У своїй антропології Августин віддавав перевагу душі перед тілом, поділяючи цю позицію з Плотіним і Порфирієм. Вони вважали, що тіло не може впливати на душу, оскільки душа є вищою за тіло. Ця ідея вплинула на його етичну та епістемологічну доктрини. Проте він відрізнявся від своїх впливових попередників, наголошуючи на тому, що як люди, так і вищі духовні істоти схильні до гріха і падіння. Його основне вчення про роль кохання визнавалося як розвиток платонізму, а не його суперечність. Його теологія історії та погляд на суспільство були оригінальними, але вони мало віддавали належне Плотіну та Порфирію, чия увага була зосереджена в інших напрямках.
У своїй епістемології Августин сповідував неоплатонізм, зокрема в захисті суб’єктивності процесу просвітлення. Він наголошував, що людські розуми знають про Бога через його безпосередню дію на них, а не через міркування на основі чуттєвого досвіду. Для платоніка тіло не може впливати на душу, тому чуттєвий досвід не може бути основою для метафізичного чи релігійного мислення. Замість цього, воно має бути результатом присутності в душі вищих реальностей і їх дії на неї. У Плотіна, ілюмінація душі через інтелект та Єдине була постійною причиною здатності людей пізнавати вічну реальність. Августин був близький до цієї концепції, але він відрізнявся в тому, що наголошував на особистих стосунках між Богом і душею та відмежовував Творця від створіння.
У своїй теології, оскільки думки Августина про Бога були платонічними, він досить близько відповідав загальній моделі християнського платонізму. Це був Середньоплатонічний підхід, де Бог був вищою реальністю, у чиєму творчому розумі були платонівські форми, вічні зразки чи регулятивні принципи всього творіння. Неоплатонізм Плотіна мав найбільший вплив на погляди Августина на Бога в його тринітарній теології. Він починав з єдності Бога і постійно наголошував на цьому, на відміну від грецьких християнських мислителів, які починали з Трьох Осіб, що були ідеально об’єднані. Августин розглядав це як філософську доктрину і намагався надати цьому більше філософського сенсу, ніж це робили грецькі отці. Його трактат «Про Трійцю» є останньою і найвпливовішою спробою зробити це, де він виявляє аналогії божественної таємниці в самокерованій внутрішній діяльності душі.
Іван Гудзенко
