Логіка Арістотеля

logikaУ  стоїків, які існували  десятиліттями пізніше  за  античного мислителя Арістотеля, логіка розглядалася  як  спеціальна наука, складова її  частина, в широкому розумінні  цього слова. Але  логіка Арістотеля  не є відокремленою   наукою, швидше   знаряддям  будь – якої з існуючих наук. Філософ  називає свою логіку  ще крім того  «аналітикою», таким чином  вийшов  написаний ним  філософський  трактат  під  назвою  «Аналітики».

У  трактаті мислитель  чітко  і зрозуміло  викладає   своє вчення  про  висновок  і докази. Перед логікою  постає  завдання –  дослідження  і вказівка  методів, за допомогою яких, як вважає  Арістотель  відома  даність  може у швидкому  результаті  буде зведена   до елементів, які у свою чергу  можуть стати  джерелом  пояснення.

Основний метод  логіки полягає  у   зведенні. Таке мистецтво  Арістотель  став називати   нічим іншим  як наукою. В  тім  цей термін  розуміється мислителем  швидше  не  спеціальною  галуззю науки, а   умоспоглядне  дослідження, що  у результаті  дає можливість  розрізнення  умов  доказу, його типів, ступені, а також  з’ясування   останніх пропозицій, при досягненні  яких   ми має змогу продовжувати   зведення  даного предмета до елементів, що його пояснюють.Це  не  єдиний  філософський трактат  Арістотеля  з логіки, бо існують ще й інші, зокрема  такі як «Топіка»,  «Про тлумачення», «Спростування  софістичних висновків», «Категорії», «Метафізика», «Етика».  Атому вивчення цих концепцій , які присвячені  розгляду питань логіки  демонструють,   що  в  арістотелівській  логіці   найбільшої уваги  заслуговували  три проблеми.  У першій  проблемі  розглядається  питання  методу  вірогідності  знань, цей   відділ  логічних досліджень  мислителя носив назву  діалектики. Арістотель   розглядає  його  у  іншій  праці  під назвою  «Топіка».

З другою проблемою  пов’язане питання  двоосновних  методів  з’ясування  не вірогідного, а достовірного  знання.  Такі методи,  Арістотелем стали називатися   доказами. І нарешті  третя проблема  тісно  зв’язана  з питанням  методу  надходжень  посилань  знань. Філософ називав   цей метод індукцією.

У порівнянні   вчення  Арістотеля  про  знання  з раціоналістом  Декартом (ХVІІ ст..),  античний  філософ   у питанні теорії  пізнання і логіки  бачив  далеко і чіткіше, ніж  французький науковець, філософ, матеріаліст  щодо  питання  можливості знань.   Арістотель на відміну від  раціоналістів, що були наближені  до матеріалістичних  ідей  вважав, що метою  знання  є  вірне  відображення  існуючої реальності.  Але не завжди  і не в усіх питаннях,  знання  може виникати  як достовірність  пізнаної  реальності.

Є лише   імовірне  знання,  в іншій низці  випадків питань, знання  не може бути  приреченим оволодінням  істини.  Тому це вже є  запропонування особливого методу, який наближає до наукового. Цей метод  став називатися  Арістотелем  діалектикою.  Сократівська  діалектика  була лише  спробою  пошуку  достовірного знання безпосередньо  через  аналіз протиріч у філософських уявленнях  про даний предмет.  Навпаки ж платонівська   діалектика  є вченням, що стосується  пізнання  істино – сущого  і досягається  завдяки  вправ  розуму  у спогляданні  ейдосів (ідей),які не   спираються  на чуття.

Арістотелівська  діалектика   є тільки  дослідженням , а  не  викладом доктрини .  предметом діалектики  арістотеля  слугує  не  істина,  співвідносності  знань  про предмет, а  повна відсутність   формальних протиріч  між  обміркуванням  теоретичного питання, а також  між  позиціями, які  відстоюють  учасники диспуту.

В чому  ж тоді полягає  цінність діалектики?  По – перше  у здатності нею продемонструвати  яким же способом   потрібно досліджувати   питання,  тому і існують умовиводи, які можуть  привести  до відповіді  щодо поставленого запитання (ймовірність),  вільні  від усіляких  протиріч.  По – друге,  діалектика  дає можливість досліджувати , що може  знаходитись  хибне у поставленому питанні.

 Богдан Стрикалюк