Епікурейці вважали, що головним завданням філософії є лікування людської душі від страху та страждань, які можуть бути викликані внаслідок хибних думок та дурних бажань, навчання людини блаженному життю. Початком і кінцем такого блаженного життя є ніщо інше як гедонізм (насолода). Взагалі то для Епікура задоволенням вважалася відсутність страждань або ж інакше кажучи душевних і тілесних відчуттів. Людина на його думку повинна вчитися шукати його як у собі самій так і навколишньому світі, якщо у неї не вистачає засобів для того, щоб купити задоволення.
Кінцем цих задоволень він вважав відсутність людського страху.
Богів, як стверджує Епікур — боятися не потрібно, оскільки немає їхнього втручання у людську долю. Людина не повинна боятися смерті так як не може відчути у повноті цього стану, тому в момент своєї смерті вона нічого не відчуває. Джерело страху Епікур вбачає у вченні про безсмертя душі та вічних мук у загробному світі. На його погляд душа і тіло складаються з атомів. Атоми після смерті людини розпадаються. І як висновок, людське життя до моменту народження обмежується смертю, а навколо нього утворюється порожнина.
Етика Епікура
В етичному вченні Епікура спростовується тлумачення прагнення до задоволень. Також розрізняються людські потреби за ступенем необхідності. Перші потреби носять суто природній характер: їжа, житло, інші – необхідні, якими потрібно користуватися по мірі можливості, тобто це є прекрасний одяг, вишуканість їжі, тоді ж як треті — не є природними, в тім їх потрібно долати, так би мовити безглузді бажання: створити собі ще при житті статую, прагнути до якихось почестей. Такий підхід не прийнятий для епікурейської тілесної життєвої насолоди. Для щастя людини необхідний лише один засіб – добродійство. Але найголовнішим добродійством у занятті філософії, з допомоги якої не можна зрозуміти сутності речей, чи подолати страх смерті є мудрість.
Тому на думку мислителя, саме мудрець ніколи не ухиляється від життя, не боячись навіть смерті. Серед природніх потреб людини, духовні все ж таки у Епікура переважали над тілесними. В етиці Епікура дуже часто зустрічається ще одна категорія «справедливість», яку він трактує як згоду про щось корисне, що спрямоване для уникнення моральної шкоди як собі так і іншому. Справедливість за визначенням Епікура є одна на всіх, корисною для кожного, оскільки з її допомогою позначаються взаємовідносини людей (стосунки). Залежить справедливість від конкретних обставин, тому і є однією для усіх. Так само як і Арістотель, Епікур визнавав дві справедливості – політичну та моральну.
Богдан Стрикалюк
