Свого часу, відкривши для себе дивовижний світ філософії Джона Елліса МакТаггарта і натхненний бажанням будь що перекласти найвідомішу його працю “Нереальність Часу” (і вже навіть переклавши перші її сторінки), я раптом зрозумів, що не зможу цього зробити на належному рівні, не дослідивши попередньо весь філософський спадок цього філософа. [1] Дякуючи тому, що британці надзвичайно уважно і ревно ставляться до своїх філософів, я мав надійне підґрунтя для таких досліджень, бо майже всі філософські праці МакТаггарта були опубліковані ще у 1920-30-х роках; з того часу їх перевидавали десятки разів і продовжують перевидавати (крім того, всі вони доступні в е-формі).
Намагаючись опанувати систему мислення МакТаггарта, його логіку й метод, я, звичайно, робив чимало нотаток і перекладів з різних його праць. Тож у цій статті зібрано докупи ті нотатки, що стосуються головної праці МакТаггарта “Природа існування”.
Для того, щоби попередити запитання “а навіщо?”, тобто навіщо вони читачеві, одразу скажу: (1) Джон Елліс МакТаггарт є надзвичайно цікавим і оригінальним філософом; (2) його неперевершена логіка вчить мислити (саме мислити, а не перебирати в голові повсякденний мотлох). Гадаю, цих двох тез достатньо.
Цікавим філософ Джон МакТаггарт є хоча б через те, що, на відміну від Канта, який вважав світ “речей у собі” (тобто світ того, що лежить за явленими речами і є їх причиною) закритим і непідвладним людському розумові, він таки зважився підняти завісу і зазирнути в той світ. І зробив це, озброївшись такими незаперечними і оригінальними аргументами, які не висував жоден з відомих філософів.
Одразу зізнаюся: філософія МакТаггарта, яку часто називають зразком ідеалістичної метафізики, не є простою для розуміння. Але що в цьому світі є простим? У ньому все міцно пов’язане одне з одним (хоч ми часто цього й не помічаємо чи не розуміємо), а тому a priori не може бути простим. Світ, як писав інший англійський філософ – Сиріл Джоад, можна уподібнити до велетенської лункої зали, в якій навіть дуже тихенький шепіт у найвіддаленішій частині відлунює по всьому її простору.
У нашому випадку, саме такий взаємозв’язок обумовлює, наприклад, те, що вчення МакТаггарта про нереальність часу неможливо повністю зрозуміти без його онтології, тобто без його поглядів на реальність, буття та існування. І навпаки, вся онтологія цього філософа спирається на його теорію про нереальність часу.
Кажучи, що філософія МакТаггарта є оригінальною, я маю на увазі і те, що вона не є подібною чи близькою до жодної іншої філософської системи. І хоча в науковій літературі можна зустріти ім’я МакТаггарта під категорією “неогегельянський ідеалізм”, проте так само її можна назвати і “нео-орієнталізмом”, оскільки вона ввібрала в себе чимало рис філософських та релігійних течій Сходу.
Зарахування МакТаггарта до когорти неогегельянців зумовленe передусім його глибокими дослідженнями гегелівської філософії (див. нижче). Однак філософія МакТаггарта докорінно відрізняється від філософської системи Гегеля. Це видно не лише з широкої критики вчення Гегеля, яка проходить рефреном через усю мактаггартову “Природу існування”, а й з фундаментально різного розуміння обома філософами природи того, що лежить в основі всього існуючого. Для Гегеля це єдиний Абсолютний дух (Абсолютна ідея), для МакТаггарта – це безконечна кількість духовних Я-сутностей (Я-субстанцій). І в цьому розумінні, якщо гегелівське бачення можна назвати монізмом, то МакТаггарт, безперечно, є плюралістом.
МакТаггарт не є і містиком, хоча таке визначення також можна зустріти в літературі і хоча сам МакТаггарт є автором філософського есею “Містицизм” (“Mysticism”, опубл. 1934). На мою думку, відома фраза МакТаггартa “вся справжня філософія має бути містичною, і не лише за своїми методами, а й за своїми висновками” належить радше до метафор, ніж до філософських переконань. [2] Втім, філософам, як нікому іншому, часто приписують ті погляди, яких вони насправді ніколи не сповідували. Те, що духовні Я-сутності МакТаггарта єднає безмежна любов, чи те, що, на думку МакТаггарта, кожна людина (як Я-сутність) є безсмертною і підпорядкованою переродженням, зовсім не означає, що він був містиком. Містицизм, як відомо, спирається на інтуїтивізм та ірраціоналізм. Натомість система МакТаггарта побудована на цілковито протилежних засадах – раціоналізмі, чіткій логіці та незаперечній аргументації. Більше того, упродовж життя сам філософ був затятим атеїстом.
Атеїзм, до слова, є однією з тих рис, що відрізняє систему МакТаггарта і від монадології Ляйбніца, хоча серед дослідників філософії МакТаггарта панує стійка (і від того ще більш незрозуміла) тенденція зближувати погляди обох філософів. На відміну від монад Лябніца, в субстанціях МакТаггарта немає ієрархії, вони не підпорядковані Богові і вони є подільними до безконечності. Можна перераховувати багато рис, які докорінно різнять погляди обох філософів, однак це наразі не є темою. Монади Ляйбніца набагато більше нагадують атоми Демокріта, ніж субстанції, про які йдеться у МакТаггарта.
Цікаво, що життєпис МакТаггарта не рясніє яскравими подіями. В цьому його можна уподібнити до Канта, життя якого, як відомо, підпорядковувалося погодинному розкладу. Щоправда, цим подібність між обома філософами вичерпується, — подібно до гегелівської філософії, вчення Канта також широко критиковане у “Природі існування”, зокрема погляди німецького філософа на співвідношення між світом “речей у собі” та світом феноменів; МакТаггарт називає їх “непереконливими” та “суперечливими”.
Джон Елліс МакТаггарт (повне англ. John McTaggart Ellis McTaggart) народився 3 вересня 1866 р. у Лондоні. Спочатку навчався у початковій школі м. Вейбридж, однак невдовзі за свої атеїстичні висловлювання був переведений до школи в м. Катергем, а потім до Кліфтонської школи (Бристоль). У 1885 р. він вступив до Трініті-коледжу – одного з коледжів Кембриджського університету, випускниками якого свого часу були такі згодом відомі всьому світові особистості, як Ф. Бекон, І. Ньютон, Дж. Байрон та ін. У цьому коледжі він і розпочав вивчення філософії. У 1886 р. МакТаггарт стає членом таємного філософського товариства “Апостоли Кембриджа” (Cambridge Apostles), учасниками якого були також А. Вайтхед, Б. Рассел та Дж. Мур. До слова, це інтелектуальне товариство досі існує в Кембриджському університеті. Він закінчив Трініті-коледж з відзнакою у 1888 р., захистивши дисертацію, присвячену дослідженню діалектики Гегеля, а в 1891 став почесним стипендіатом коледжу, а згодом ― викладачем філософії та етики.
