І. Види матеріалізму
Не існує одного визначення матеріалізму, адже грає роль з точки зору якої дисципліни ми дивимося.
Історія матеріалістичних філософій бере свій початок ще із античних часів. Матеріалісти мали свої школи у Давній Греції, Індії та Китаї. Так в еллінів був наївний матеріалізм, що ставив за основу буття певний першоелемент. Залежно від школи, це могло бути: вода, повітря, земля, вогонь чи невизначений елемент – апейрон. А от їхній опонент – ідеаліст Платон – матеріальну частину буття назвав би «світом речей», а нематеріальну – «світ ідей».
Один із античних філософів-матеріалістів – Демокріт – запропонував концепцію елементарної частинки. Він назвав її «атом», що із давньогрецької означає «неподільний». Подібні погляди сповідували їх давньоіндійські колеги – Локаята. І досі у сучасній науці, в першу чергу фізиці та хімії, використовують дану ідею.
Історично, матеріалізм часто ставив за основу світобудови саме речовину. На сьогодні популярною серед матеріалістів є точка зору, що енергія (фізична) первинна.
Згідно теорії онтології, матеріалістичний монізм визнає фундаментом всього матерію, а інші нематеріальні компоненти є вторинними чи похідними. Під матерією можуть розуміти різні речі: речовинну, фізичні поля, фізичні енергії, фізичний світ загалом і т.д. Можуть навіть робити матерію синонімом об’єктивній реальності чи самому Буттю. Матеріалізм має дві форми: метафізичний та діалектичний. Якщо перший вид можна описати, як стабільний чи стаціонарний, тоді як другий – рухомий та постійно змінний. Антиподом виступає ідеалістичний монізм, де нематеріальне (варіанти: позасвітове божество, світовий дух, інформаційне поле, нематеріалістичний принцип) виступає основою всього. Одначе, між ідеалізмом та матеріалізмом, у онтологічній дисципліні є інші проміжні варіанти: нейтральний монізм, дуалізм та плюралізм.
Існує дискусія щодо співвідношення фізікалізму та матеріалізму. Фізікалізм стверджує, що світ у основі своїй є фізичним. Але одні розглядають обидва поняття, як синоніми. Тоді, як інші розрізняють дані поняття, бо «фізичне» не тотожне «матеріальне» (дивитися вище, про первинність енергії).
Матеріалізм щодо питання випадковості у бутті та свободи волі набуває двох форм. По-перше: він може бути детерміністичним, де існує чіткий ланцюг причина-наслідок, а свобода волі – просто фікція. По-друге: індідетерміністична форма матеріалізму, де велику роль грають випадковості (як невизначеність Гейзенберга), а свобода волі існує у обмежених рамках.
Матеріалізм часто плутають із атеїзмом та натуралізмом. Почнімо із безбожництва, яке просто стверджує про відсутність віри у Бога, і не більше. Проблема теоретична. По-перше: атеїзм може дотримуватися інших онтологічних моделей. Наприклад, один із ідеалістичних варіантів атеїзму ставить за основу всього інформацію, яка явно нематеріальна. По-друге: матеріалісти можуть приймати існування принаймні одного Бога, тобто є теїстами (боговірництво) у широкому значенні, як містичний матеріалізм. На практиці, ситуація дещо простіша. Так атеїзм зазвичай матеріалістичний, а його ідеалістичні форми є винятком. Також, є подібна ситуація із натуралізмом. В плані онтології, останнє стверджує, що надприродного не існує, і у теоретичній та практичній діяльності треба виходити із того, що всякий наслідок має природню причину. Хоч і натуралізм, поширений у матеріалістичній формі, але може мати і дуалістичне (подвійне, матеріалістично-ідеалістичне) вираження. Так в поняття «природа» може включатися ідеалістичний компонент, як сукупність душ.
