Шановні читачі порталу Філософія і Релігієзнавство пропонуємо вам інтерв’ю з відомим українським релігієзнавцем, доктором філософських наук, дослідником сакральної географії Юрієм Завгроднім на тему: «Лінія Вед», традиціоналізм та сакральна географія в українській гуманітаристиці.Біографічна довідка :
Юрій Завгородній, доктор філософських наук, науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, випускник, а нині викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія», член ради Асоціації дослідників езотеризму і містицизму (http://asem.ucoz.org/). Сфера наукових інтересів: індійська філософія, рецепція індійської філософії в Україні і світі, філософський традиціоналізм, сакральна географія, просторові практики.
Доброго дня. Нашим читачам, так само як і мені, цікава Ваша особиста історія у науковому житті. Що пробудило у вас дослідницький інтерес до Індії, сакральної географії, традиціоналізму?Доброго дня. До цих трьох наукових напрямків я звернувся завдяки, як тепер розумію, їхньому максимальному наближенню до метафізичного і трансцендентного. Витоки даного інтересу з’явились ще у школі. Захоплювався творами М. Реріха, І. Єфремова, М. Песселя, О. Казанцева, Ж. Верна, А. Конан Дойля, книжками з йоґи, в яких мене приваблювала чарівна Таємниця. Від тоді крок за кроком я почав рухатися до своїх майбутніх професійних інтересів. Приблизно у 12 років записався в археологічний гурток, став ходити в археологічні розвідки і туристичні походи. Кількома роками пізніше вже брав участь у роботі археологічних експедицій. Незабутнє враження на мене справила можливість безпосереднього дотику до архаїки, як і неозорий український степ, знайомство з горами та гірським нічним небом під час туристичних походів до Криму і Північного Кавказу. По закінченню школи вступив на історичний факультет Запорізького національного університету. Дипломна робота була присвячена історіографії досліджень міфічної країни всебічного благодіяння Шамбали (1992). Готуючи дипломну роботу, працював у наукових бібліотеках Києва, Москви, Санкт-Петербурга, спеціально відвідав Горно-Алтайську автономну область. У 1992 р. вступив на гуманітарний факультет (спеціальність «філософія») Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Після ознайомлення з вашою монографією «Рецепція індійської філософії в Україні: лінія Вед». Я зрозумів, що в української науки є певна традиція у сфері дослідження індійської філософії. Але чому ця «лінія Вед» настільки непопулярна серед вітчизняних дослідників? За моїми спостереженнями більшість сучасних українських науковців користуються здобутками російських чи західних вчених.
В українській гуманітаристиці умовно непопулярна не тільки «лінія Вед», а ще багато інших «ліній». Значною мірою це пояснюється провінційним станом української науки, який сформувався за часи СРСР. Багато у чому існуюча ситуація – це результат того, що Україна не змогла відстояти свою незалежність під час національно-визвольних змагань 1917–1921 років, увійшовши до складу Радянського Союзу. Що ж до наукових зацікавлень Індією, то численні репресії радянської влади кінця 1920-х – 1930-х років або фізично винищили українських індологів, або примусили їх емігрувати чи змінити свої професійні зацікавлення. Тобто індологія, як й інші сходознавчі дисципліни були цілеспрямовано зачищені в Україні на довгі десятиліття. І, як виявляється, 25 років незалежності недостатньо для якісної зміни ситуації у цій царині.
На Вашу думку, дослідження індійської філософії та релігійних учень, в українській науці, рухаються вперед? Чого не вистачає вітчизняним науковцям (колективу науковців), щоб продукувати хоча б 5-7 якісних досліджень кожного року? Це банальний брак фінансування чи ще щось? Також наших читачів цікавить сучасний стан вивчення санскриту, давньоіндійської філософії та літератури. Наприклад, де в Україні можна вивчати санскрит в академічному порядку? Прокоментуйте, будь ласка.
Це питання дещо перегукується з попереднім. Дослідження індійських філософій та релігійних учень, хоча і повільно, але поступово розвиваються. У згаданій Вами кількості ґрунтовні роботи почнуть з’являтися тоді, коли виникне, хоча б мінімальне професійне середовище. І воно, всупереч несприятливим фінансовим та соціально-політичним умовам, поступово формується. У цьому процесі активну участь беруть представники двох сторін: академічні та незалежні дослідники. Їхня співпраця може істотно сприяти появі якісних результатів. На сьогоднішній день дослідження індійської релігійно-філософської думки так чи інакше відбувається у кількох установах Києва. Це – Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ (сектор історії східної філософії, створений при ньому семінар дослідників східних філософій), Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАНУ (щорічна наукова конференція Сходознавчі читання А. Кримського), Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (підсекція «Проблеми історії східної філософії» секції «Історія світової філософії» щорічної наукової конференції «Дні філософського факультету»). Що ж до вивчення санскриту, то, наскільки мені відомо, напевно його можна вивчати, беручи приватні уроки. Офіційно і постійно санскрит ще викладається на філософських факультетах у вітчизняних університетах. Проте мали місце кілька спроб викладати санскрит як невеличкий спецкурс.