На цій посаді залишався до 1923 р. У 1902 р. удостоєний почесного наукового ступеня доктора філософії (Doctor of Letters). Почесний доктор Університету Сент-Ендрюса та член Британської академії. Помер 18 січня 1925 року. [3]
Окремо слід зазначити й те, що, за свідченням сучасників, Джон МакТаггарт належав до тих небагатьох філософів, які стверджували свої філософські принципи не лише в солідних наукових виданнях, а й у повсякденному житті. Його теза про те, що ми навіть не уявляємо, якою глибокою і всеохопною є насправді наша любов одне до одного і до інших Я-сутностей там, в абсолютній реальності, стала лейтмотивом його життя. Багато хто вважав його диваком, коли на вулиці він вітався з незнайомцями, метеликами чи заблуканою кицькою, декотрі вважали його несповна розуму. Однак ніхто і ніколи не бачив його сердитим, роздратованим чи похнюпленим. Його повсякденними супутниками були приязнь і доброта, любов і посмішка.
Риси його характеру, що зрозумілі з його праць, можна узагальнити в одній категорії – послідовність. Крім чіткої й незаперечної логіки, про це свідчить хоча б той факт, що вже в першій своїй філософській праці “Подальше визначення Абсолюту” (“The Further Determination of the Absolute”, 1890) він визначив ті головні етапи дослідження, які наслідував і розвинув у своїй останній праці “Природа існування” (“The Nature of Existence”, 1921-1925), повне видання якої було здійснено вже по його смерті: (1) показати, що світ не зводиться виключно до матеріального; (2) довести, що він є виключно духовним (spiritual); та (3) визначити природу цієї духовності.
Власне, такою і є структура його двотомної “Природи існування”, у якій він розвинув і обґрунтував свою власну філософську систему. Забігаючи наперед, скажу, що онтологія МакТаггарта є одним з найяскравіших зразків ідеалістичної метафізики. Крім того, його філософська система є в історії філософії чи не останньою охопною, цільною і фундаментальною філософською доктриною, в якій сукупно висвітлено й аргументовано всі ті питання, які у 20-21 ст. дослідники схильні розглядати на основі вузького спеціалізованого підходу. Більшість термінів, запроваджених і обґрунтованих МакТаггартом, ввійшла в термінологію аналітичної філософії (зокрема, аналітичної метафізики) та філософії посибілізму (зокрема, семантики можливих світів).
Крім “Природи існування”, цієї “праці всього життя”, МакТаггарт відомий своїми ґрунтовними дослідженнями філософії Гегеля. Широкий резонанс мали його “Студії з гегелівської діалектики” (“Studies in the Hegelian Dialectic”, 1896), “Студії з гегелівської космології” (“Studies in Hegelian Cosmology”, 1901), “Коментар до логіки Гегеля” (“A Commentary on Hegel’s Logic”, 1910), в яких він обстоює тези про нереальність часу, непридатність модальних понять для означення реальності, справжнє значення діалектики та ін.
У цій статті йдеться здебільшого про онтологічний аспект теорії МакТаггарта. Крім того, я намагався по-можливості уникати аналітики та коментарів, оскільки дана публікація має на меті передусім ознайомити всіх, кому цікава філософія, із філософською системою МакТаггарта, а не підмінювати її своїми власними міркуваннями. Тому розділи статті мають такі самі назви і послідовність, які є в “Природі існування”, і тому в статті так багато цитування.
Видання “Природи існування”, які я використовував: McTaggart, J. E. The Nature of Existence. – Cambridge: Cambridge University Press, 1921. – Vol. I; McTaggart, J. E. The Nature of Existence. – Cambridge: Cambridge University Press, 1927. – Vol. II.
Посилання на ці видання зазначені в тексті статті (римскі цифри – номер тому, арабські – номер сторінки). Зорієнтуватися в самій “Природі існування” допоможе, сподіваюся, наведений наприкінці статті стислий переклад назв книжок і розділів, що складають цю працю.
Оскільки дана стаття має ознайомчий характер, то зрозуміло, що цей огляд мактаггартової онтології не є вичерпним і в жодному разі не претендує на такий статус.
І останнє: щоби полегшити розуміння мактаггартової онтології, і оскільки я вже прохопився про його Я-сутності, скажу лише одне: за МакТаггартом, все, що відбувається (відбувалося, відбуватиметься) у світі, відбувається безчасово, сказати б, на двох рівнях: (1) на рівні справжньої (абсолютної) реальності існують лише духовні Я-сутності (між якими панує всеохопна любов) та їхні перцепції; (2) на другому рівні панує вся відома нам колотнеча, яку ми означуємо як життя, і яка насправді є лише “кривим дзеркалом” абсолютної реальності.
Вступна частина
На думку МакТаггарта, хоча реальність, буття та існування є невизначуваними термінами, однак можна сказати, що існуюче є видом (species) реального; відтак, не все реальне є існуючим. Відкидаючи скептицизм, він виходить з того, що існує принаймні щось; а якщо щось існує, то це “щось” має бути інакшим, ніж його існування.
Існувати, за МакТаггартом, значить мати принаймні одну властивість – існувати. Все, що існує, завжди має більше цієї однієї властивості. Ці властивості, у свою чергу, є існуючими і мають свої власні властивості, які мають свої власні властивості і т. д. Однак на чолі цієї послідовності є щось існуюче, що саме по собі не є властивістю, і що можна назвати субстанцією.
“Те, що існує і має властивості і відношення, але що саме по собі не є властивістю чи відношенням, є субстанцією”. (I, 68).
Субстанція
Субстанція, як доводить МакТаггарт, є безконечно подільною, і, оскільки кожна її частина є також субстанцією, то кількість субстанцій є безконечною.
Властивості субстанції поділяються на сукупні, складні та прості. Всі вони разом складають природу субстанції.
Всі субстанції перебувають між собою у відношеннях ідентичності, розбіжності та подібності. Всі відношення також поділяються на сукупні, складні та прості. Однак, на відміну від властивостей, відношення мають також інший поділ: (1) рефлективні, іррефлективні, нерефлективні; (2) симетричні, асиметричні, несиметричні; (3) транзитивні, інтранзитивні, нетранзитивні. Відповідно: (1) ідентичність є рефлективною, подібність є іррефлективною, а розбіжність є нерефлективною; (2) розбіжність і подібність є симетричними; відношення суб’єкта до себе самого є асиметричним, оскільки субстанція не зводиться до властивості; (3) подібність є нетранзитивною (якщо А є подібним до В лише через характеристику Х, а В є подібним до С лише через характеристику Y, то подібність А до В і В до С не включає і не виключає подібності А до С); однак специфічна подібність є транзитивною (якщо А є подібним до В через характеристику Х, а В є подібним до С через характеристику Х, то А є подібним до С через характеристику Х).
Відношення і властивості кожної субстанції разом складають її характеристики. Характеристики поділяються на первинні та деривативні (похідні). Характеристики кожної субстанції є взаємозалежними; ця залежність походить з того, що субстанція – це реальне ціле, і що природа кожної субстанції, яка складається з її властивостей (включаючи властивості, похідні з відношень), також є реальним цілим. (І, 120)
Природа субстанції є не лише композитним цілим, а й маніфестальним цілим. Маніфестальне є ніщо інше, як відношення між цілим та його частинами, коли наголошується на єдності цілого, а не на множинності його частин. Частини розглядаються як диференціація цілого, а не ціле як єдність частин. Маніфестація є відношенням цілого і його частин. Властивості є маніфестацією природи субстанції, а не самої субстанції (субстанція сама по собі проявляється в субстанціях, які є її частинами).
