Середньовіччя подарувало нам значну кількість релігійних феноменів, які захоплюють дослідників ще у ХХІ ст. Практика паломництва почалась ще з І ст. н.е. Вже з II ст., а може й раніше, почалося поклоніння нетлінним мощам святих. Спочатку культ мощей засуджувався християнською церквою як язичницький, але під тиском ентузіазму простих людей їй довелося змінити своє ставлення і визнати, що в останках святого прихована сила, яка здатна творити чудеса. Хоча християнство ще страждало від гонінь в Римській імперії, але вже почалися рухи пустельників, які почали формувати культ особливих людей, які робилися святими ще за життя. Спосіб життя цих аскетів, та їх образ, напевно, викликав несамовите благоговіння та тремтіння лише про спогад у колі ранніх християн.Мотиви паломництва були дуже різноманітні. Одним з найважливіших було прагнення заслужити спасіння душі. Часто під виглядом паломництва ховалися купецькі і просто ділові поїздки, подорожі допитливих мандрівників. Паломниками ставали і люди, які ухилялися від сплати боргів або суду, оскільки статус паломника (що отримав офіційне благословення церкви) робив їх неосудними для світської влади. Якщо в період античності мандрівниками були, головним чином, чиновники і заможні люди, які мали офіційні можливості або особисті кошти для подорожей, то у прощах брали участь люди всіх станів і різного достатку.
У раннє середньовіччя об’єкти паломництв виникали найчастіше стихійно. Метою таких паломництв було відвідання святих місць — цілющих джерел, місць проживання чи поховання святих, прославлених храмів або монастирів. Відповідно такими місцями була Палестина та Єгипет. До нас дійшли путівники з IV ст. опису паломництва на Святу землю: це «Бордоський подорожній» 333 року, що описує подорож невідомого паломника з Бордо по Єрусалиму, а також «Ходіння Сільвії», який мав особливий емоційний зміст, що описують подорож іспанської (монахині чи настоятельниці монастиря) паломниці по Палестині. В «Бордоському подорожньому» не зустрічається певних особистих переживань, а лише описи місцевості де побував пілігрим, наприклад: «В Єрусалимі біля храму є дві великі водойми, споруджені Соломоном, одна з правого, а друга з лівого боку; всередині ж міста є дві суміжних водойми з п’ятьма критими ходами, звані Беесаіда» [1. с. 24]. Крім зазначених, можна згадати «путівник» Антоніна П’яченського, складений в кінці VII ст., а також «Путівник для паломників» початку XII століття [4. с. 20]. У XIX в. дорожні путівники стали називатися Бедекера, по імені німецького видавця К. Бедекера, який почав випускати путівники для мандрівників. У своїй роботі він використовував досвід складання подібних путівників, який був накопичений в попередні століття [2. с. 47].
З часом та масовістю руху людей практика паломництва почала розділятися на велику(peregrinationes prima) та малу прощу(peregrinationes secundariae). Велике паломництво передбачало подорож до святинь Святої землі або в Європі де зберігалися реліквії, що належать до історії Христа, Богородиці, апостолів. Тоді як мале паломництво передбачало поклоніння невеликим святинь місцевого значення, що знаходяться в різних місцях Європи.
До інших місць паломницьких шляхів можна віднести Рим – місто де прийняли мученицьку смерть Петро і Павло за наказом імператора Нерона в І ст. За наказом імператора Костянтина, коли були виявлені гробниці кожного з апостолів, над ними звели базиліки, що стали місцями перебування їх святих мощей — базиліка Святого Петра на Ватиканському пагорбі та базиліка Святого Павла на Остійській дорозі. А також після того, як в Рим була доставлена значна частина євангельських реліквій, виявлених царицею Єленою при розкопках в Єрусалимі та розміщених в цілому ряді його храмах, — насамперед, в Латеранській базиліці Святого Іоанна і базиліці Святого Єрусалимського Хреста.
Вже з цього часу намітилися основні шляхи, по яких рухалися паломники. Якщо говорити про «великі паломництва», то було три напрями на Схід — «східна дорога», «західна» та «південна».
