В історії середньовічної філософії виділяють три етапи розвитку:1) Апологетика ;
2) Патристика;
3) Схоластика.
Крім того, середньовічна філософія характеризується такими рисами як:
1) Теоцентризм – це принцип, згідно якого в центрі Всесвіту постає Бог як Абсолют усіх речей, що уособлює людську та божественну природу, Він знаходиться поза часом і простором.
2) Креаціонізм – полягає в тому, що Бог – Творець усього Сущого, Який створив світ з нічого і привів його до буття; концепція підтверджується тим, що рушійною потенцією (силою) у творенні світу постає божественна воля і слово, тобто Логос.
3) Провіденціоналізм – це принцип завдяки якому історія людства розглядається як прояв волі Божої та втілення Богом раніше передбаченого божественного плану по відношенню до спасіння людини. Автором цієї концепції став Августин Аврелій (відомий ще у Східній та Західній церкві як християнський богослов). Він стверджував. Згідно цього принципу, Бог відкриває людині Свою волю та істину буття безпосередньо через Біблію. У ній закладені всі ключі до усіх, без виключення світів, в тому числі до таємниці спасіння.
У середньовічній філософії слід також виділити основні ідеї:
А) ідеї монотеїзму – релігійне розуміння Бога як Єдиного Творця світу видимих і невидимих речей та ідея потойбічного світу.
Ідея стосується в першу чергу людини, якій буде виділена міра покарання впродовж земного життя. А тому, людина, яка знаходить горизонт надії, має не лише минуле, але й майбутнє.
Б) Біблія як джерело знання про Бога, світ, людину та її історію;
В) ідея дуалізму божественного і людського, священного та гріховного;
Г) ідея теодицеї (чому на світі стільки багато зла, якщо Бог є добро) та есхатології (наука про кінцеві остаточні долі світу і людини).
Розпочалося літо і ви не знаєте, як можна гарно відпочити у своєму місті чи селі ? Немаєте коштів на відпочинок біля моря? Тепер це не проблема, вам необхідно просто купити надувний човен і ви з можете зі своїми друзями гарно відпочити на річці чи на водоймищі, і не потрібно витрачати коштів на море. Для того щоб купити надувний човен вам потрібно зайти на сайт kapitan.ua/ і там ви знайдете шалений асортимент надувних човнів, різноманітних речей для рибної ловлі, палаток, та багато інших та необхідних речей для гарного літнього відпочинку.
Головні проблеми, які порушувалися у середньовічній філософії були такі: співвідношення віри і розуму, докази буття Бога, проблема універсалій (термін, що позначає загальні поняття, запозичений з філософії античності). Отже, як з’ясувалось, середньовічна філософія поділяється на апологетику, патристику і схоластику. Спробуймо підійти як найближче до цього питання і зрозуміти основні завдання, які були поставлені перед середньовічною філософією.
Розпочнемо з апологетики, розкриваючи ті проблеми, які висвітлювались у той час. Для більш чіткого розуміння та сприйняття намагатимемось розібрати термін «апологетика».
Апологетика (у перекладі з грецької ???????? означає – захищати, обґрунтовувати ) – один із напрямів у християнській філософії і теології, що виник на межі ІІ-V століть нашої ери, як виклик в захист християнського віровчення у боротьбі з язичництвом. Або ж точніше кажучи так називається частина християнської теології, яка являє собою систематизоване аргументоване міркування для відстоювання непорушності християнської віри, що торкається її божественного походження.
Слід виділити чотири функції апологетики:
1) Апологетика як захист істини – полягала у відстоюванні вчення Ісуса Христа від зазіхання на нього єретиків та не істинних вчителів, які несуть в собі неправильні погляди, видаючи їх за істину Божу.
2) Апологетика як викриття плутаниць – тут спостерігається захист істини не пасивний, а швидше активний, викриття неправдивих поглядів, думок, міркувань. Усі, по суті новозавітні, тексти Біблії, особливо послання апостола Павла являють собою полеміку з іудействуючими, гностиками і антиномістами.
3 Апологетика як проповідь божественної істини – полягає у доказі того, що християнство єдиний шлях, тому людям необхідно йти за релігійною і моральною наукою Ісуса Христа, відмовившись від інших релігій.
4) Апологетика як стимул до пізнання істини – полягає у тому, що люди, які серйозно починають задумуються над своїм буттям, існуванням, а також над суттю свого віросповідання, стикаються з іншими поглядами та переконаннями. Це існувало як в часи середньовічної апологетики так і сьогодні.
