Адживіка – назва антибрахманського релігійного напрямку, що виокремився з середини І тисячоліття до нашої ери, з – поміж аскетичної групи та гуртка в шраманський період історії Індії, конкуруючи з неортодоксальною релігією джайнізму та буддизму.

Сам термін походить від санскритського слова «аджива», в перекладі означає – спосіб життя (відмінність її від інших полягає в подвижницькому екстравагантному життю суспільства, без носіння  пов’язки на стегнах, облизуванні рук після їжі, вимислах різних самообмежень, торкаючись вегетаріанської дієти, споживанні сирих овочів,  вирахуванням того, від кого милостиня не приймається, демонстрація аскетичного мазохізму).

Адживіка

Така практика життя адживік дуже подобалася індійським правителям та вельможі, які з великим заохоченням полюбляли такі подвижницькі ігри. Адживіка створює спільноту, з якої вийшли відомі лідери. Сподвижником руху вважають Маккхалу Госалу, згідно будійських джерел це були: Нанда Ваччха, Кіса Санкіччу, Пандпутта, Упака, філософи Пуран Кассапа, Пакудха Каччаяна (єретичні вчителі за часів життя Будди). Щодо організованості адживіки маємо повідомлення про володіння авторитетними текстами канонів адептів Госали і їхнього випередження представників буддизму та джайнізму.

Тексти адживіки до наших часів так і не дійшли, ми можемо розраховувати на опонентів – буддійські джерела, а точніше фрагменти, де викладені положення вчителів адживікізму. Якщо беремо до уваги Будду, то той характеризує Госалу крокодилом, котрим підстережені  риби, які пропливають повз нього, що тим самим є прямим підтвердженням популярності адживік, котрі турбували ранню буддійську спільноту.

Буддизм та джайнізм найбільше дратували аскетичні подвиги адживіки. Так згідно палійських канонів люди були поділені на шість класів ієрархії, котрих розпізнавали за кольором символів.

Хто носив чорний колір вважався мисливцем, м’ясником, сині – якими носиться одяг, червоні – обходяться тканиною, жовті – є мирськими послідовниками тих, які взагалі не займаються носінням одягу, білі – аскети двох статей, яким одяг не потрібен, біло-голубі – наставники тих, хто немає одягу (сюди ж відносимо Госалу з його оточенням). Великого успіху аджевіки досягали при індійському управлінні, якими виявлялася симпатія в магадхський період V століття до нашої ери, в який царював Аджаташатра. Під вплив потрапили вельможі царя.

Адживіки утримували свій  імідж як основну складову характеристики індійських гімнософістів «голих мудреців», з якими входив у спілкування сам Александр Македонський під час індійських походів в 327-325 роках до нашої ери. Прямим доказом цього слугуватиме наставництво «голих мудреців» проводити життя в наготі (випереджали тим самим джайнітів, оскільки їхній лідер став вихованцем Госали, а потім їхні шляхи розійшлися).

З ІІІ століття до нашої ери за правління царя Ашоки більшу лояльність мав буддійський прозелітизм аніж адживізм, проте внуком правителя аджевікам дарувалися печери, більшість індійських правителів зверталися до них за допомогою в питаннях мантики, буддисти ж їх критикували за самообман народу. Слід зазначити і про особливості доктрини адживіки.

В основі доктрини лежить жорсткий детермінізм, за яким усе в індивідуальному житті визначається світовою ніяті-вадою (Необхідінстю), тому дії не важливі у майбутній подальшій долі. Далі вони стверджують, що живі істоти підпорядковані лише механічним законам перебування у сансарі та звільнення через вісім з чимось мільйонів  періодів. Доктрина стала оберненою до брахманізму, котрим майбутнє індивідуальне благо пов’язується з добродійствами та  старанністю при звершенні обрядів.

В адживіці прослідковується закономірний імморалізм, висловлений у вимові лідерів цього руху. Так, наприклад Пураною Кассапою стверджувалося що не існує відплати за прояв справ милосердя чи жорстоких злочинів.

Іншим же, Пакудхою Каччаяною переконувалось, що якщо хтось комусь і розколить череп, то в цій ситуації не постраждає, адже звершити чи перетерпіти дію ніхто не зможе. У фаталізмі поєднувалися інтереси з природознавством (натурфілософська спекулятивність Госали) та збільшення передбачень. Саме гірше проявлявся аскетизм як логічне протиріччя про наперед вирішені людські дії та стани, вчення про карму не мало взагалі жодного смислу при відреченні значення вибору своїх вчинків індивідом.

Такі «прогріхи» ставали практичними  результатами, досить швидкими, але в після умарійську епоху адживіка послаблює свої позиції теоретично озброєним адептам буддизму та джайнізму. Дивовижним є факт закріплення адживіки у південній частині Східного Майсуру в XIV столітті, переживаючи буддизм.

Адживіки зуміли асимілювати риси махаяни. Їхній Госала підносився як бодхісатва (обожнення), детермінізм адживізму наближався до вчення Нагарджуни про «порожниність».

Пегас