Група субстанцій складається з субстанцій або сукупностей субстанцій, або і з тих і тих разом. Члени групи визначаються за денотатом – певними властивостями, які є у кожного члена групи, і яких немає ніде поза межами групи. Групу слід відрізняти від класу (об’єднання за однією або кількома властивостями, напр.: властивість бути членом класу Р означає мати властивості X, Y та Z). Клас не має членів (напр., президенти Британської співдружності націй у 1919 році – це клас), або може мати одного члена (напр., королі Об’єднаного королівства у 1919 році).
Натомість група обов’язково містить більше одного члена. Може бути одна група, яка проходить через кілька класів. Групи є різними (народ Англії, президенти США та ін.). Крім членів і частин, група має контент – сукупність, яка є ідентичною в різних сукупностях частин групи. Напр., Англія, Шотландія та Вельс є однією сукупністю частин Великої Британії, графства – інакшою сукупністю, приходи і позаприходські території – ще однією сукупністю. Це не лише окремі сукупності частин; жодної частини, яка є в одній сукупності, неможливо знайти в іншій сукупності. Однак зрозуміло, що всі вони становлять одну ідентичність. Те, чим вони об’єднані, і є контентом.
Субстанція, що містить весь контент і для якої кожна інша субстанція є її частиною, називається Універсумом. Це те, з чого неможливо одержати більше одного контенту. Те, що містить більше одного контенту, є сукупністю частин Універсуму. (І, 147-148)
За МакТаггартом, всі субстанції в Універсумі є взаємозалежними. Зміна однієї частини тягне за собою зміну всіх інших частин, що в свою чергу змінює ціле. (І, 158) Всі частини мають однакову функцію – маніфестацію цілого.
Отже, згідно з МакТаггартом, Універсум як такий є цілим (і субстанцією), що складається з інших субстанцій, кожна з яких, таким чином, є і цілим і частиною.
Головним типом зв’язку між субстанціями в Універсумі є визначальна узгодженість (determining correspondence).
Від себе зазначу , що визначальна узгодженість – одне з наріжних понять у філософській системі МакТаггарта, власне, принцип організації Універсуму.
За МакТаггартом, відношення між субстанцією С і частиною субстанції В є відношенням визначальної узгодженості, якщо певна достатня дескрипція С (яка включає в себе той факт, що ця С стоїть у відношенні до якоїсь частини В): по-перше, внутрішньо визначає достатню дескрипцію тієї частини В, яка розглядається, тобто В! С, а, по-друге, внутрішньо визначає достатні дескрипції кожного члена сукупності частин В! С і кожного члена сукупності частин кожного такого члена, і так до безконечності.
Знов таки, від себе зазначу, що в такій взаємозалежності легко помітити ознаки фрактальності (фрактал) – явища поєднання функціональної залежності з симетрією, хоча саме воно, це явище, було, як відомо, описано набагато пізніше у працях франц.-амер. математика Б. Мандельброта (1975). У науковій літературі, присвяченій явищу фрактальності, можна знайти приклади фрактального зв’язку. Найчастіше приводять приклад “сніжинка Коха” – кожен елемент цієї “сніжинки” відтворює ціле, хоча сам є лише елементом. Змінивши форму елемента ми одержимо змінене ціле. Однак у нашому випадку простішим прикладом може виступати, скажімо, матрьошка, що містить у собі (уявімо собі таке) безконечну кількість менших матрьошок, кожна з яких і визначена формою більшої і водночас сама визначає форму більшої, будучи при тому точною (хоча й зменшеною) копією всіх більших і водночас точною копією (хоча й збільшеною) всіх менших матрьошок. Таким самим прикладом можуть бути відношення між елементами телескопічної трубки. Зрозуміло, що ці приклади хоч і не дають повного уявлення про визначальну узгодженість, але принаймні повертають думки у правильному напрямку.
Визначальна узгодженість є універсальною і включає в себе каузальний зв’язок, але не обмежується ним.
Тут слід зважити на три моменти:
- Каузальність є відношенням детермінованості (визначальності), а саме внутрішньої детермінованості (intrinsic determination). Відношення між А та В є внутрішньою, а між А та чимось іншим, наприклад, С, є зовнішньою детермінованості (extrinsic determination). Страта англійського короля Карла І визначила явище його смерті. Це внутрішня детермінованість. Адже ця страта не визначила, наприклад, виверження Везувію. Судження “Карла І страчено” тягне за собою судження “Карл І – мертвий”. Це внутрішня детермінованість.
- Відношення каузальності є лише між існуючим. Про неіснуюче ми можемо лише сказати, що А могло б спричинити В, якби вони обидві існували.
- Відношення каузальності – це завжди відношення між властивостями (в т. ч. відносними властивостями). Лише одна властивість більш ранньої події визначає одну властивість пізнішої події. Внутрішня детермінованість, а відтак і каузальність, — це відношення, що пов’язує лише одну властивість в кожній субстанції і не пов’язує інші (І, 219-221).
“Отже, наш висновок полягає в тому, що каузальність є відношенням внутрішньої детермінованості між проявами існуючих властивостей, і що, коли одна властивість проявляється перед іншою, то доцільно говорити про ранішу властивість як причину, але при цьому причина не відрізняється від наслідку в якийсь інакший спосіб, а також, що там, де відношення є безчасовим або одночасним, жоден з цих двох термів [причина і наслідок. – Ю. О.] не може бути названий причиною”. (І, 227)
Визначальна узгодженість, отже, є особливим каузальним відношенням. Наприклад, певна властивість в кожній вторинній частині першого ступеня є внутрішньо детермінованою певною властивістю в якійсь первинній частині. Певна властивість в кожній вторинній частині другого ступеня є внутрішньо детермінованою певною властивістю в кожній вторинній частині першого ступеня, і т. д. до безконечності. (І, 228)
Визначальна узгодженість включає в себе також зворотну детермінованість (reciprocal determination), коли наслідок визначає причину. Для пояснення зворотної детермінованості МакТаггарт наводить приклад, в якому йдеться про страту англійського короля Карла І: можна сказати, що відрубання голови визначило смерть, але що не смерть визначає відрубання голови. І можна сказати, що всі смерті через відрубання голови мають певну особливу властивість, яку неможливо знайти в інших видах смерті, а отже, ця особлива властивість і властивість бути скараним через відрубання голови взаємовизначають одна одну.
Згідно з МакТаггартом, відношення визначальної узгодженості означає, що Універсум може бути влаштований як класифікаційна система, що спирається на властивості, які мають фундаментальне значення. Така система називається фундаментальною системою.
У такій системі Універсум поділяється спершу на первинні цілі (primary wholes), кожне з яких ділиться на первинні частини, кожна з яких – на вторинні частини першого порядку, кожна з яких – на вторинні частини другого порядку, і т. д. до безконечності. Кожна з таких груп має ексклюзивну спільну властивість. І ця властивість – це не просто повторення денотату групи. У групі первинного цілого А – це властивість бути первинним цілим; у групі первинних частин – це властивість бути первинною частиною у рамках А; у групі вторинних частин першого порядку, яка є в рамках первинної частини В – це властивість бути вторинною частиною першого порядку в рамках первинної частини В; у групі вторинних частин другого порядку, які є в рамках В! С, – це властивість бути вторинною частиною другого порядку в рамках В! С, яка є вторинною частиною першого порядку.
Такою у філософії МакТаггарта є система організації всього контенту Універсуму. (І, 260)
Час
Позиції в часі можуть складати як А-послідовність (минуле, теперішнє, майбутнє), так і В-послідовність (раніше/пізніше).