«Східна дорога» проходила від Балтійського моря через Ладогу і Новгород, далі по Дніпру до Чорного моря. Потім уздовж західного узбережжя Чорного моря шлях пролягав до Константинополя, потім через Кіпр до Акри. Цей «шлях із варяг в греки» мав ще один варіант, який передбачав спуск по Дону, Волзі та Каспійському морю в обхід Константинополя.
«Західний шлях» пролягав від берегів Скандинавії навколо Франції, Іспанії, через Гібралтар по Середземному морю. Цей шлях займав більше року і був пов’язаний з великими небезпеками для мандрівників. Загроза з боку піратів примушувала паломників об’єднуватися у великі групи і вирушати в дорогу в складі великого флоту і під посиленою охороною.
«Південна» дорога була сухопутною, відправним пунктом її був Рим. До Риму північні пілігрими добиралися різними шляхами. У згадуваному «шляховики» Антоніна П’яченського вказані 372 дороги на територію колишньої Римської імперії. Більшість північних пілігримів потрапляли до Італії через альпійські проходи. Деякі з них, минаючи Рим, по дорозі, що йшли долиною р. По, через Турін, Павію, Мілан, Бергамо, Верону, Нижню Паннонію і Балканський півострів прямуючи до Константинополя, а звідти — в Малу Азію і Сирію [4. с. 51-70].
Най популярнішою святинею Західної Європи стає могила святого Якова, що перевищувала кількістю прочан, які прямували до Риму. «Шлях святого Якова» (El Camino de Santiago) — прокладений через всю Європу. Дорога до мощей святого Якова в іспанську Компостела, на честь імені апостола отримала назву Сантьяго-де-Компостела. За переказами, після того, як апостол Яків був схоплений під час проповіді в Єрусалимі й був убитий за наказом Ірода Агріппи, його мощі були покладені учнями в човен і пущені по хвилях Середземного моря. Човен ж припливла до берега Іспанії, де його саркофаг, обліплений мушлями, був знайдений християнами. Перенесено в місто Іріан-Флавіа через декілька століть, в 813 р., ковчег з мощами апостола Якова був виявлений місцевим відлюдником Пелайо. Він побачив вказуючи на потрібне місце зірку.
Після цього це місце стало називатися Компостела — Сampus stella, або «Поле зірки». Перший храм над гробницею апостола був зведений в кінці IX ст., за наказом короля Альфонса II Скромного. Мощі апостола були покладені в срібний ковчег під головним вівтарем собору, вівтар аж до нашого часу прикрашає золота мушля — символ Якова, а над гробницею знаходиться статуя святого, усипана коштовностями. За часів Середньовіччя місто святого Якова, колись непомітною іспанської провінції, стало одним з центрів християнського паломництва, поряд із самим Єрусалимом та Римом. До нього були прокладені два основних паломницьких маршрути: Дорога Святого Якова (Camino de Santiago), що проходить по Північній Іспанії, через Піренеї; і Французька дорога (Camino Francs), також звана, як Серединний шлях. Паломництво в Компостела отримало неймовірну популярність і серед європейської знаті: свого часу по «Шляхи Святого Якова» пройшли і Едуард I, англійський король XIV ст.,, і Іоанн (Жан) де Брієнні, єрусалимський король, регент Латинської імперії XIII ст,, і Ізабелла Кастильська , королева Кастилії і Леона XV ст., а також Франциск Ассизький (католицький святий XIII ст.), Ян ван Ейк, фламандський живописець раннього Відродження [4. с. 54].
Можна згадати про існування дивного паломницького шляху між трьома країнами, що пов’язує імена чотирьох святих апостолів. Починався цей шлях у найстарішому німецькому місті Трірі – місті яке було столицею Римської імперії при Діоклетіані та Констянтину Великому, в яке у IV ст. царицею Єленою були привезені євангельські святині: хітон Ісуса Христа, цвях Хреста Господнього, сандаля і цвях хреста апостола Андрія Первозванного, а також мощі святого апостола Матвія, місцем зберігання яких стало Абатство Святого Матвія (St. Matthias Abbey). А з Тріра цей шлях вів до Риму і Компостели. Збереженню цей шлях завдячує тому, що у Трірському кафедральному соборі Петра був знайдений так званий Хрест паломників, біля підніжжя якого були покажчики відповідних напрямів: від мощей апостола Матвія — до мощів апостолів Петра і Павла і далі — до мощів апостола Якова [4. с. 67].