У рамках гносеології, або теорії пізнання, матеріалізм представлений, як і гностицизмом (світ, по-суті, пізнаваємий), так і агностицизмом (буття, зазвичай, не пізнається). Останній вид більш поширений серед матеріалістів.
Відповідно до етики, є два напрями у матеріалістичній моралі. Першим видом є вульгарний матеріалізм, де цінується тільки те, що має матеріальну (практичну, грошову, репутаційну) вигоду. Перекликається у більшій мірі із нігілізмом (ніщо нічим не підкріплено, а сенсу не існує) та гедонізмом (так чи інакше, а задоволення в життя – головне), а в меншій – із прагматизмом (перш за все практичне застосування, а не «пуста» теорія). Іншим видом є високий матеріалізм, який прагне до духовності, але без релігійних та надприродних обґрунтувань. Наприклад, означення високих ідеалів людського співжиття, як у марксизмі чи світському гуманізмі.
Богослови, філософи-ідеалісти та переконанні агностики піддають гострій критиці із різних точок зору матеріалістичні філософії. Та попри все це, з позицій філософії науки існує методологічний принцип у науці, як методологічний матеріалізм. Під останнім поняттям розуміють – метод у науковій діяльності, коли на практиці (не в теорії) приймають первинність матеріального. Згідно академічної науки, тільки так можна працювати із об’єктами дослідження. Цей принцип пересікається із методологічним натуралізмом, коли на практиці виходять із положення, що кожний наслідок має природню (не надприродну) причину.
Відповідно до прийняття науковим співтовариством гіпотези, як наукової, або соціології науки, добросовісний науковець в практичній діяльності має дотримуватися методологічного матеріалізму. Це є однією із умов публікацій його наукових розробок у серйозних (рецензованих) наукових ресурсах. Варто зазначити, що в теорії науковці мають право сповідувати будь-яку онтологічну модель, чи бути агностиком.
ІІ. Визначення псевдонауки
До чого призводить ігнорування наукових методів загалом та методологічного матеріалізму зокрема? Варто згадати іронічне зауваження Ломоносова: «Легко бути філософом, вивчивши на пам’ять три слова: Бог так створив, і це даючи у відповідь замість всіх причин». Або ж взяти сучасніший приклад наукового гумору, як теорія Розумного Падіння, згідно якої не існує закону гравітації, а всі речі падають по-волі Бога. Відкидання одного чи декількох наукових методів призводить до появи псевдонаукових ідей.
Псевдонаука – теоретична та практична діяльність, яка по формі нагадує науку, але по-суті нею не є. Псевдонауковці, або жаргонно – наукові фріки, використовують наукоподібні терміни та вимірювальну апаратуру чи лабораторні випробовування, або неправильно, або ефективність яких не доведена. Псевдонауковців умовно поділю на три типи:
— неспеціалісти (митці, політики, журналісти, підприємці і т.д.) у жодній науковій галузі;
— спеціалісти однієї галузі, принаймні чисто офіційно, займаються іншою галуззю, де вони не мають відповідних знань та навиків;
— спеціалісти, що порушують декілька методологічних принципів, або «доказують» вже спростовану гіпотезу.
Діячі псевдонауки протиставляють себе поточній науковій парадигмі (сучасній науковій картинні світу). Хоча остання не є догмою, бо містить ряд спрощень та припущень, і це офіційно визнається науковим співтовариством. Наукові фріки, також, не визнають ряд принципів філософії науки. Необхідно вказати, що останні не є універсальними, а застосовуються обережно відповідно до ситуації. Серед них варто згадати:
— бритва Оккама (не множи сутності без явної причини та просте пояснення – краще);
— критерій Поппера (теорія є науковою, коли є спосіб, принаймні теоретично, її спростувати);
— правило Сагана (екстраординарні заяви потребують екстраординарних доказів);
— онтологічна категорія відповідно до психологів Ліндемана і Аарніо (фізичні, біологічні та психологічні сторони буття мають свої унікальні характеристики, які не повинні пересікатися). Наприклад, неживі предмети не мають психіки.
