Філософія життя

filФілософія життя  як поняття  було  вперше введене  німецьким ідеологом, мислителем Фрідріхом Ніцше.  Ніцше  вважають  засновником цього напряму у філософії ХХ століття.  Сам філософський напрямок почав  формуватися  у Німеччині, а потім у Франції  у другій половині ХІХ століття.  Продовжувачами  цього напрямку стали  видатні філософи Шопенгауер, Дільтей, Бергсон, Шпенглер, Зіммель.

Поштовх для  розвитку  цієї течії  дав  Артур Шопенгауер, виклавши свої ідеї у філософській праці під  назвою «Світ як воля і уява».   В його праці  можна прослідкувати  спроби  виходу за межі  класичного раціоналізму,  історико – культурного оптимізму, панлогізму. Його ідеї  про волю як основу світу, уяву про життєву силу людського буття  зробили значний вплив на  формування  філософського напрямку – філософії життя.

Відправною точкою мислення  цього напряму  не були  питання про бога, духа або ж ідеї, а перш за все торкалися  іншого – діючої людини.  Було здійснено спробу  пояснення світу з людини,  її екзистенційних особливостей, ціннісної орієнтації.  Це породило коло  проблем,  що мали важливе значення для самої філософії життя.  По – перше  це були антропологічні, культурологічні  проблеми.    Цим напрямком використовувалося  дві  категорії: 1) життя; 2) воля.  Обидві категорії  як не дивно  почали  замінювати  іншу категорію – буття.

Як  власне  інтерпретує  поняття «життя»  цей напрямок?  Життя перш за все  інтерпретується  як цілісний  процес, первинна дійсність , в якій  результаті  диференціації  може подаватися   різноманіття  явищ, а також фактів.  У філософському напрямку категорія «життя» до кінця не є визначеною.  Допускаються   навіть  інтерпретації  життя  як волі до влади, яку можна спостерігати  у  творі  Фрідріха Ніцше «Жага до влади» або ж життєвого пориву, який відповідно прослідковується у філософії Анрі Бергсона, чи розуміти його  потік людських  переживань  у Георга Зіммеля.

Ми  також спостерігаємо  як при трактуванні  категорії  «життя»  здійснюється  спроба поєднання  рефлексії філософії  із конструйованими  ідеями  природознавства. Крім того філософія  життя  взяла напрямок на критичне  осмислення  попередньої філософії, виходячи з примату життя, яке  перебуває над істиною. В тім стверджувалось, що нібито ніякої ціннісної істини  і немає, бо істина слугує лише  засобом,  ступенем процесу  актуальних цінностей, які власне створює  людська воля.   Так наприклад,  інтелект   виступає в ролі  знаряддя  людської волі, а пізнання – як прояв волі, її прагнення до влади.

Кінцева мета людини – це навіть не істина, благо чи якась краса, а  в першу чергу життя.

Тому єдиною метою волі є життя людини. Прогресивна ідея разом з ідеєю досконалої  форми життя  відступають, а  натомість заміняються людською волею до влади.  Вона може розумітися  як методологічний принцип  процесів витлумачення і виникнення  людського життя. Будучи  творчим процесом, життя може зруйнувати усе стале.

Специфіка самого життя , яке  стає безкінечним  може  виключати  з себе  можливість  рівного  пізнання.  В результаті  з’являється антинауковість  серед представників філософії життя.  Ними відсувається  наукове знання і логічні роздуми, до числа яких входять  категорії, поняття, в тому числі і розумова діяльність, натомість  суть  життя на думку мислителів  філософії  життя  можна досягти  іншим шляхом – через інтуїцію, символізацію, ірраціональне прозріння.

Зрозуміти життя – це не означає  пояснювати, але зрозуміти, відчути, погрузнути через його  виникнення і зміну. Розум та мова  можуть приховувати  правдиве  звучання  самого життя. А культура  здебільшого  пов’язана  з розумовим оформленням  життя як певної стихії, фіксації слова, стає  предметом  критичної рефлексії філософії.  Таким чином  орієнтація  зумовила  постановку питань філософії життя, змістивши їх у центр своїх  власних інтересів.  Згодом  у творах  німецького філософа Ніцше  будуть появлятися такі питання як  культурне буття мови, міфу, символу.

Представниками цього напряму, світ  розглядається  як дещо абсолютне та безкінечне, визначаючи, називаючи його  «безсубстанційним Ніщо», хаосом  з відсутністю порядку, єдності, логіки, доцільності.  Вони стверджують, що світове життя є  позбавленим смислу  немає  ні мети, проте  суперечливе. Виникнення життя  можна порівняти з боротьбою  людських воль, що хочуть претендувати  на  місце панування. Воля до влади  має здатність  визначати  розвиток світу. Ґенеза  людської волі  по відношенню до влади, панування  не  може бути поясненою, її не можна пізнати. Ця воля  виступає  як сукупність вольових  центрів як  деяких динамічних  утворень, характер їхній взаємодій  визначається у першу чергу повнотою життя.  Вольовий центр  поширює  силу та енергію  на  увесь  навколишній простір.