Одним з основних центрів паломництва середньовічної Європи було місто Ахен. Це місто було столицею імперії Карла Великого — короля франків та імператора Заходу, засновника династії Каролінгів де Ахенський кафедральний собор був головним храмом столиці, зведеним Карлом Великим на початку IX ст., в якому протягом шести століть коронували всіх німецьких імператорів. У кафедральному соборі Ахена з часу його заснування зберігалося кілька християнських реліквій, які були передані Карлу Великому папою Львом III, посланці якого, в свою чергу, привезли їх з Єрусалима і Константинополя. «Чотири великі Ахенські святині»: вбрання (туніка) Діви Марії, тканина в яку пеленали народженого Христа, пов’язка з поясниці Ісуса Христа, тканина, на яку була покладена голова Іоанна Хрестителя. А також «три малі Ахенський святині»: тканий пояс Богородиці, шкіряний пояс Ісуса Христа і шматок мотузки, якою Христос був прив’язаний до стовпа бичування. Спочатку, з 800 по 1238 р.р., «чотири великі Ахенський святині» не виставлялися для поклоніння прочанам — перед ними молилися лише імператори в день їх коронації. Але з 1239 р., після того як імператор Фрідріх II подарував храму новий релікварій для їх зберігання, ці святині почали виставлятися для народного поклоніння. А в 1349 р., імператор Карл IV під час власної коронації, встановив семирічний цикл «Ахенського паломництва». І з тих пір раз на сім років все зберігаються в Ахенський соборі святині виставлялися для всенародного поклоніння.[4. с. 89]
Також пілігрими вирушали і до менш значних місць християнських святинь, таких як: Ефеська гробниця апостола Іоанна, реліквії апостола Марка у Венеції, мощі Св. Миколая у Барі.
Об’єктами паломництва не завжди були святі місця, іноді виникали і «політичні культи» — поклоніння правителям і церковним діячам, померлим насильницькою смертю, наприклад, англійським королям Едуарду II і Генріху VI, Симону де Монфором, архієпископу Томасу Бекету, культ якого був дуже популярний в Англії XII-XV ст.. Загалом в пролозі до «Кентерберійських оповідок» Дж. Чосер пише, що квітень був часом відправлення в дорогу натовпів паломників:
«Тоді з усіх кінців рідної країни Паломників численних вервечки
Мощам заморським знову поклонитися ішли.
Прагнули ревно; але багатьох вів шлях до
Фоми Бекета, святий, що їм допоміг
У біді чи зцілив недугу старовинну,
Сам смерть прийнявши, як мученик безневинний »[3. с. 41].
Це не було виразом якогось соціального невдоволення, швидше пояснювалося ідеалізацією минулого і прагненням знайти героїв для поклоніння.
У середньовічній Західній Європі паломництво по християнським святиням дуже швидко стало масовим явищем, що призвело до виникнення цілої паломницької інфраструктури, адже поступово всі основні паломницькі шляхи почали забудовуватися необхідними для мандрівних пілігримів закладами — заїжджими дворами, притулками прочан, будинками, харчевнями, колодязями і лікарнями. З часом основні паломницькі дороги взяли під свою опіку лицарські ордени: Орден госпітальєрів, історія якого і почалася з розташованого в Єрусалимі госпіталю для пілігримів у Святу землю і Ордену тамплієрів, лицарі якого вважали своїм обов’язком охороняти ці дороги і захищати пілігримів. Але й вирушаючи на поклоніння місцевим святим, паломники воліли об’єднуватися у великі групи. Дуже жваво представив таку компанію пілігримів в згадуваних «Кентерберійських оповідках» Дж. Чосер. Група паломників, що відправлялися з передмістя Лондона Соуерка в Кентербері на поклоніння мощам Хоми Бекета, налічувала 29 осіб [5. с. 140]. Паломництва мобілізували великі людські і грошові ресурси. Разом з пілігримами рухалися купці та товари, в ході подорожей встановлювалися торговельні зв’язки та ринки.