Якщо бути інтелектуально чесним до останнього, як наукова парадигма, так і філософсько-наукові принципи, мають проблеми, як теоретичного, так практичного характеру. Хоч вони і обмежено дієві. Очевидні проблеми у псевдонауки виникають, коли вони ігнорують наукову методологію. Деякі її принципи:
— згаданий вище методологічний натуралізм;
— методологічний редукціонізм (на практиці, системи чи процеси зводять до функціонування її складових). Наприклад, психічна діяльність мозку – лише робота нервової системи;
— фалібізм (в науці немає кінцевої істини, а лише найкраще, і частково доказане, пояснення на поточний час);
— подвійний/потрійний сліпий метод (експериментатори, піддослідні та інші учасники наукового досліду не знають, де що знаходиться);
— рандомізація (випадковим методом, як-то підкидання кубика чи комп’ютерна програма, маркуються пробірки чи зразки). Пересікається із попереднім пунктом;
— контрольні групи. Наприклад, при перевірці ефективності ліків чи лікарської методики використовується плацебо;
— стандарт ШПОН (шахрайство, помилка, обман, необережність) згідно професора психіатрії Джонатана Сміта;
— основа практичної науки, як такої – відтворюваність досліду, коли його можна багаторазово відворити іншими науковцями із тим же результатом і за чітко виписаних умов.
Крім них, не виконується і методологічний матеріалізм.
Між іншим, необхідно вказати на багатство помилок у розумінні такої дисципліни, як логіка. Зокрема, грубо порушується правило абдукції – прийняття пояснювальних правдоподібних гіпотез. Спочатку розглядаються натуралістичні пояснення, а не містичні чи надприродні; або ж більш правдоподібні пояснення у рамках соціально-економічних законів, чим конспірологія (теорія змов).
Як кінцевий результат, ми всі отримуємо велику недоказовість, не меншу неперевіряємість та невідтворюваність, а також відсутність справді робочих застосувань тверджень псевдонауки на практиці. На жаль, псевдонаука популярна не менш, а інколи і більш, ніж офіційна наука. На це є дві причини. По-перше: складність розуміння для широких мас наукової методології, логіки та когнітивістики (група наук про процеси мислення). По-друге: наукові фріки мають широкі зв’язки із релігією, комерцією та політикою.
ІІІ. Антиматеріалізм і псевдонаука
Поверхнево означивши противників: матеріалізм і псевдонауку, можемо приступити до розгляду деяких конкретних прикладів їхнього протистояння. При бажанні, можете ознайомитися із пародіями на науку детальніше. Одначе, необхідно відзначити, що наукові фріки можуть бути і рамках матеріалістичних філософій.
Давньогрецькому філософу Піфагору приписують, що у основі буття лежать цифри. Як наслідок, формується нематеріалістичний базис для нумерології – віри у надприродний зв’язок між числами та характером людини чи її майбутнім. Існує так звана ізопсефія – ворожіння по числам (наприклад, ім’я переведене в числа). Цікаво, але знамените «число звіра» із Біблії породжено цією псевдонаукою.
Похідними від нумерології є астрологія та хіромантія, які можуть мати числові вираження. Астрологічні прогнози «ґрунтуються» на взаємозв’язку між положенням небесних тіл та долею. Хіромантичні гадання, як відомо, пов’язанні із формою ліній на долонях людини.
Всім відомі безуспішні експерименти алхімії із отриманням золота. Одначе, це все так звана зовнішня алхімія. В противагу їй існує внутрішня її форма. Так, алхіміки стверджували, що нематеріальні компоненти людини (душа, дух) мають фізично-хімічні властивості. Також із психікою можна взаємодіяти за допомогою заклинань, ритуалів чи магії. Таким чином, алхімія протистоїть не тільки хімії, а і дисциплінам, що займаються психікою та мозком.
