ЮДАЇЗМ, ЗАПОВІДІ ТА ФІНАНСОВЕ ПРАВО

«Єврейська грошова кооперація:

історія, ідеологія, принципи та цінності», Київ 2005

Юдаїзм – це не тільки релігія, не тільки вчення про філософію, моральність, етику. Перш за все – це закон, що регламентує всі без винятку сторони життя як індивіда, так і суспільства. Окрім порядку молитви, вивчення Тори, дотримання суботи і свят, виховання дітей, майнових і трудових відносин, закон цей визначає спосіб поведінки єврея у таких сферах як харчування, гігієна, одяг, подружні стосунки та інше. Основа закону – 613 заповідей, які Всевишній дав Мойсею на горі Сінай і які записані у П’ятикнижжі Мойсеєвому (Хумаші). Заповіді ці поділяються на дві категорії: 248 заповідей, що приписують, і 365, що забороняють.

Однак у П’ятикнижжі про заповіді говориться лише у загальному вигляді, і цих знань у більшості випадків недостатньо для виконання заповідей у різних складних мінливих життєвих ситуаціях. Тому на горі Сінай Всевишній дав Мойсею не тільки Письмову Тору (Тора шебіхтав), тобто ту частину Вчення, яку було наказано записати або самому Мойсею, або пророкам наступних поколінь, але й Усну Тору (Тора шебеальпе). В Усній Торі, до якої належать Мішна, Талмуд, а також безліч коментарів і тлумачень, заповіді описані детально, з усіма вказівками, необхідними для їхнього практичного виконання.

Мішна дає закони, заповіді у контексті конкретних життєвих ситуацій, розповідей про вчинки і судження мудреців і законовчителів. Вона наводить також численні випадки розходжень у думках між законовчителями, дискусії, а у низці випадків також вирішення суперечок. Ще більш докладні епізоди і розгорнуті дискусії містяться у Талмуді (який в основі своїй є широким коментарем і ґрунтовним тлумаченням Мішни). Опис деталей суперечок, мистецтва і логіки ведення дискусії, аргументації і шляхів вдосконалення кінцевих висновків дозволяє використовувати величезний за обсягом, глибиною і різнобічністю матеріал Талмуду для прийняття за аналогією законодавчих постанов у будь-якій конкретній ситуації, навіть якщо у результаті зміни історичних епох зовнішні умови радикально змінились. Слід відзначити, що Талмуд є не тільки фундаментом єврейського законодавства, але й джерелом світогляду, віри, моралі. Недарма протягом багатьох століть вивчення Тори в єшивах практично ототожнювалося з вивченням Талмуду. Хоча формально Талмуд є лише частиною Тори, в ньому так органічно переплетені всі інші компоненти як Письмової, так і Усної Тори, що людина, яка вивчає Талмуд, по суті, оволодіває всією Торою. Тому і побутує у народі висловлювання „Море Талмуду”, хоча ця метафора відображає, звичайно, той факт, що обсяг Талмуду величезний.

Зі сказаного вище ми можемо, ймовірно, зробити висновок про те, що для вирішення того чи іншого конкретного законодавчого питання  потрібні глибокі знання Талмуду, як, звичайно, й інших частин Тори. Протягом багатьох століть цей факт слугував одним зі стимулів до постійного і поглибленого вивчення Тори і Талмуду.

Розглянемо детальніше по Талмуду деякі моральні та економіко-правові питання, які були основою формування мислення єврея як людини економічної і являлися базовими в будь-яких ділових стосунках.

Наведемо як приклад відомий талмудичний уривок, що описує спробу виділити із 613 заповідей найбільш важливі.

Раббі Сімлай навчав: 613 заповідей були відкриті Мойсею: 365, котрі забороняють, і 248 – котрі наказують… Коли Давид (котрому, вірогідно, належить авторство Псалмів) прийшов, він узагальнив 613 заповідей до 11 етичних принципів:

„Господи, кому дано побувати у шатрі Твоєму? Проживати на святій горі Твоїй”?

1. Тому, чиї шляхи непорочні; 2. хто чинить справедливо; 3. і не бреше самому собі; 4.у кого на устах немає обмови; 5.хто другові не чинить зла, не образить ближнього; 6.хто зневажає негідників; 7. а богобоязливих поважає; 8. якщо присягнувся – нехай навіть на шкоду собі – клятви не порушить; 9. не дає грошей під відсотки; 10. не бере хабара; 11. хто не підкупний – ніколи не засудить невинного.[1, c.18-19]

Але ми вважаємо за необхідне навести більш широкий спектр Заповідей, які мають відношення до нашої теми, тобто до економіки і моральних цінностей. Перелічимо їх.