Жодна подія не може перестати або почати бути подією, і не може бути поглинута іншою подією.
Єдиними характеристиками події, що може змінюватися, є характеристики А-послідовності. Отже, А-послідовність є істотною для зміни, а відтак і для часу.
В-послідовність передбачає наявність часу, а тому з необхідністю включає в себе А-послідовність.
Події змінюються лише у відношенні до А-послідовності. У своїй статті “Нереальність Часу” (“The Unreality of Time”, 1908) МакТаггарт дає таке пояснення цій тезі:
“Оскільки те, що з’являється в часі, ніколи не починає і ніколи не перестає бути, тобто бути собою, і оскільки, знов-таки, зміна має бути зміною того, що з’являється в часі (адже безчасовість ніколи не змінюється), я вважаю, що залишається лише одна альтернатива. З подіями має відбуватися така зміна, поява якої не заважає подіям бути подіями, тими самими подіями, якими вони є до зміни і після зміни.
Відтак, які з характеристик події є такими, що при них подія зазнає зміни, залишаючись, однак, однією і тією самою подією? (Я використовую слово характеристика як загальний терм, щоб охопити ним і якості, притаманні даній події, і відносини, з яких цей терм постає, у тому сенсі, що подія є термом цих відносин.) Схоже на те, що є лише один клас таких характеристик, а саме – визначення даної події через терми А-послідовності.
Візьміть будь-яку подію, наприклад, смерть королеви Анни, і поміркуйте над тим, які зміни можуть відбутися в її характеристиках. І те, що це смерть, і те, що це смерть Анни Стюарт, і те, що вона має певні причини, і те, що вона має певні наслідки – жодна характеристика такого типу ніколи не змінюється. […] В останній момент часу (якщо час має останній момент) дана подія залишатиметься смертю англійської королеви. І вона не змінилася в жодному відношенні, крім одного. Вона розпочалася з того, що була майбутньою подією. З кожним моментом вона ставала дедалі ближчим майбутнім. Нарешті вона стала теперішньою. Потім вона стала минулою і залишатиметься такою завжди, хоча з кожним моментом вона стає все віддаленішим і віддаленішим минулим.
Отже, схоже, що ми змушені зробити висновок про те, що всі зміни є лише зміною характеристик, приданих подіям завдяки тому, що ці події знаходяться в А-послідовності, безвідносно до того, чи є ці характеристики якостями чи відношеннями”.
МакТаггарт переконливо доводить, що А-послідовність криє в собі суперечність, а тому не може існувати; без неї не може існувати і В-послідовності. Відтак і А-послідовність, і В-послідовність є лише абстракціями або ілюзіями.
Але з того, що не існує реальної А-послідовності і реальної В-послідовності, не випливає, що ми не спостерігаємо реальних послідовностей. Будь-коли, коли ми стикаємося з ілюзорним досвідом часової послідовності, ми спостерігаємо якусь реальну послідовність, яка проявляється в нашому сприйнятті як ілюзорна часова послідовність. І всі часові послідовності, які ми сприймаємо, є насправді проявами реальної безчасової С-послідовності.
Вичерпну характеристику безчасової С-послідовності МакТаггарт наводить у книзі VІ “Природи існування”: С-послідовність є перманентним порядком, що не передбачає жодного напрямку, порядком за принципом інклюзивності (включеності, inclusiveness). Позиції С-послідовності нашаровані одна на одну у відповідності з величиною контенту цілого, який вони містять у собі – від менш інклюзивних до більш інклюзивних, або від таких, що меншою мірою відображають ціле, до таких, що відображають його більшою мірою.
Матерія
Оскільки МакТаггарт доводить, що субстанція є безконечно подільною на частини в частинах на основі визначальної узгодженості (див. вище – розділ Субстанція), а матерія, згідно з його висновками, не може бути такою ні в просторовому, ні в темпоральному відношеннях, то субстанція, отже, не може мати матеріальної природи. І звичні погляди на Універсум як на такий, що його складають субстанції двох різних видів – матеріальні та духовні, або лише матеріальні, на думку МакТаггарта, є помилковими.
Крім того, у книзі VІ “Природи існування” МакТаггарт зазначає, що матерія не є тим, що ми сприймаємо, оскільки ми сприймаємо лише наші перцепції. А тому, пише він: “Наша віра в матерію є, prima facie, судженням. Відтак, не важко припустити, що судження, яке було виведене, було виведене неправильно. Адже кожен погодиться з тим, що судження можуть бути помилковими, і що багато з них якраз і є такими”. (ІІ, 282-283)
Тобто МакТаггарт заперечує реальне існування матерії. Однак, як він сам пише, “заперечення існування матерії не веде нас у напрямку соліпсизму – заперечення індивідом існування чогось іншого, ніж він сам. Аргумент, який доводить, що мій чуттєвий досвід повинен мати причини, якими не є я сам і якими не є частина мене самого, але які лежать в якійсь іншій реальності, не втрачає своєї сили, якщо ми вирішимо, що ці причини не належать до матеріальної природи”. (II, 54)
Сенси
Згідно з МакТаггартом, об’єкти, які ми сприймаємо, є даними перцепцій (perception data) або перцептами (лат. рersepta). Вони поділяються на два класи:
(1) дані, які перцепієнт сприймає шляхом інтроспекції (наприклад, те, як ми сприймаємо свої ментальні стани, як сприймаємо себе);
(2) дані, одержані через сенсорні органи тіла (дані зору, дотику, слуху, нюху та смаку) або сенси (лат. sensa). “Будь-коли, коли ми сприймаємо сенси, ми маємо спонтанну й природну тенденцію вірити в існування якихось часток матерії, які відповідають кожній сенсі і спричиняють кожну сенсу, хоча, як я довів у попередньому розділі, така віра є помилковою”. (ІІ, 56)
“Точка зору, яку я обстоюю, полягає в тому, що, коли нам здається ніби ми сприймаємо сенсу, ми справді реально щось сприймаємо, але ми неправильно сприймаємо це щось. Об’єкт, який ми сприймаємо, не має тієї природи, яка здається. А оскільки “сенсі” зазвичай приписують значення чогось, що має таку природу, то мабуть краще сказати не те, що ми неправильно сприймаємо сенсу, а що сенси не існує, а просто деякі перцепти неправильно сприймаються як такі, що мають природу сенси.
Надалі я постараюся показати, що ті об’єкти, які ми справді сприймаємо, коли нам здається, що ми сприймаємо сенсу, є всі духовними”. (ІІ, 57)
Перцепції, за МакТаггартом, поділяються також на два види: прямі перцепції (direct perceptions) та непрямі перцепції (indirect perceptions). Якою є різниця між ними? Наприклад, є три особи: я, мій друг і друг мого друга. Я сприймаю свого друга (тобто я детермінований моїм другом). Це пряма перцепція. Якщо мій друг, у свою чергу, сприймає якогось свого друга (тобто, коли він детермінований якимось своїм другом), то яким чином я сприймаю друга мого друга (тобто, яким чином друг мого друга детермінує мене)? Цього друга мого друга я сприймаю через непряму перцепцію (тобто друг мого друга детермінує мене через непряму перцепцію). І це стосується не лише цього друга мого друга, а інших друзів цього друга мого друга, і т. д. до безконечності. Відтак, моя пряма перцепція мого друга детермінована непрямими перцепціями всіх друзів друга мого друга. Крім того, всі непрямі перцепції є перцепціями перцепцій, оскільки я сприймаю не самого друга мого друга, а лише його (тобто мого друга) перцепцію його власного друга. Такі перцепції перцепцій набирають форму суджень. І саме так виникає те, що МакТаггарт називає сенсою. (ІІ, 126-131)
МакТаггарт переконливо доводить, що (1) всі наші емпіричні знання є або перцепціями, або такими, що безпосередньо спираються на перцепції; (2) всі наші судження, припущення, осмислення, уява, воління (бажання) та емоції є лише перцепціями; (3) ті перцепції, які ми маємо у нашому (видимому) світі, є неправильними (помилковими) перцепціями (див. далі – розділ “Помилка”), натомість правильними є ті, що притаманні духовним субстанція.