Вирушаючи в дорогу, заможні і багаті паломники запасалися грошима. Біднякам нічого було продавати і закладати, тому, пускаючись у далекі краї погано споряджені і без грошей, вони масами гинули в дорозі. Головні дороги дісталися Європі в спадщину від Римської імперії, але в епоху меровінгів дороги підтримувалися погано. Більша увага їм приділяла Каролінгська влада, але традиції римського дорожнього будівництва були втрачені, так що середньовічна Європа мало що могла додати до римської мережі доріг. Особливо нелегко давався перехід через Альпи. Альпійські перевали лежали на висоті 2,5 км., і багато подорожніх або замерзали в горах, або, здолавши перевали, вмирали від виснаження.
У 960 р. святий Бернар на найвищій точці проходу заснував будинок прочан, що дав назву перевалу. Монахи-августинці надавали допомогу тим, хто намагався перейти Пеннінські Альпи. У темні ночі, сніжні урагани вони запалювали вогні, дзвонили в дзвони і виходили з дзвіночками назустріч заблукали подорожнім, відігрівали замерзлих. Якщо подорожній все ж загинув, браття відспівували його і відносила на кладовищі в горах.
Зі зростанням впливу клюнійських монастирів Європа виявилася пов’язаною єдиною мережею притулків для паломників, в яких отримували нічліг і напуття не тільки паломники, а й звичайні подорожні [7. с. 101]. З початком хрестових походів благодійні організації, що оберігали мандрівників, стали створювати притулки і братерства провідників, перекладачів, лікарів в тих місцях, де скупчувалися паломники. Наприклад, будинок для прочан в Ронсевалі (Наварра) мав відділення (госпіталю Ронсевальської Божої Матері) в різних європейських містах, які окрім прямого свого призначення, давати притулок паломникам, торгували християнськими реліквіями.
B XIV-XV ст. вже існували заїжджі двори і таверни, які давали притулок мандрівникам у тому числі пілігримам. Іноді такі заклади існували не одне століття. Наприклад, таверна «Табард», описана в XIV ст. Дж. Чосером, існувала до кінця XIX ст. (Правда, під зміненою назвою «Харчевня Тальбот») [6. с. 139]. Дж. Чосер описав звичайний для XIV ст. заїжджий двір, який, на його думку, був досить комфортабельним. На такому дворі могли зупинитися декілька десятків чоловік з кіньми і речами. Коням було забезпечено місце в стайні, а подорожнім — дах над головою, постіль і їжа. Правда, це не означає, що кожному постояльцеві надавалася окрема кімната або ліжко — багатьом доводилося спати в загальній кімнаті, навіть з незнайомими людьми. Цей звичай зберігався в Європі, принаймні, до XVII ст. Звичайною їжею, яка подається в таверні, було м’ясо , хліб і ель. Люди багаті возили з собою кухарів, щоб вони могли готувати для них більш вишукані страви. Навіть заможні городяни воліли подорожувати з вигодами. Відправившись на поклоніння мощам Хоми Бекета, фарбувальник, тесляр, шапкар і ткач:
«… З собою кухаря везли,
Щоб він курчат варив їм, «Бетбуї»,
І запікав їх в соусі рум’яному.
З корицею пудинги чи з майораном» [3. с. 31].
Вирушаючи в дорогу, і прості паломники, і королі отримували в своїй парафіяльній церкві палицю і мішок — відмітні знаки пілігрима, а також стрічку, що оповивала подорожнього через плече або по талії. І хоча посох вручався всім пілігримам, але багаті люди подорожували з комфортом. Така практика викликала критику церкви, яка вимагала, щоб паломник відправлявся в шлях без грошей і пішки. Дуже часто паломники зловживали своїми привілеями, паплюжили статус паломника своєю поведінкою. Виключне становище, в яке потрапляли паломники, давало привід до різних спокусам і зловживань. Розбіжність справжніх мотивів мандрів і ідеалів, відсутність дійсного благочестя серед людей, що об’єднувалися під виглядом паломництва в компанії, дозвільна втрата часу і непристойна поведінка в дорозі і у місць поклоніння, викликали осуд і церкви, і віруючих мирян. З XIII в. дозвіл здійснити паломництво у Святу землю могли давати тільки єпископи або римська курія.
