Особистість Аполінарія відома в церковній історії як ревного прихильника Нікейського символу віри. Неправильність думок Аполінарія виявляється в самій христології. Така єретична тенденція Лаодикійського стала противагою вченню тарського єпископа Діодора, котрим очолювалася Антіохійська богословська школа.
У полеміці з Діодором, Аполінарій намагається з’ясувати умови, в яких Втілення Слова є дійсним поєднанням Божества з людством у досконалій особистості Христа. Аполінарій не розділяє поняття «природа» та «іпостась», бо в Христі знаходить не лише єдину Особу та Іпостась, а природу. На думку Аполінарія, єдину природу складають Бог і плоть, яка є складною та змістовною.
Єдина Особа як стверджує Аполінарій можлива з єдиною природою. Адже з двох досконалих не може утворюватися досконале єдине.
При поєднанні Бога з досконалою людиною, складовою духу (розуму), душі та тіла, не розв’язаною залишається подвійність, тобто якби Словом був сприйнятий людський розум, початок свободи із самовизначенням, то ніякого поєднання за твердженням Аполінарія не відбулося б: виявилися два начала, викупої мети Втілення досягти б не вдалося, бо тоді не Бог би помер, як людина, але деяка людина.
Людський розум насправді для збереження свободи своєї перемогти закваску гріхів не зумів би. Це є можливим тільки Божественному Уму.
Аполінарієм як бачимо заперечується три частини людської істоти у Втіленому Слові, стверджуючи, що розум не був сприйнятий так як його місце вже зайняте Словом, що поєдналося з живим тілом. Відбувається втілення, але не те щоб стати людиною.
Як стверджує Аполінарій, живе тіло Христа поєднується зі Словом, що є початком дії у ньому, переходячи у новий образ існування – єдність втіленої природи Бога Слова. Ним ставиться також питання примирення єдності з дуалізмом у ньому через Божественне та людське.
В Аполінарія було чимало послідовників. З його вченням у 362 році навіть боровся Олександрійський собор. У 370-х роках вийшов твір невідомого авторства «Проти Аполінарія» у двох книгах, поруч з творами Афанасія Великого. Різкі виступи сталися зі сторони Василія великого, Аполінарій потрапив під осуд Римського собору, а 381 року – ІІ Вселенського собору в Константинополі.
Ним вперше за історію догматики представляється розробка христологічної системи. ІІ Вселенський собор Константинополя відкинув вчення Аполінарія щодо єдності в особі Боголюдини двох природ, так як це питання набуває складності з’ясування та точного висловлення людиною. І лише пізніше Григорієм Нісським, Григорієм Богословом було повністю розкрите вчення щодо єдності двох природ в одній Іпостасі, про повноту сприйнятого та спасенного людства у Христі.
Це стало підготовкою пізнішого віровизнання IV Вселенського собору у 451 році в місті Халкидон. Слід також зазначити і про основні проблеми у вченні Аполінарія Лаодикійського.
Основна на наш погляд його проблема полягає у неповній розробці христологічних і антропологічних термінологій. І якщо в концепції Аполінарія поняття «дух», «розум» мислиться як «іпостась», то ця концепція постає не лише як православна, а така, що випереджує час, є попередницею христологічної формули Халкідонського собору. Звичайно, якщо б воно було так, то і вчення Аполінарія не було б осуджене собором, а визнане як вірне.
Пегас