Дух
Як згадано вище, за МакТаггартом, існувати може лише те, що є подільним до безконечності на основі визначальної узгодженості.
На відміну від матерії та сенси, дух може мати частини всередині частин до безконечності. Тому дух існує. І нема жодної субстанції, яка б не була духовною.
Існує лише дух, а все інше, тобто те, що сприймається як таке, що має властивості матерії або сенси, насправді цих властивостей не має. (ІІ, 114)
Отже, в системі МакТаггарта жодна субстанція не має матеріальних або сенсових властивостей, і вся реальність насправді є духовною. (I, 119)
Властивість духовності, за МакТаггартом, – це властивість мати контент, кожен з яких є контентом однієї або більше Я-сутностей (selves, надалі також — Я): “Ніщо, крім субстанцій, не може мати такої властивості, і ніщо, крім субстанцій, не є духовним. Я, звичайно, підпадатиме під цю дефініцію, так само як і частини Я, групи Я, безвідносно до їхньої значимості чи довільності, а також групи, членами яких є Я або частини Я. Контент такої субстанції називатиметься дух”. (ІІ, 62) На думку МакТаггарта, немає жодного досвіду, який не належав би якомусь Я.
МакТаггарт дає таке визначення Я: “Отже, що ми розуміємо під Я? Мушу сказати, що властивість бути Я – це проста властивість, відома мені, оскільки я сприймаю – у точному розумінні цього слова – одну субстанцію як таку, що має цю властивість. Цією субстанцією є я сам. І я вважаю, що кожна самосвідома істота, тобто кожне Я, яке знає, що воно є Я, безпосередньо сприймає себе у такий спосіб”. (ІІ, 62)
Утім, на його думку, крім самосвідомих істот, таку властивість має кожне живе, яке наділене свідомістю, навіть якщо воно і не є самосвідомим. Це важлива теза, оскільки вона говорить і про те, що жива істота може усвідомлювати інших, не усвідомлюючи саму себе. (ІІ, 81)
Отже, як пише МакТаггарт: “Ми дійшли висновку про те, що все, що існує, є духовним, що первинними частинами в системі визначальної узгодженості є Я, і що вторинними частинами всіх ступенів є перцепції. Отже, Я займають унікальну позицію в універсумі. Вони і тільки вони є первинними частинами. І вони і тільки вони є перцепієнтами. Це відділяє їх від їхніх власних частин, які всі є вторинними частинами в системі визначальної відповідності, і які є перцепціями, а не перцепієнтами”. (ІІ, 120)
Таким чином, абсолютну реальність, за МакТаггартом, складають лише незлічимі Я та їхні перцепції. У цій реальності кожне Я нічого не знає про інші Я, воно може лише сприймати (відчувати) інші Я. В абсолютній реальності, отже, нема знання, а є лише сприйняття (відчування). І це сприйняття має лише одну емоційну властивість – любов. (ІІ, 147)
Від себе зазначу, що відомо чимало філософських і релігійних доктрин, в яких так чи інакше проповідується теза про те, що Бог є любов, що люди мають любити один одного, і т. ін. Але, як на мене, найбільшим недоглядом таких вчень є безапеляційність цієї тези, її, сказати б, аксіоматичність і нав’язливість. Чому я маю вірити або вважати, що Бог є любов, чи бодай вірити, що він є добрим? Чому люди мають любити один одного? Що таке ця любов? Відповіді на ці запитання можна знайти лише в дуже небагатьох ученням. Однак навіть з тих небагатьох із жодного неможливо зрозуміти, (1) що цією любов’ю сповнена вся абсолютна реальність, (2) що ми всі, власне, і перебуваємо в такій реальності, і головне, (3) чому саме так і є, та (4) чим саме є любов.
Джон Елліс МакТаггарт не просто постулює любов, а незаперечною логікою доводить, що єдиним справжнім типом взаємин між Я-субстанціями в абсолютній реальності є любов. Кажучи інакше: він доводить, що насправді ми безмежно любимо один одного, хоча самі про те не знаємо.
МакТаггарт доводить, що любов неможливо звести ні до насолоди чи задоволення, чи доброзичливості, чи симпатії, чи моралі… Любов – це різновид прихильності (a species of liking), відчуття особливого зв’язку, єднання з тим, кого любиш. І саме це відчуття, на його думку, лежить в основі любові. “Це відчуття єднання є дуже важливим, — пише він. — Без нього немає любові. Його одного достатньо, — і там, де є відчуття достатньо близького єднання, там завжди є любов, безвідносно до властивостей того, хто любить, і того, кого люблять, і безвідносно до того, якими можуть бути всі інші відношення між ними”. (ІІ, 151) “Властивості і відношення можуть стати на заваді любові лише тоді, коли вони перешкоджають єднанню або відчуттю цього єднання; і знищити любов вони можуть лише тоді, коли руйнують таке єднання або відчуття єднання”. (ІІ, 154)
З другого боку, це саме те відчуття єднання, яке кожна людина має по відношенню до себе самої, включаючи і відчуття власної ідентичності. Тобто це те відчуття внутрішньої єдності, що не залежить від властивостей і відношень, які, як здається кожному, він має. Тому любов до іншого – це, по-суті, проекція власної Я-єдності на іншого. У нашому звичному житті, ця проекція може бути усвідомленою (і тоді ми вважаємо, що любимо когось) або неусвідомленою (і тоді ми не знаємо про свою любов), але вона завжди є. Що більше ми усвідомлюємо цю проекцію, то більшою є наша любов.
Однак, як доводить МакТаггарт, навіть найповніше усвідомлення нами такої проекції у нашому житті (тобто, як ми кажемо, наша найсильніша чи найвідданіша любов) – це лише дуже приблизне і слабке відображення тієї любові, яка насправді панує між нами як Я-сутностями на рівні абсолютної реальності. У нашому житті ця любов послаблюється знанням тих рис (властивостей) об’єкта нашої любої, які нам здаються неприйнятними або неприємними, і які породжують у нас постійно невдоволене бажання їх змінити. Крім того, у нашому житті любов не може бути постійною (перманентною), вона завжди підпорядкована злетам і спадам, виникненню і зникненню. Натомість в абсолютній реальності, яка є безчасовою, любов триває вічно, і її інтенсивність є незмінною.
