Прибуття. Зустріч із гостями з Італії.
Київ уже давно звик до фестивалю Vedalife й, мабуть, знайдеться багато тих, хто включає його у свій список «must visit» на літо. Чому б ні, якщо він пропонує неймовірно широкий спектр розваг на будь-який смак як для затятих ЗОЖників, які приходять на фестиваль за йоґою найрізноманітніших напрямків і іншими тілесними й медитативними практиками, так і для тих, хто прагне потрапити на концерт Panivalkova чи Shanti People, або ж на видовищний кінопоказ у сферичному кінотеатрі. Релігійний бік діяльності організаторів фестивалю залишається майже за кулісами й лише трохи привідкриває себе хіба в лекціях духовних вчителів, сюжетах із Магабгарати, візуалізованих у кулястих кінотеатрах-шатрах, та в назві самого фестивалю, яка відсилає до однієї з найдавніших культурних та релігійних традицій світу — індійської ведичної традиції. Зізнаюся чесно, збоку виглядало так, що ці кришнаїти не дуже трушні, або принаймні такі собі занадто осучаснені прихильники синьошкірого бога, що вже далеко відійшли від культури країни, яку той освячував своїми стопами тисячі років тому. Я абсолютно не вбачала в цьому проблеми, просто фіксувала собі, що саме в цьому вайшнавському напрямі індуїстський бік майже непомітний, принаймні в публічному просторі. У мене навіть закралася підозра, що це — релігія фестивалю, що люди тут цілком ймовірно об’єднані більше фестивалем, а не Богом. Як добре, що мені випала нагода поглянути в закулісся Vedalife і трохи глибше познайомитися з релігійною організацією, яка є винуватицею щорічного літнього йоґа-кіпішу в найкращих локаціях столиці.
***
Машина мчала трасою P17 у напрямку Вінниці. Але їхали ми не туди, а в Малу Ростівку, де розташований ашрам Шрі Чайтанья Сарасват Матху. Так називається ця вайшнавська релігійна організація. Вайшнавізм же, як нескладно здогадатися, — це один із трьох головних напрямів індуїзму, де верховним богом вважається зберігач і підтримував Всесвіту Вішну. Згідно з індуїстськими віруваннями у Вішну було 10 втілень у матеріальному світі. Кришна — одне із них і саме йому поклоняються в матху, але не як одному з богів індуїстського пантеону чи аватару, а як Єдиному Всевишньому Богу. Особливу роль у вченні відіграє почуття безумовної й повної відданості Богу — бгакті. Саме тому прихильники Кришни називають себе відданими, або бгактами.
Тож машина належала вайшнаву Дмитрові, який декілька років тому заглибився у вчення й ще не мав посвячення. У компанії також була дівчина Туласі та хлопець Расананда, віддані які вже мали вчителя та духовні імена. На якомусь сокарі чи окко Дмитро зробив зупинку й запропонував узяти кави. «Кава? Вайшнави п’ють каву?» — пронеслося в моїй голові. Я не посоромилася спитати, чи це бува не фігура мовлення. Усе ж ні. На відміну від деяких інших напрямів вайшнавізму, які п’ють лише трав’яні та імбирні чаї, прихильникам Сарасват Матху не заборонено вживати кофеїновмісні напої.
Їхати далеченько, тож дорогою ми розмовляли про різне — про улаштування світу відповідно до Вед і як ці уявлення співвідносяться з науковою картиною світу, про подорожі Індією, духовні пошуки і прозріння, про гулі, які довелося набити на цьому шляху. Расананда казав, що мене поселять у палаці.
Я знову подумала, що це фігура мовлення, аж поки через 3 години з вікна не показав свої готичні стрільчасті вікна й зубчасті вежі величний цегляний палац, вхід до якого охороняли скульптури чотирьох білих левів — дві з бічного входу і дві з основного.
Балкон над верандою на другому поверсі прикрашали витончені статуї жінок.
Так переді мною постав маєток початку минулого століття таємничого генерала російської армії Заботіна, про якого історія не залишила згадок, та про чий палац скоро, мабуть, будуть знати у всій Україні, але вже не як про генеральський, про духовний екоцентр Шрі Чайтанья Сарасват Матху.
***
Govindaland, або земля Говінди, тобто Кришни — так назвали свій ашрам віддані. Зараз тут було небагато бгактів, лише ті, хто брав безпосередню участь у підготовці майбутнього фестивалю, який мав відбутися саме тут. Зате концентрація духовних вчителів на одиницю площі зашкалювала. В ашрамі на той час пребували магараджі, духовні вчителі вайшнвів, серед яких уже відомий у широких колах Свамі Авадхут Магарадж — лідер ШЧСМ на пострадянському просторі, а також Магавір Магарадж та Данді Магарадж. Був тут також Кешавананда Прабгу з Англії, відданий високого духовного авторитету, а також гості з Італії, Латвії та Ізраїлю. Майже з кожним із них мені пощастило спробувати солодкий нектар спілкування, як тут кажуть. Їх особливо хотілося розпитати про досвід перебування в українському матху і про те, як функціонує організація в їхніх країнах. Спілкування з українськими відданими принесло не менше задоволення — у всіх такий різний життєвий і духовний шлях, такий різний досвід.