Існує із часів Нового Часу є «альтернативна» медицина, як гомеопатія. Особливістю їх методики є дуже сильне розведення речовини, що викликає такі ж симптоми, як певне захворювання. В дійсності, в більшості гомеопатичних ліках діюча речовинна просто-таки відсутня. Гомеопатія ґрунтується на дискредитованій ідеї, як «пам’ять води». Прихильники останньої переконанні, що вода може зберігати інформацію про речовини, і не тільки, з якими вона взаємодіяла.
Поширеними псевдонаукові нематеріальні концепти є і недалекому минулому, так і сьогодні. Приведу нижче їх короткий опис.
Парапсихологія – псевдонауковий аналог психології. Парапсихологи займаються вивченням надприродних здібностей живих істот (екстрасенсорика), а також навколосмертним досвідом. Хоч і намагаються використовувати наукову методологію, але за більш, ніж сто років, не змогли представити вагомих доказів. Аналогічна ситуація із вивчення паранормального (привиди і т.д.), як такого.
Гаряєв є основоположником хвильової генетики. Згідно його поглядів, інформація у ДНК знаходиться у вигляді невизначеної хвилі. Висновками його ідей є те, що ДНК може сприймати емоції людей, а клітина може передавати інформацію. Його ідеї пересікаються із іншою псевдонаукою телегонією. Згідно останньої ідеї, перший статевий партнер самиці, в тому числі і жінки, впливає на все її подальше потомство, навіть коли воно від іншого самця. У Гаряєва такий механізм відбувається через нематеріальний носій – інформацію.
Торсіонні поля були розроблені Акімовою та Шиповим. В їхньому розумінні, існують нематеріальні носії інформації, що визначають поведінку всіх елементарних частинок.
Віталізм – вчення, що все живе має певну внутрішню «життєву енергію», що є нематеріальною чи надприродною силою. Однією із таких псевдонаук є ідея оргоної енергії – універсальної життєвої енергії. Її автором є психоаналітик ХХ ст. Вільгем Райх. Одначе, ще за життя засновника була дискредитована, так як суперечила законам термодинаміки.
Наука не може критикувати онтологічні основи релігії, як-от існування буття. Наукова методологія розрахована на природні процеси. Це не означає автоматично, що надприродне існує, просто воно по факту нічим не доказане (принаймні, на сьогодні). Одначе, коли релігія втручається у дослідження природного, вона набуває, зазвичай, форми псевдонауки.
Науково обґрунтованою є біологічна еволюція без надпридного компоненту. Частина християнства протиставляє їй ніби наукову концепцію «науковий креаціонізм», та її форму – Розумний Задум. Вони повністю (креаціонізм молодої землі), або майже повністю (креаціонізм старої землі) заперечують біологічну еволюцію, а походження та розвиток живого пояснюють виключно діяльністю надприродного творця. Таким чином опираючись аргументам генетики, палеонтології, порівняльної анатомії і т.д. Младокреаціонізм додатково протиставляє себе даним астрономії та геології щодо віку Землі та Всесвіту. З креаціонізмом пов’язана і барамінологія. Згідно неї існують бараміни – роди згідно біблійної оповіді про створення світу. Концепція «біологічний вид» у науковому розумінні або відкидається, або ж применшується. Біблійна археологія заперечує данні сучасної археології базуючись на божественному авторитеті Біблії.
Свідки Єгови намагаються підвести наукову базу проти переливання крові, бо в їхній інтерпретації в крові знаходиться «дух життя».
В ісламі частина богословів переконанні, що у Корані описанні сучасні наукові відкриття. Течія має назву букаілеізм в честь засновника – Моріса Бюкая. Існують організації, особливо у Саудівській Аравії, що займаються даною псевдонаукою. Прихильники стверджують, що повна відповідність Корану науковій картинні додатково доказує божественність їхнього священного писання. На їх думку, це допоможе додатковому наверненню у іслам та захистить студентів-мусульман від віровідступництва.