Отже, Універсум МакТаггарта постає, з одного боку, як абсолютна реальність, що її складають незлічимі люблячі духовні Я-субстанції, частинами яких є їхні перцепції, і які підпорядковані системі визначальної узгодженості, а з другого боку, як оманливі матеріальні та чуттєві прояви цієї реальності – видимості (appearances) та сенси. Відтак, реальна природа Універсуму відрізняється від видимої його природи за п’ятьма позиціями:
- Видима природа Універсуму містить матерію та сенсу, хоча в реальності не існує нічого, крім духу;
- У видимій природі кожна людина сприймає себе самого, сприймає частини себе самого і також сприймає сенсу; це все, що ми сприймаємо; всі наші знання про іще щось існуюче спираються на наші перцепції не того “чогось”, а сенси, пов’язаної з тим “чимось” у певний спосіб; натомість у реальності ми справді сприймаємо інші Я та їхні частини, але там немає сенси;
- Видимий контент кожного з нас складається не лише з перцепцій, а й осмислення, суджень, припущень та уяви, тоді як реальний контент складається лише з перцепцій.
- Видима природа передбачає, що воління й емоції не належать до перцепцій, натомість у реальності вони є нічим іншим, ніж перцепціями.
- Видима природа передбачає, що все, що ми сприймаємо, і майже все з того, що ми вважаємо існуючим, існує в часі; натомість у реальності нічого не існує в часі. (II, 193-194)
Отже, на думку МакТаггарта, наше повсякденне сприйняття є помилковим. Обґрунтуванню цієї тези присвяченo майже 200 сторінок другого тому – вся книжка VI, що має назву “Помилка” (Error).
Помилка
Для обґрунтування тези про неправильне сприйняття МакТаггарт розвиває те, що сам називає теорією неправильного сприйняття (theory of misperception).
Найближчими до такого розуміння природи сприйняття є монадологія Ляйбніца. Як відомо, в ієрархії монад (субстанцій) Ляйбніца одним з них притаманна активність, а іншим – пасивність. Зокрема, про це йдеться у пар. 49 його праці “Монадологія”. Активними монадами є ті, що мають чіткі перцепції, натомість пасивні мають нечіткі, невиразні перцепції. Тіло людини, на думку Ляйбніца, складають пасивні монади, що мають, отже, невиразні перцепції.
Втім, відлунням саме таких поглядів (про неправильне сприйняття) може бути і вчення Канта, згідно з яким простір і час є лише формами сприйняття, а не об’єктивними чинниками того, що сприймається.
На думку МакТаггарта, неправильне сприйняття обумовлене помилковими перцепціями. Тобто помилка закорінена в перцепціях. Він пише: “І навіть мої перцепції себе самого і своїх частин є більшою чи меншою мірою помилковими. Я сприймаю частини себе самого як судження, припущення, незадоволені воління та ін., які є помилковими. Зрештою, я сприймаю все – сенси, частини себе самого і себе самого як такі, що є в часі, тоді як в реальності жодне з них не є у часі”. (ІІ, 202)
Причини помилки, які розглядає МакТаггарт, можна об’єднати у дві групи.
- Об’єктизація об’єктів сприйняття.
Ще це таке МакТаггарт пояснює на прикладі розбіжності між його власною системою та філософією Канта. У Канта простір і час є лише формами або апріорними способами сприйняття того, що він називає “речами в собі”. Відтак незрозумілим залишається статус феноменальних об’єктів у просторі й часі. На думку МакТаггарта, Кант невиправдано об’єктизує феномени, вважаючи, наприклад, що є один феноменальний стіл, який по-різному відображається у свідомостях різних людей; натомість за МакТаггартом такого одного феноменального столу немає, а є різні столи у свідомостях різних споглядачів. МакТаггарт вважає, що кантова позиція по відношенню до феноменальний об’єктів є нелогічною: “Якщо нічого реально не існує у просторі [оскільки, за Кантом, простір – це лише форма сприйняття. – Ю. О.], то не існує і ніяких столів, а будь-яка перцепція або судження, в якому щось постає як стіл, або твердження, що стіл існує, є помилковим, хоч би якою необхідною чи корисною ця помилка може бути. Немає столів, а є лише помилкові перцепції столів, і помилкові судження про те, що столи існують”. (II, 207)
Отже, феноменальний об’єкт, на думку МакТаггарта, є “об’єктизованою помилкою” (objectified error). Причини цієї помилки закорінені як у самому суб’єкті сприйняття, так і, принаймні почасти, знаходяться поза таким суб’єктом.
- Неправильне сприйняття тісно пов’язане з ілюзією часу. І головну причину помилкового сприйняття слід, отже, шукати у такій видимості, як час, а також у реальності (тобто С-послідовності), з якої ця видимість постає.
На думку МакТаггарта, хоча всі перцепції мають бути самоочевидно правильними (оскільки, згідно з його теорією, всі наші ментальні стани є перцепціями), проте існує одне обмеження самоочевидної правильності перцепцій. Це обмеження тривалості (a limit of duration). Таке обмеження має три аспекти:
(а) аспект можливого: напр., самоочевидним є те, що коли я сприймаю А як Х, то саме тоді А має існувати і бути Х; однак не є самоочевидним те, що А існує або є Х тоді, коли я не сприймаю його; це А лише може існувати і бути Х в якийсь час, в який я його не сприймаю. У цьому разі на основі логічного умовиводу я можу допустити, що А існує і є Х навіть тоді, коли я його не сприймаю;
(б) аспект відносності: напр., у момент, коли я сприймаю А як Х, тобто у момент мого позірного (видимого) теперішнього, саме А може вже і не існувати або не бути Х;
(в) аспект безчасового: напр., те, як ми сприймаємо Бога або Універсум.
Звідси МакТаггарт доходить висновку про те, що оскільки час є результатом неправильного сприйняття, то має існувати стільки ілюзорних часових серій, скільки є перцепієнтів. А відтак, має існувати і стільки ж “версій” безчасової С-послідовності.
У кожному перцепієнті ця безчасова С-послідовність проявляється як акти мислення (або перцепції, оскільки, за МакТаггартом, акти мислення є перцепціями), коли кожен акт є певним термом С-послідовності і має певний вміст (контент) (ІІ, 233).
Ці терми (акти мислення або перцепції) змінюються як у відношенні точності, так і у відношенні чіткості. Наприклад, якщо я вважаю, що А є Х, а потім вважаю, що А не є Х, то одне з цих переконань має бути правильним, а інше хибним; перехід від правильного до хибного і навпаки є зміною точності (частоту зміни таких переконань МакТаггарт називає коливанням (oscillation) точності); коливання точності й чіткості термів відбуваються, отже, у певному порядку, але не в певному напрямку, оскільки це може бути напрямок як від правильного до хибного, так і навпаки.
Єдиним відношенням між цими термами, як доводить МакТаггарт, є відношення інклюзивності (включеності, див. вище, розділ “Час”). Це таке відношення, коли кожен наступний терм містить у собі всі попередні і водночас сам включений у кожен наступний (ІІ, 240). Це не важко уявити, якщо згадати, як співвідносяться між собою концентричні кола: кожне з таких кіл містить у собі всі ті, що знаходяться ближче до центру, і водночас є вміщеним у всі інші, що нашаровані далі від центру (МакТаггарт не згадує про концентричні кола; це моя метафора).
Відношення інклюзивності означає, що кожен терм є більшим чи меншим, ніж кожен інший. Терми, отже, мають величину (magnitude). Величини є або екстенсивними (коли різниця між двома величинами складає третю величину одного і того самого виду – різниця між відрізком у 100 см і відрізком у 80 см є відрізком у 20 см), або інтенсивними (різниця між температурою у 100 град. і температурою у 80 град. не є температурою у 20 град.).