Заповіді, що наказують  Повинен: 38. Давати цдаку (милостиню) бідним.39.Виконувати обітницю і дотримуватися клятви. 60. Любити ближнього як самого себе. 62. Давати гроші у борг бідним. 63. Повертати речі, взяті під заставу, за першою вимогою власника. 67. Вершити правосуддя у справах торгівлі згідно із законами Тори. 68. Повертати награбоване. 69. Повертати загублене. 70. Розвантажити тварину, яка лежить під ношею. 71. Допомогти ближньому навантажувати поклажу на тварину чи людину. 72. Вибачати грішнику.

Заповіді, що забороняють 29. Присягатися даремно. 30. Давати брехливі клятви у грошових справах. 31. Давати брехливу клятву. 34. Викрадати майно. 35. Грабувати свого ближнього. 36. Брехати у грошових спорах. 37. Ошукувати ближнього. 39. Брехливо свідчити. 40. Домагатися чужого майна. 41. Розпалювати у серці бажання до чужого майна. 47. Обдурювати один одного у торгових справах. 48. Ображати ближнього словами. 51. Утискувати вдову або сироту. 52. Вимагати повернення боргу, якщо відомо, що боржникові нічим розрахуватися. 53. Брати участь у передачі позики під відсотки. 54. Давати єврею під відсотки гроші, їжу та інші речі. 55. Брати у борг у єврея під відсотки. 58. Брати під заставу предмети, що використовуються для приготування їжі. 59. Забирати заставу у боржника силоміць. 60. Брати під заставу одяг вдови. 61. Утримувати заставу, якщо вона потрібна власникові. 62. Робити жорстоким своє серце, відмовляючись допомогти біднякові. 76. Сприяти тому, щоб ближній погрішив. 77. Поширювати плітки. 78. Ненавидіти один одного. 79. Паплюжити один одного. 80. Мститися один одному. 81. Зберігати будь-яку образу. 82. Ухилятися від врятування єврея. 83. Обдурювати у разі торгових змін під час зважування. 84. Тримати у своєму володінні неточну міру чи гирю. [2]

Закони позичок

1. Заповідь із Тори вимагає давати у борг бідним євреям, як сказано: „Якщо гроші будеш ти позичати народові Моєму бідному, котрий із тобою…”. І хоч у вірші вжито слово „якщо”, знають мудреці наші благословенної пам’яті від своїх учителів, що це „якщо” говорить не про право, а про обов’язок. Так говориться у збірці Мідрашей „Мехільта”: „Якщо гроші будеш ти позичати…” – мова йде про обов’язок. Про обов’язок чи лише про право (адже сказано „якщо”)?. Про це говорить інший вірш: „І візьми у нього заставу…” – тобто говориться саме про наказ”.

Чому же сказано „якщо”. Ось що саме мається на увазі: якщо ти вже позичаєш гроші, то позичай Моєму народові, а не неєвреям. Кому ж із „Мого народу”? Тим, які „з тобою”. Звідси зробили висновок мудреці наші благословенної пам’яті: бідняк, який є твоїм родичем, має переважне право на позичку, а бідняк твого міста – переважне право у порівнянні з іншими бідняками.

І заповідь дати бідному у борг – більш важлива заповідь, ніж заповідь дати милостиню біднякові, який просить її, оскільки останній уже вимушений жебракувати, а той, хто просить у борг, ще не дійшов до цього щабля.

І Тора гнівається на того, хто відмовляється позичати гроші бідному, кажучи: „І жадібним ти будеш для брата твого злидаря…” Якщо людина позичає бідному, про неї говорить вірш: „Тоді поклич, і Бог відповість”.