В результаті  перемогу отримує сильніший, який  підпорядковує  під себе  розвинуті центри,  ґрунтуючись на принципі спорідненості, утворюючи у такий спосіб  систему сил.  До таких  систем  необхідно відносити: людину, людство та Всесвіт.

Ще однією досить важливою річчю  у цьому напрямі є ідея вічного повернення, яка стала  перш за все  необхідністю для  закономірного  етичного обґрунтування  прийняття та ємності життя як ідеалу, який задається людиною. Ця ідея як відомо була  запозичена представниками філософії життя  від античних мислителів таких як Піфагор, стоїки, Епікур та  римського філософа  Лукреція Кара. В тім протиріччя  прагнення до життя, вічного повернення   починає  зніматись, натомість висувається інша концепція – надлюдини.  Саме  у ній  починає діяти  вище втілення волі до влади  та свободи. Надлюдина може  створювати за допомогою своєї волі  закони життя у самій собі і підпорядковуватися їм  добровільно. Тому вічним  поверненням  необхідно вважати  прийняття  життя у вічності самою людиною для того щоб повністю  втілити  волю (жагу) до влади.

Ми  торкнулися питання  лише  самої філософії життя, а зараз перейдемо до її представників.  Отож  першим представником  цього напряму є французький  мислитель Анрі Бергсон, засновник  течії  інтуїтивізму, нобелівський лауреат. Бергсон  вважав, що   життя, власне його виникнення  розпочинається  з першопочаткового вибуху, який  він назвав «життєвий порив». Життя  у нього  виступає у ролі   якогось потоку якісних змін та творчих дій.

Цей вибух, про який говорив Бергсон  зумів викликати до життя  такі форми життя і пізнання як розум та інтуїцію. Внаслідок еволюції вони стали відчуженими. В результаті розпаду,  життя як єдина  специфічна цілісність  починає породжувати дух і матерію. Тому життя можна досягти лише в інтуїтивний спосіб. Проте  вже тут відбувається  зняття  протилежностей  того, хто пізнає і  пізнаного,  тобто життя може пізнавати саме себе. Інтуїція  має таку здатність  схоплювати  усе живе, що стає в тривалості.

Як кінцевий результат, життя  у Анрі Бергсона  виступає  у вигляді  специфічного метафізичного процесу, потоку  творчої  енергії. Бергсон  вважав здатність до творчості  іманентною до життя, властивою людині. Проте здатність до творчості  є лише особистою, в тім не родовою  людською характеристикою. Крім того Бергсоном було розроблено  концепції елітарної культури та творчості.

Другим представником  філософії життя після Бергсона  є Вільгельм Дільтей. З поглядів Дільтея  видно, що він як філософ  визначав життя як культурний історичний феномен. Дільтей пропонує  використати  метод  розуміння, за допомогою якого можна  буде  безпосередньо дослідити  будь – який об’єкт, а також і метод самоспостереження  Фрідріха Ніцше. Дільтей займається  розробкою герменевтичного методу, який він визначав  як мистецтво  інтерпретації  зафіксованих життєвих проявів. Його ідеї вплинули   на  третього представника цієї течії – Георга Зіммеля.

Георг Зіммель розглядає диференційоване життя, яке набуває стійкості завдяки  збудованим її формам, що обмежують  хаос.  Життя  дійсно існує і має таку можливість виступати  як в органічному так і над органічному рівнях.

Перший її рівень – смерть, що є властива  людському життю. В над органічному рівні  життя  набуває  певних форм культури.  Проте  породжені  життям форми культури стають  перешкодою  для  його розвитку, заміняючись новими. Неминучість зміни таких форм культури, що  має здатність  відображати  конфлікти, які відбуваються між душею та духом, особистим і загальним, приводить до самої трагедії культури. Так як боротьба  життя  проти оформлення себе, на думку Зімеля  сильно  переростає  у іншу боротьбу – проти культури.

Окрім  форм культури, життя може  втілюватися  у творчому творінні  особистісних  законів, тобто особистих норм, за допомогою яких буде визначатися  індивідуальне покоління  та творча  саморегуляція.  Таким чином « форми»  стають у Зіммеля  універсальним засобом  для того, щоб зуміти закріпити і втілити зміну культурного змісту, що водночас є пов’язаною  і історичними обумовленими способами, а також метою і мотивацією взаємодій між людьми.