Доводячи, що величини С-послідовності є інтенсивними, МакТаггарт доходить висновку про існування ще однієї послідовності — D-послідовності, яка генерується С-послідовністю, і яка є екстенсивною. Він пише: “З будь-яких двох термів С-послідовності один включає в себе інший. Включення, однак, не означає ідентичності. А отже, в тому термі, що включає в себе, має бути щось більше, ніж у термі, що є включеним. Завжди, коли будь-який терм М є включеним в іншим терм N, має бути якийсь інкремент [increment – нарощування, приріст, збільшення. – Ю. О.], доданий до М, який разом з контентом М формує контент N. І так щодо кожного іншого терму інтенсивної послідовності. Відтак ці інкременти, якщо їх узяти в тому порядку термів, в якому вони додаються, самі формуватимуть послідовність. Звичайно, жоден з членів цієї послідовності не буде включеним в і не буде включати в себе інший. І вони матимуть екстенсивну величину”. (ІІ, 243) “Отже, С-послідовність матиме узгоджену з нею екстенсивну послідовність інкрементів.
Ми називатимемо її D-послідовністю. Зрозуміло, що якщо інтенсивна послідовність має перший терм, то цей терм буде ідентичним першому терму екстенсивної послідовності інкрементів, рахуючи з нуля. Однак жоден інший терм інтенсивної послідовності не буде термом послідовності інкрементів, оскільки кожен з них міститиме безліч інкрементів. Таким чином, якщо С-послідовність має перший терм, то цей перший терм буде ідентичним першому терму D-послідовності. (…) З другого боку, якщо С-послідовність не має першого терму, то вона не матиме і жодного терму, ідентичного будь-якому терму D-послідовності”. (ІІ, 243-244)
Відношення інклюзивності не можуть бути інакшими, ніж асиметричними і транзитивними (див. вище, розділ “Субстанція”). І саме це створює у нас враження, що вони є відношеннями спрямованості, коли включення одного контенту в інший створює у нас враження переходу чогось у щось, якоїсь зміни, а відтак і враження, що включений контент є ранішим, а контент, який включає його в себе, є пізнішим. Так виникає ілюзорна В-послідовність. Це дуже важливий момент для розуміння системи МакТаггарта, оскільки чимало дослідників вважають, що сам МакТаггарт не пояснює механізм помилкового сприйняття С-послідовності як В-послідовності. [4]
Таким чином, інтенсивну С-послідовність та супровідну їй екстенсивну D-послідовність ми помилково сприймаємо як В-послідовність (послідовність за принципом раніше/пізніше), коли відношення “бути включеним в…” (included in) постає у нашому розумі як відношення “раніше, ніж…”, а відношеннями “включати в себе…” (inclusive of) – як відношення “пізніше, ніж…” (ІІ, 240)
Слід зауважити такий важливий момент: контенти термів інтенсивної С-послідовності не відрізняються між собою за величиною, оскільки інкременти кожного з них складають окрему екстенсивну послідовність. Натомість ці контенти відрізняються за точністю і повнотою (тобто адекватністю) відображення контенту всієї С-послідовності, коли тільки останній терм цієї послідовності є найбільш адекватним (тобто найточнішим і найповнішим) відображенням всієї послідовності, оскільки він включає в себе всі інші, але сам не є включеним у жоден інший.
Отже, всі ті відношення, які ми сприймаємо, як відношення в часі “раніше, ніж…” чи “пізніше, ніж…”, і ті відношення, які ми називаємо каузальністю (коли причина має передувати наслідку), насправді є відношенням більш точного, чіткого і повного відображення контенту цілого, тобто безчасової абсолютної реальності.
Крім того, якщо вдаватися до термінів “напрямковості”, то єдиним нашим “напрямом просування” є просування від менш повного відображення (вміщення в собі) контенту цілого до більш повного його відображення. І саме це створює у нас стійке ілюзорне враження “просування в майбутнє”. (ІІ, 358-360)
Знов-таки, якщо вдаватися до термінів темпоральності, то слід зазнчити, що Універсум МакТаггарта є, отже, “закритим” щодо минулого і “відкритим” щодо майбутнього.
Повертаючись до мактаггартової теорії неправильного сприйняття, слід, отже, зазначити, що наші помилкові перцепції відрізняються від реальних перцепцій за трьома позиціями: (1) помилкові перцепції проявляються як такі, що є в часі, хоча у реальності вони є не в часі, а в безчасовій С-послідовності; (2) жодна помилкова перцепція ніколи не здається помилковою, хоча в реальності кожна саме такою і є; (3) помилкові перцепції ніколи не проявляються як інклюзивні послідовності, хоча в реальності вони є саме такими послідовностями. (ІІ, 289)
МакТаггарт назвав свою онтологію ідеалізмом, однак це більшою мірою було продиктовано філософською традицією, ніж змістом його теорії. Сам він визнавав, що радше схарактеризував би свою теорію як “спіритуалізм” або “психізм”, якби ці терміни не були пов’язані, відповідно, з надто широким колом різних по суті поглядів та психологією. “Наш висновок про те, що ніщо з того, що є духовним, не є також матеріальним або чуттєвим, залишає можливість того, що те, що є реально духовним, може проявлятися (англ. may appear) як матеріальне або чуттєве. І справді, саме так це і має бути”. (ІІ, 118-119).
Безсмертя
Оскільки на початку цієї статті я був прохопився про те, що, на думку МакТаггарта, людина є безсмертною, то слід, звичайно, згадати і про цей аспект його вчення, хоч він і не стосується безпосередньо онтології.
У “Природі існування” МакТаггарт двічі повертається до цього питання: у розділі “Бог і безсмертя” (кн. V) та в розділі “Безсмертя” (кн. VІІ). І, на мою думку, навряд чи можливо сказати щось краще і змістовніше з цього приводу, ніж те, що він сказав сам:
“Чи проливають одержані нами результати щодо природи існування бодай-яке світло на питання про те, чи люди є безсмертними?
Це запитання не позбавлене двозначності. “Чи є я безсмертним?” може означати “Чи є якийсь майбутній момент, у який я перестану існувати?”. Або воно може означати “Чи матиму я безконечне існування у майбутньому часі?”. Ствердні відповіді на ці запитання не є суперечливими, оскільки обидві вони можуть бути хибними. Якщо час є нереальним, то не може бути якогось майбутнього моменту, в який я перестану існувати, і не може бути якогось майбутнього, в якому я зможу безконечно існувати. І цв, як ми зрозуміли, є справедливим, оскільки час є нереальним.
А отже, якщо безсмертя розуміти у першому сенсі, то ми маємо визнати, що люди є безсмертними. З другого боку, якщо його розуміти у другому сенсі, то слід визнати, що жодна людина не може бути безсмертною.
У якому сенсі ми використовуємо це слово? Звичайно, бажано використовувати його лише до чогось надзвичайно важливого і значущого. Проте, у якому б сенсі ми його не використовували, ми завжди приходимо саме до цього. Якщо ми називаємо себе безсмертними через те, що ми є безчасовими (timeless), то використовуємо безсмертя як властивість, надзвичайно важливу і значущу для нашого морального і релігійного життя.