Серед напрямів Ваших наукових розвідок помітно виділяється дослідження традиціоналізму. У своїй праці М. Седжвік «Наперекір сучасному світу», на мою думку, розвінчує традиціоналізм і досить аргументовано демонструє, що за цим інтелектуальним рухом криється небезпека утворення груп, що сповідують правовий і політичний нігілізм, замкнутий і латентно-агресивний спосіб життя стосовно зовнішнього світу. Демонструючи це на прикладі італійських анархічних партій, що виникали базуючись на вчені Ю. Еволи, і неосуфійського релігійного руху Ф. Шуона. Як дослідник цього інтелектуального феномену, прокоментуйте, будь ласка, чи зможе вчення радикального традиціоналізму знайти своїх послідовників у середовищі українських політиків або релігійних діячів, зокрема серед навернених мусульман?
Дуже добре, що саме так Ви охарактеризували згадану роботу М. Седжвіка. Від себе я б додав, що «Наперекір/Всупереч сучасному світу: традиціоналізм і таємна інтелектуальна історія ХХ ст.» – контроверсійне дослідження. З одного боку, автор начебто вкрай ретельно підходить до висвітлення традиціоналізму. Так, зі змісту книги випливає, що над її написанням автор працював близько десяти років, при цьому він не тільки опрацьовував традиціоналістичні тексти, відповідну періодику й архівні матеріали, а й узяв понад п’ятдесят інтерв’ю у традиціоналістів кількох генерацій зі США, Франції, Італії, Швейцарії, Великої Британії, РФ, Туреччини, Єгипту, Ірану. З іншого ж боку, М. Седжвік головну увагу зосередив не так на аналізі ідейного тла робіт традиціоналістів, як на спробах втілення деяких традиціоналістичних ідей як самими традиціоналістами, так й їхніми симпатиками, а також на історії традиціоналістичного руху, з особливим наголосом на скандалах і невдачах, які його спіткали. У результаті у читача (особливо у того, хто своє знайомство з традиціоналізмом розпочинає з книжки Седжвіка), як на мене, складається викривлене, поверхове і в чомусь навіть карикатурне уявлення про традиціоналізм, як про вкрай маргінально-карликове явище, яке зухвало надумало змагатися з тотально-домінуючою сучасністю. Тим самим оцінки і висновки щодо традиціоналізму і його головних представників (Р. Ґенона, Ю. Еволи. Ф. Шуона ) нагадують ставлення до постатей і творчості Р. Ваґнера, Ф. Ніцше, а також свастики у повоєнній Європі та Радянському Союзі. Якщо ж узяти до уваги рецензії самих традиціоналістів на книжку М. Седжвіка, наприклад М. Фітцжеральда, то виявляється, що вона не тільки не написана з відсторонених дослідницьких позицій, а і містить відверті помилки та перекручені факти.
Відповідь на питання «Чи зможе радикальний традиціоналізм знайти своїх послідовників у середовищі українських політиків або релігійних діячів, зокрема серед навернених мусульман?», гадаю, покаже найближчий час.
Ви були науковим редактором і упорядником збірника «Хортицький семінар: Сакральна географія і феномен паломництва (вітчизняний і світовий контекст)». Досить часто термін сакральна географія профанується любителями і різного роду релігійними діячами, котрі шукають «місця сили» для того щоб проводити там «магічні/езотеричні» тренінги за гроші. На жаль, я не мав змоги ознайомитися зі змістом цього збірника. Прокоментуйте, будь ласка, в чому полягає науковий потенціал цієї дисципліни для релігієзнавства і як запобігти профанації цієї галузі?
Так, згаданий Вами збірник був однією з перших спроб в Україні концептуалізувати напрям наукових досліджень, який упродовж останніх десятиліть надзвичайно активно розвивається не тільки в західних й азійських країнах, а і в Росії. Те, що сама дисципліна може профанузіватися в сучасних умовах, свідчить про стрімко зростаючий до неї інтерес і запитуваність з боку представників масової культури і, на превеликий жаль, про надзвичайно істотне відставання з боку представників академічної спільноти. Інтерес до сакральної географії, частково викликаний просторовим поворотом, який відбувся у соціо-гуманітарних науках у 1980-х роках, передбачає трансдисциплінарні дослідження і спрямований на вироблення нової наукової парадигми.
Сподіваюсь, Ви ознайомитесь зі збірником, і ми окремо повернемось до розмови про сакральну географію.
Що Ви порадили б студентам і молодим науковцям, які вирішили досліджувати питання, що перетинаються із Вашими науковими інтересами?
Налаштуватись на тривалий і непростий шлях, який, якщо його обрано свідомо і щиро, перетворить життя на цікаву і захоплюючу подорож. Також, дуже важливо знаходити у собі сили для постійного самовдосконалення і розширення власного горизонту. Не зупинятись!
Дуже дякую за Ваші відповіді.
Дякую і Вам.
Розмовляв Віталій Щепанський
