Публіцистична діяльність і створення образу «батька Дюшена»
У 1790 році Ебер розпочав журналістську діяльність, обравши для себе сатиричний формат, що спирався на традицію бульварного гумору та народної лайливої мови. Він узяв псевдонім «батько Дюшен», запозичений із популярного комічного персонажа, відомого простотою, грубими висловами та різким антимонархічним тоном. Його газета «Дядько Дюшен» швидко перетворилася на один із найвпливовіших революційних друкованих органів, адже поєднувала політичну пропаганду з вуличною риторикою, доступною широким верствам населення.
Спершу у своїх памфлетах Ебер спрямовував критику проти аристократії та духовенства, однак уже 1792 року його видання стало майданчиком для запеклої кампанії проти короля Людовика XVI. Газета відігравала важливу роль у формуванні громадської думки, підтримуючи радикалізацію революційного руху та зміцнюючи авторитет санкюлотів — міських низів, які визначали настрій парижського вулиці.
Політичне піднесення та участь у ключових подіях революції
Ебер виріс до ролі політичного лідера завдяки активній діяльності в Клубі кордельєрів — одній із найрадикальніших організацій Парижа. У 1792 році він, представляючи Революційну Комуни, брав участь у підготовці і здійсненні повстання 10 серпня, яке призвело до фактичного падіння монархії. Після цього його вплив лише зростав.
У жовтні 1792 року послідовники Ебера, відомі як ебертисти, здійснили одну з найбільш символічних акцій революційного періоду: перетворення собору Нотр-Дам на Храм Розуму. Того ж року вони поширили культ Розуму на близько дві тисячі церков по всій країні, що стало кульмінацією радикальної дехристиянізації.
У грудні 1792 року Ебера обрали помічником генерального прокурора Парижа, і ця посада перетворила його на одну з ключових фігур столичної політики. Одночасно він вступив до Якобінського клубу, хоча згодом між ним і провідними якобінцями розгорнеться запекле політичне протистояння.
Боротьба з жирондистами та революційний терор
Ебер використовував свій публіцистичний вплив для атаки на жирондистів — помірковану фракцію в Національному конвенті. Його газета стала голосом парижських санкюлотів, які вимагали рішучіших заходів проти короля й аристократів. Він підтримував ідею революційного уряду, заснованого на прямому тиску народу.
У червні 1793 року Ебер очолив санкюлотський натовп, який змусив Конвент виключити провідних жирондистів. Після цього радикали домоглися запровадження політики максимумів, централізованого контролю над економікою та встановлення режиму терору 4–5 вересня 1793 року. Ебер активно підтримував антиклерикальну кампанію, вважаючи церковні структури перешкодою для революційної трансформації суспільства.
Конфлікт з якобінським керівництвом і падіння ебертистів
На початку 1794 року Комітет громадського порятунку, який зосередив у своїх руках виконавчу владу, почав розглядати ебертистів як загрозу політичній стабільності. Максиміліан Робесп’єр та Жорж Дантон, незважаючи на власні суперечності, погоджувалися, що радикалізм Ебера став некерованим.
У березні 1794 року він намагався знову підняти народ на повстання, але санкюлоти не підтримали заклик. Це ослабило його позиції та зробило вразливим перед репресіями. 14 березня Комітет наказав заарештувати Ебера разом із його найближчими однодумцями. Через десять днів, 24 березня 1794 року, їх стратили на гільйотині.
Смерть Ебера стала поворотним моментом: уряд утратив підтримку санкюлотів, що значно послабило революційну диктатуру та прискорило її крах улітку 1794 року.
Ебер залишив помітний слід у політичній культурі Французької революції. Він поєднував журналістську майстерність, народну риторику та радикальну ідеологію, створивши впливовий тип революційного лідера, який спирався на підтримку міських низів. Його діяльність втілювала одночасно силу та небезпеку масового політичного руху, здатного змінювати перебіг подій, але й легко втрачати орієнтири.
Іван Гудзенко