Вівтарна зала була світлою і просторою. На самому вівтарі стояв образ Шрі Чайтаньї, якого вайшнави вважають втіленням одночасно Кришни і його дружини Радги. Два божества втілилися в одній особистості Господа Чайтаньї й цей образ Кришни є золотим. На стінах по обидва боки від вівтаря висіли портрети вчителів матху — Шрідгара Магараджа та його наступника Говінда Магараджа. Там нас уже чекали Кришнаканта Деві Дасі та її чоловік Муніндра Моган Дас — гості з Італії. Ще навіть до того, як Кришнаканта почала говорити, було зрозуміло, якого духовного світла, величі і благородства сповнена ця людина. Ці глибочезні чорні пронизливі очі, ця надзвичайно ніжна і смиренна, але водночас впевнена манера говорити — це все закохувало з першого погляду. Вона не просто гостя з Італії, вона — учениця самого Шрідгара Магараджа, засновника Савасват матху. Вона, отримавши благословення свого Вчителя, започаткувала разом зі своїм чоловіком вайшнавську організацію — матх — в Італії, поблизу Мілану. Villa Govinda або будинок Кришни — так подружжя нарекло новостворений центр. Кришнаканта з Муніндрою розповідали, як нелегко було знайти й купити цей будинок, як потім непросто було привести його до ладу і як лише через 15 років існування вілли вони змогли сказати — «о, це вже майже те, чого ми хотіли». 15 років невпинної праці, зусилля до зусилля, замінене вікно до заміненого вікна, клумба до клумби. І навіть зараз, коли основні роботи в ашрамі зроблені, Кришнаканта каже, що звідусіль на неї дивиться робота. Вони з Муніндрою постійно мають що покращувати. І справа тут не в перфекціонізмові засновників ашраму, а в тому, що постійне удосконалення — це частина вайшнавської філософїї та їхньої власної. «Ми не маємо права зупинитися. Дім Бога створений не для того, щоб у ньому відпочивати. Якщо ти робиш роботу для Бога, ти ніколи не зупиняєшся, бо робиш це не для того, щоби тобі було добре» — приблизно такі міркування висловлювали італійці. А я подумала, яка велика глибина в цих словах, адже це мало не фізичний закон — там, де зупиняється плин енергії, там застій і болото. Квантова механіка не допускає одночасної фіксації положення частинки й напрямку її руху. Зупинена спостерігачем частинка означає, що далі рухатися вона не може. Мені здається, так само відбувається у взаємодії з Богом, та і взагалі в житті. Щойно ми кажемо Йому, «глянь, ми все зробили», Він іде з того місця, бо «все» зробити неможливо. Так от, коли Villa Govinda була завершена, пара не зупинилася й почала займатися відкриттям центру ШЧСМ у самому Мілані. До речі, той центр було названо Veda Vita, що є італійською версією назви Vedalife. Вражають не лише титанічні зусилля, докладені цими двома людьми, а їхня мудра візія. Вони, попри страх поразки та осуду, не боялися експериментувати.
Кришнаканта Деві Дасі розповідала, як непросто було їм із чоловіком відмовитися від недільних програм на певному етапі існування Villa Govinda. Недільна програма — це значуща частина релігійного життя відданих. Недільні програми проводяться у всіх вайшнавських храмах і ашрамах. Питання відміни недільних програм постало у зв’язку з тим, що вони повністю лягали на плечі Кришнаканти з Муніндрою. Протягом тижня щодня вони трудилися на віллі, а переважна більшість відданих приходили лише в неділю на програму, у підготовці якої не брали участі. Мало хто наважився би піти проти традиції. Та засновники ашраму спитали себе, чи варто дотримуватися деяких правил лише тому, що так було завжди, навіть якщо це себе не виправдовує в сучасних умовах? Тож вони знайшли в собі сили піти на цей крок — відмінити обов’язкові недільні програми й запропонувати займатися їхньою організацією всім охочим. Такі непрості рішення говорять не лише про сміливість, а і про гнучкість та усвідомленість цих людей, які осмислювали кожен крок і не мали наміру плисти за течією, готові були коригувати менеджмент відповідно до актуальних обставин.
Ще один експеримент Муніндри Даса та Кришнаканти Деві Дасі був пов’язаний із невеличкою крамничкою, яку вони організували поза храмом, на дорозі, якою ходили односельчани. Так віддані досягнули двох цілей одразу — змогли отримати, хай невелике, але джерело доходу для храму й комунікувати з людьми поза вайшнавською спільнотою, які жили на цій самій землі. Адже не кожен матиме сміливість зайти у віллу і спитати про ашрам. Тому крамничка стала зв’язковим пунктом між відданими й жителями села, де їх можна було запрошувати всередину й розповідати про вайшнавське вчення. Це був прояв відкритості італійського ШЧСМ до суспільства й ще один вияв гнучкості з боку засновників ашраму.
Для мене ці люди зостануться прикладом самопожертви і смирення, справжніми місіонерами, діяльність яких змінює світ на краще. Після спілкування з ними прийшло усвідомлення про те, наскільки мізерну грядку ми можемо обробити за все життя й що справа з трансформації навколишньої дійсності — це робота багатьох людей, часто не одного покоління, це коли «вікно до вікна», крок за кроком. Це коли плоди можуть прийти лише через десятки років, а можуть взагалі не прийти. Для того, щоби побудувати Будинок Кришни, італійському подружжю знадобилося 15 років, а це майже чверть життя. То ж багато чи мало вони зробили? Швидко чи повільно вони це зробили? Багато чи мало робить кожен із нас?
Далі буде…
Юлія Філь
