись в полі нашого світу, необхідно зауважити, що Заповіді Декалогу, які на переконання віруючого є внутрішнім виміром канонічного права [3, с.18], не є юридичними нормами. Адже восьма заповідь «не вкради» дана не для охорони приватної власності, шоста заповідь «не убий» дана не для охорони людського життя. Усі заповіді, разом з тими що накладають не тільки зовнішні зобов’язання, а й зобов’язання щодо совісті, дані людині для того, щоб вона у вірі їх як би заново відкрила. З точки зору світської філософії феномен людської віри виникає на підставах, причиною яких є вони самі, поза себе підстав вони не мають. Тобто ці істини віри тавтологічні, не створюються один раз назавжди а повинні створюватися кожен раз заново. Причому створення, відкриття заповідей в ??собі збігається з «створенням» віруючого і розуміється як друге народження. Внаслідок цього, порушивши їх,  вкравши або вбивши, віруючий знищує свою внутрішню особистість, знищуєш самого себе. Виходячи з цього грамотний законодавець (а в ідеалі це має бути віруючий законодавець) повинен ретельно уникати зіткнення світського та канонічного права, конкуренції їх норм.

Але сказати це легко а здійснити в умовах пострадянського законодавства дуже важко. Гарантії відсутності конкуренції і можливості зіткнення норм світського і канонічного права містяться в самому конституційному принципі відокремлення держави від Церкви. Те, що писаний текст Конституції не забезпечує такого стану речей у співіснуванні світського і канонічного права, свідчить про імітацію конституційного принципу відокремлення так, як і про імітацію свідчать  документи, що намагаються дати інтерпретацію цього принципу. Прикладом може бути проект Концепції державно-конфесійних відносин, який, вже в свою чергу, імітує державно-конфесійні відносини. Зрозуміло, що сама згадана Концепція є плодом сучасного українського релігієзнавства і в основі закладена ніби-то згода релігійних організацій і держави відносно змісту конституційного принципу відокремлення Церкви і держави. Проте необхідно розуміти, що згоди тут не може бути і межа між Церквою і державою згодою не будується. Уже сам розділ про права і обов’язки Церкви, який міститься в проекті Концепції і згодом буде положенням майбутнього закону, повинен відвернути і викликати супротив представників конфесій. Церква має свій власний погляд на розділення держави і Церкви, який не збігається з поглядами релігієзнавців чи держави. Релігія не займається державами, націями, народами і не може мати ніяких обов’язків відносно них. Церква займається тільки людиною, творить нову людину-віруючого і ця місія і її «якісне» виконання, без будь-яких інших додаткових обов’язків з боку Церкви, є безумовною гарантією утворення і існування доброї держави чи нації.

Дутчак Анатолій

Правник профкому «Лукор-    Карпатнафтохім», м. Калуш