Адже безчасовість змушує нас бачити себе самих такими, якими ми є реально, і діяти відповідно до нашої здатності бути вічними, і відповідно до нашого живого і постійного усвідомлення того, що наш досвід не завершується. Вважати себе субстанціями, які є, але які перестануть бути, є помилковим. Вважати себе субстанціями, які є, і які не перестануть бути, є правильним. І це є вкрай важливим”. (ІІ, 186)
“З огляду на це, я гадаю, що ми можемо просто сказати: Я-сутність є безсмертною. Те, що вона існуватиме у майбутньому, є так само справедливим, як і те, що вона існує в теперішньому. Жоден вид існування не є реальним, натомість є видимість кожного такого виду, яка є phenomenon bene fundatum. І, гадаю, загалом можна погодитися з таким: якщо те, що я житиму безконечно в майбутньому є таким же справедливим, як і те, що моє тіло у якийсь момент майбутнього помре, то я можу з повним правом називатися безсмертним”. (ІІ, 188-189)
Однак, якщо Я-сутність є безсмертною, то вона, отже, має бути до свого видимого існування і після свого видимого існування.
Цю тезу МакТаггарт розвиває у розділі “До-існування та після-існування” (кн. VII).
На його думку, найбільш імовірним є те, що (1) наше “до-існування” і наше “після-існування” включають у себе безліч народжень і смертей, про які ми не пам’ятаємо; (2) під час кожного народження ми втрачаємо пам’ять про наше минуле життя; (3) втрата пам’яті, однак, не означає втрату ідентичності, оскільки кожна С-послідовність, що проявляється як етап в історії однієї Я-сутності, охоплює контент лише первинної частини Універсуму; (ІІ, 386) (4) відношення між етапами історії (тобто між С-послідовностями) однієї Я-сутності є відношеннями інклюзивності; (5) це означає, що Я-сутність на кожному етапі має “навчатися” чомусь або набувати щось, що не залежить від втрати пам’яті; (6) це “щось” є сила любові: що більшою вона є на попередньому етапі, то більшою вона є на всіх інших етапах; (ІІ, 392-393)
І на завершення: “Зрозуміло, що любов, яка панує між двома людьми в одному житті, буде міцнішою, якщо вони любили у попередньому житті. І якщо через любов ми робимо наші взаємини міцнішими й красивішими в одному житті, то вони можуть бути міцнішими й красивішими при наступній зустрічі. Хіба можна бажати чогось більшого?”.
Юрій Олійник
Дoдаток
“Природа існування”
Т. І.
Кн. І. Вступ.
Розділ І. Вступ.
Розділ ІІ. Реальність та існування.
Розділ ІІІ. Метод.
Кн. ІІ. Субстанція.
Розділ ІV. Існування.
Розділ V. Властивість.
Розділ VІ. Субстанція.
Розділ VІІ. Диференціація.
Розділ VІІІ. Відношення.
Розділ ІХ. Деривативні характеристики.
Розділ Х. Неподібність субстанцій.
Розділ ХІ. Достатня дескрипція.
Розділ ХІІ. Визначення.
Розділ ХІІІ. Маніфестація.
Кн. ІІІ. Групи.
Розділ ХІV. Подібність субстанцій.
Розділ Х V. Групи.
Розділ ХVІ. Складні субстанції.
Розділ ХVІІ. Ексклюзивні спільні властивості в групах.
Розділ ХVІІІ. Універсум.
Розділ ХІХ. Універсальне визначення.
Розділ ХХ. Органічна єдність.
Розділ ХХІ. Стислий підсумок.
Розділ ХХІІ. Безконечна подільність субстанції.
Розділ ХХІІІ. Суперечність безконечної подільності.
Кн. ІV. Визначальна узгодженість.
Розділ ХХІV. Визначальна узгодженість.
Розділ ХХV. Визначальна узгодженість як каузальна.
Розділ ХХVІ. Визначальна узгодженість (продовження).
Розділ ХХVІІ. Ексклюзивні спільні властивості (продовження).
Розділ ХХVІІІ. Порядок в Універсумі.
Розділ ХХІХ. Закони в Універсумі.
Розділ ХХХ. Диференціація первинних частин.
Розділ ХХХІ. Єдність Універсуму.
Показчик
Т. ІІ
Кн. V. Теперішній досвід і абсолютна реальність.
Розділ ХХХІІ. Введення емпіричного.
Розділ ХХХІІІ. Час.
Розділ ХХХІV. Матерія.
Розділ ХХХV. Сенси.
Розділ ХХХVІ. Дух.
Розділ ХХХVІІ. Мислення.
Розділ ХХХVІІІ. Ідеалізм.
Розділ ХХХІХ. Подальші міркування про Я-сутності.
Розділ ХL. Воління.
Розділ ХLІ. Емоція.
Розділ ХLІІ. Неподібність Я-сутностей.
Розділ ХLІІІ. Бог і безсмертя.
Кн. VІ. Помилка.
Розділ ХLІV. Помилка.
Розділ ХLV. Помилка та С-послідовність.
Розділ ХLVІ. С-послідовність – передумови проблеми.
Розділ ХLVІІ. С-послідовність – природа термів.
Розділ ХLVІІІ. С-послідовність – природа відношень.
Розділ ХLІХ. Відношення між трьома послідовностями.
Розділ L. Узгодженість з передумовами.
Розділ LІ. Подальші міркування про час.
Розділ LІІ. Видима матерія і видимі сенси. [Тут і далі “видимий” = “позірний”, “гаданий“. – Ю. О.]
Розділ LІІІ. Видимі перцепції.
Розділ LІV. Видимі судження.
Розділ LV. Видимий умовивід.
Розділ LVІ. Інші видимі форми мислення.
Розділ LVІІ. Емоція та воління.
Розділ LVІІІ. Видимість і реальність.
Кн. VII. Практичні наслідки.
Розділ LІХ. Фундаментальний смисл В-послідовності.
Розділ LХ. Фундаментальний смисл С-послідовності.
Розділ LХІ. Майбутність цілого.
Розділ LХІІ. Безсмертя.
Розділ LХІІІ. До-існування та після-існування.
Розділ LХІV. Добро і зло.
Розділ LХV. Цінність на фінальному етапі С-послідовності.
Розділ LХVІ. Цінність на перед-фінальних етапах С-послідовності.
Розділ LХVІІ. Загальна цінність в Універсумі.
Розділ LХVІІІ. Висновок.
Показчик.
Додатки.
_______________________________________________
[1] Мій переклад статті МакТаггарта “Нереальність Часу” див. на цьому порталі у публ.: Юрій Олійник. Джон Елліс МакТаггарт і його “Нереальність Часу”. Російськомовний варіант публікації див.: Юрий Олейник. Джон Эллис МакТаггарт и его “Нереальность Времени”. – Е-ресурс: www.academia.edu
[2] Цю фразу наводить, зокрема, британський дослідник Р. Монк у дослідженні, присвяченому одному з учнів МакТаггарта – брит. філ. Б. Расселу. Див.: Monk, R. Russell: Mathematics: Dreams and Nightmares. – London: Phoenix, 1997. – P. 19.
[3] Це дані з Вікіпедії. Я наводжу їх повністю, оскільки є автором статті “Джон Елліс Мак-Таггарт” у цій е-енциклопедії.
[4] Див., напр.: McDaniel, K. John M. E. McTaggart // The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Winter 2016 Edition), Edward N. Zalta (ed.), URL = <https://plato.stanford.edu/archives/win2016/entries/mctaggart/> , зокрема розділ 3 “The Unreality of Time”).