У індуїзмі присутня філософська школа, як адвайта-веданта. Однією із особливостей даної філософії є ствердження ілюзорності світу, що не існує окремих речей, а світ – тіло божества. Найбільшим їх вчителем є Шанкара, і його прихильники наполягають, що їх світогляд узгоджується із сучасною фізикою [назвемо «наукова адвайта-веданта»]. Одначе, у їх філософії використовується псевдонаукове поняття, як «ефір». А от реальність елементарних частинок (матеріалістичний концепт) не визнається.
Саєнтологія породила псевдонауку, як діанетику. Засновник даної релігії – Рон Габбард, вчив про існування недоказаних «інграм». Згідно саєнтологічному визначенню, інграми – клітинна пам’ять, або «уявна картинна образу болю та несвідомості». Згідно Габбарда, існує також частина психіки, як Реактивний Розум, який і породжує психічні та психосоматичні хвороби. Саєнтологи стверджують на противагу офіційній медицині, що через інграми можна лікувати вказанні захворювання.
Існує езотерична традиція у іудаїзмі, як кабала. Так послідовники Міхаеля Лайтмана вважають її науково підтвердженою. Одна із назв напряму – наука каббали. Так серед їх доробку можна знайти графіки та креслення духовних вимірів, а також непідтверджені експерименти пізнання вищого світу.
Існує і інші езотеричні течії, що роблять посилання на науку. Так трансерфінг реальності стверджує, що людина може змінювати реальність за допомогою правильно поставленої думки. При цьому прихильники посилаються на квантову фізику, зокрема на гіпотетичне існування паралельних світів (багатосвітова інтерпретація).
Вищезгаданий віталізм присутній і у релігіях. Так існують свої поняття «біоенергії» в даосизмі, неоконфуціанстві та далекосхідному буддизмі (китайці, японці та корейці) – ці/кі, індуїзмі – прана, тібетському буддизмі – паня/легені, а також окультизмі – ефір. Є об’єктом вивчення псевдодисципліни, як біоенергетика.
- IV. Психологічний антиматеріалізм
Запропоную технічний термін, як психологічний антиматеріалізм – переконання, що воля розумних істот сильніша, аніж закони (психологічні, соціальні, економічні чи, навіть, природні) реальності. Виступає антитезою (запереченням) до вислову Карла Маркса, що «Буття визначає свідомість».
Теоретичною основою виступає конспірологія. Деякі теорії змов надають таємним групам можливості, які межують із надприродними властивостями. Мається на увазі, стратегічне бачення майбутнього, яке можна сприйняти за екстрасенсорне бачення майбутнього; володіння необмеженими ресурсами; а також знання, про мало не всі секрети природи та психології людини, які явно перевищують знання сучасної науки. Також стверджується, що жодна вагома історична подія не відбулася без їхнього відома, а революції – не продукт історичного розвитку суспільства. Науковці теж беруть участь в змовах, адже приховують «істинну». Прикладами останнього можуть слугувати антивакцинаторство, віл- та ковіддисиденство.
Націоналістично налаштовані псевдоісторики займаються фолк-хісторі (народна історія) про «приховану» історію своїх народів. Нова хронологія Фоменка переглядає вже світову історію. Лінгвофріки в націоналістичному ключі описують розвиток мов. Прихильники палеоконтакту ігнорують історичний розвиток людства, приписуючи інопланетянам суттєву роль в минулому. Останні мають свою, назву, як уфологічну археологію.
Опираючись на данні нейрофізіології, і не тільки, сучасні науковці скептично ставляться до свободи волі. Сам факт її існування є під сумнівом. Одні експерти взагалі відкидають її існування (як Олександр Панчін чи Сем Харісон), тоді як решта – вважають, що вона доволі незначна. Одначе, теорії особистісного розвитку ігнорують попередні положення, і зрідка підводять під себе псевдонаукову базу.
З відкритих джерел
Дмитрук Андрій