Як стверджує професор М.Фіолетов, завдання апологетики – обґрунтування християнського світогляду, захист від нападів та спотворень. Тобто це є протиставлення християнського світогляду світоглядам, які заперечують християнство, християнські початки життя по відношенню до заперечних початків, що є одним із моментів у розкриті самої сутності християнства. Апологетика, як її правильно розуміють, не є лише простою полемікою, бо вона ґрунтується на глибокому розкритті вчення і практично виходить із нього. А тому, більша частина нападів на християнство обґрунтована тим, що інші намагаються його показати віру в Христа у спотвореному вигляді. Тому що основна ідея християнства – це спасіння світу і людини через їхнє внутрішнє оновлення.
У середньовічній апологетиці виділяють найбільш яскравих її представників: Юстина Філософа, Філона Олександрійського, Тертуліана, Іринея Ліонського і Орігена. Апологети розглядали низку важливих питань христологічного, тринітарного характеру, розробили ідейні основи, визначивши основні напрямки подальшого розвитку християнської філософії.
Кінцеву перемогу у дискусіях філософів – апологетів принесла заборона впровадження культу язичництва на території Римської імперії у 391-392 роках нашої ери, в тому числі ще однією важливою подією – утвердженням і закріпленням християнства як офіційної релігії на Східній і Західній частині імперії згідно рішення Халкідонського собору у 451 році.
Другий період – патристика, характеризується виробленням та систематизацією доктрин християнської віри, що ґрунтується на Святому Письмі та Священному Переданні, а також на святоотцівських творах.
Цей період датується ІV століттям нашої ери. У середньовічній християнській теології його ще називають «золотою добою» патристики. Її представляють ієрархи Східної церкви, зокрема такі видатні вчителі і богослови як Василій Великий, Григорій Богослов і Іоанн Золотоустий. Вони займалися аналізом питань віровчення, догматики та обрядовості, відношення церкви та держави, а також важливим питанням формування морально – соціальної доктрини церкви.
Крім попередніх представників цього періоду виділяють ще Афанасія Великого – автора Нікейського Символа віри (325 р.), Григорія Нисського – ідеолога антропологічного вчення, в тому числі і Августина Аврелія – систематизатора доктрини християнського віровчення, вчення про логіку, теорії пізнання, соціології та етики. Патристичний період характеризується вмінням використовувати та застосовувати християнське віровчення у боротьбі з аріанством, пневмоніанством, македоніанством, аполінаріанством, монофелітством і монофізитством, іконоборством.
Велику роль у цьому питанні відіграла допомога візантійських імператорів у вирішенні тих проблем, які розглядалися на церковних соборах, що були засуджені як єретичні. Основна заслуга надається Іоанну Дамаскіну – релігійному діячу, монаху – аскету, автору праці «Точне викладення православної віри», у якій він повністю розробляє вчення Східної церкви, яке торкається догмату про Святу Трійцю, створення божественного і матеріального світу (світ ангелів, земний світ); створення людини, гріхопадіння людини; догмат про дві природи в Ісусі Христі; викупительну смерть, зішестя Сина Божого до пекла; спасіння людства від гріха; вознесіння на небеса і сидіння праворуч слави Отця Небесного; митарства; остаточний суд над праведниками і грішниками; про церкву торжествуючу (небесну) і воюючу (земну) та інше.
Період патристики в цілому представлений святоотцівською літературною спадщиною, що є ще одним вагомим внеском у середньовічну філософію. Здебільшого праці отців Церкви містять в собі елементи філософії неоплатонізму, так я філософія Платіна була досить поширеною на той час, деякі ідеї з неї були запозичені патристами.
Саме в той час виникла певна дилема між східними і західними богословами. Тому що східні церкви обрали містичний шлях пізнання Бога, натомість як західні – раціональний (з допомоги людського розуму).Тоді виходить, що східний містицизм – це внутрішнє споглядання і пізнання Бога, тоді як західний раціоналізм – пізнання Бога через Його присутність у світі та осмислення Його творіння, за допомогою релігії і філософії. Тому тут виникає дилема,я кий шлях пізнання карщий?
Якщо ж йти за містичною позицією, будеш постійно прив’язаний до релігії та церкви, а якщо ж за раціоналізмом – тоді зумієш знайти себе в науці, в церкві і суспільстві. На сьогоднішній час необхідно вибирати західний раціоналізм, щоб відродити науку, релігію, церкву і наше суспільство. А тому альтернатива завжди знайдеться, тільки слід її ретельніше пошукати у самому собі.
БСІД
портал ФІР