Вже до XIV ст. релігійні паломництва значною мірою втрачають свій високий духовний настрій. Високий відсоток серед пілігримів складали особи знатного походження і високого соціального і майнового статусу. Щорічне або регулярне паломництво до гробниці святого розглядалося як ознака аристократичного благочестя. Знатні дами і кавалери перетворювали паломництва в звичайні розваги з гулянками і забавами. Під виглядом паломників на дорогах зустрічалося все більше бродяг або гулящих. Після проведення реформації церкви в XVI ст. у лютеранській Німеччині паломництва практично припинилися. Таке ж ставлення до паломництв спостерігалося у всіх європейських країнах, де відбулася Реформація, а також у Франції з початком революції. Правда, в періоди католицької контрреформації відбувалося пожвавлення паломництв. Незважаючи на зазначені вище труднощі, з якими стикалися пілігрими і які заважали формуванню об’єктивних уявлень про побачене, середньовічні паломництва виконували функцію міжцивілізаційних контактів – Заходу і Сходу , між християнством та ісламом [7, c. 94].
Паломницька практика дуже швидко стала популярна і на Русі — буквально з перших же століть руського християнства. Основними місцями поклоніння жителів Русі стали Єрусалим, Константинополь і Афон. Паломницькі описи перетворилися в один з найпоширеніших жанрів давньоруської літератури, серед яких можна згадати «Житіє і ходіння Данила, Руської землі ігумена» XII ст., опис святинь Царгорода новгородського архієпископа Антонія XII ст., і новгородського ченця Стефана XIV ст, «Ходіння митрополита Агрефен’я обителі пресвятої Богородиці» XIV ст.,опис Константинополя, Єрусалима та Афону диякона Ігнатія Смолянінов XIV століття, «Ходіння інока Варсонофія до Святого граду» XV ст., і найпопулярніше паломницьку твір на Русі – «Ходіння Трифона Коробейникова» XVI ст. [2, c. 119].
Але з середини XV ст., — з часів падіння Візантії — паломництво на Схід ослабло, у паломників з’явилися скарги на постійні незручності та утиски з боку мусульман. Подальші «теплі» стосунки Русі з Османською імперією, що вилилися в низку російсько-турецьких воєн, також не сприяли паломництву на Схід. І лише в XIX столітті ситуація змінилася завдяки діяльності Імператорського Палестинської суспільства, яке організовувало паломництво на Святу землю і навіть видавало спеціальні паломницькі путівники з переліком єрусалимських святинь.
Література
- Бордосский путник // Православный палестинский сборник. Вып. 2. СПб. 1882 , — 132 с.
- Квартальнов В. А. Культурный туризм во имя мира и развития: вступление в XXI век // Культурный туризм для мира и развития: СПб. докл. и тез. междун. науч. конф. М., 2000. – 302 с.
- Чосер Дж. Кентерберийские рассказы. М., 1973. – 147с.
- Добиаш-Рождественская О. А. Западные паломничества в средние века. СПб., 1924. – 234 с.
- Александрова А. Ю. Из истории международного туризма // Вопр. истории. 1996. № 8. С. 138-143
- The Overseas Trade of Bristol. In the later Middle Ages / Sel. and ed. E. M. Carus-Wilson. Bristol, 1937. — 230 p.
- Яковец Ю. В. Перспективы развития цивилизационного туризма // культурный туризм для мира и развития. М., 2000. — 247 c.
Віталій Щепанський
Статтю взято із журналу Апейрон + за жовтень 2013.
Натисніть скачать, щоб скачати журнал безкоштовно
[poll id=»3″]