2. Якщо навіть багата людина потребує позички – заповідь вимагає дати йому у борг та допомогти також словами, давши пораду, яка буде їй корисною.
3. Заборонено давати у борг без свідків, навіть знатоку Тори, крім як у випадках, коли позичка відбувається під заставу. Краще ж давати у борг під розписку.
4. Заборонено наполягати на виплаті боржником боргу, якщо кредитор знає, що у того зараз немає грошей. Навіть проходити перед ним заборонено, оскільки тому буде соромно у присутності свого кредитора, знаючи, що він неспроможний виплатити борг, і про це сказано: „… і не будь йому утискувачем”.
5. Так само, як кредитору заборонено утискувати боржника, заборонено боржникові навмисно утримувати у себе гроші товариша, які у нього лежать, і казати: „йди і приходь завтра” у тому випадку, якщо у нього зараз дійсно є чим віддати, як сказано: „Не кажи ближньому своєму: йди і прийди”.
6. Заборонено боржнику, взявши гроші у борг, розтратити їх без користі, так, що вони можуть бути витрачені і нічим буде виплатити борг, навіть у тому випадку, якщо кредитор дуже багата людина. І той, хто так робить, називається злодієм, як сказано: „Позичає злодій і не платить”. І заповідали мудреці наші: „Хай будуть гроші товариша твого важливі для тебе, як твої”. І якщо кредитор знає про боржника, що він зазвичай так чинить, тобто не турбується про чужі гроші, краще зовсім не давати йому у борг, ніж дати і бути вимушеним потім примушувати його виплатити борг, порушуючи кожного разу заборону „… і не будь йому утискувачем”.
7. Той, хто дає у борг під заставу, повинен остерігатися користуватися цією заставою, оскільки це використання застави нагадує взяття відсотків. Якщо ж людина дала у борг біднякові під заставу мотика, сокири і т.ін., які можна здавати в оренду за велику платню, а амортизація їхня дуже мала – кредитор може здавати ці речі в оренду, не питаючи дозволу боржника, і вираховувати орендну платню із суми боргу, оскільки ми можемо покладатися на те, що боржника це влаштовує. А деякі кажуть, що кредитор має право здавати ці речі в оренду тільки іншим, але не собі, щоб не подумали, що він користується цими речами безкоштовно тільки за те, що дав власнику цих речей у борг.
8. Якщо кредитор хоче взяти у боржника заставу не під час самої позички, а після цього, він може зробити це тільки під наглядом рабинського суду.
9. Завжди потрібно людині уникати ролі поручителя під час позички і ролі зберігача застав, наскільки це можливо.
10. Якщо у людини є боргова розписка її товариша і та розписка зношена і скоро стане нерозбірливою, нехай ця людина прийде у рабинський суд, де їй підтвердять цю розписку.
11. Заборонено тримати у будинку погашену боргову розписку, як сказано: „Не населяй шатро своє обманом”.
12. Як потрібно дуже дбайливо зберігати дану тобі товаришем на зберігання річ, так дуже дбайливо потрібно зберігати річ, дану під заставу, оскільки той, хто зберігає заставу, вважається таким, що робить це не як послугу, а за платню. Так само, як той, хто взяв річ просто на зберігання, не має права передати її на зберігання ще комусь, як буде пояснено у главі 189, так само і кредитор не має права передати заставу комусь іншому на зберігання або дати її під заставу ще комусь без згоди господаря.
13. Якщо людина дає товаришу у борг під заставу, маючи на увазі, що якщо товариш не віддасть йому гроші до такого-то терміну, застава стане повністю належати кредитору, то хай вона неодмінно скаже йому у момент позички: „Якщо ти не викупиш цю річ до такого-то терміну, вона стане вважатися такою, що належить мені із сьогоднішнього дня”.
14. Якщо людина знає, що винна своєму товаришу гроші, а товариш каже йому: „Я точно знаю, що ти мені нічого не винен”, — він не зобов’язаний сплачувати йому борг, оскільки (навіть якщо борг і був), товариш його вибачив йому ці гроші.
15. Якщо боржник збирається виплатити борг кредитору через посланця, то негайно відразу після того, коли він передасть гроші посланцеві, ці гроші стають належними через того посланця безпосередньо кредитору. І якщо тепер боржник передумав і хоче забрати гроші назад, а борг сплатити потім, – йому заборонено це робити, оскільки довелося б брати гроші у кредитора без його дозволу; і посланцеві також заборонено давати їх боржнику [3, с. 399-400].

Тора забороняє євреям брати відсотки за позику євреєві (Дварим, 23:20). У біблейську епоху життя євреїв переважно зводилось до сільського господарства, і потреба у грошах виникала дуже рідко. З розвитком економіки гроші стали розглядатися як будь-яке інше майно – і люди не хотіли більше давати у борг, якщо не очікували за це платні. У результаті була створена правова фікція, яка все ще використовується ортодоксами. Кредитор стає партнером у справі позичальника і отримує платню за кредит (яка перевищує початкову суму) як свою частку у бізнесі. Але на відміну від справжнього партнера йому потрібно заплатити, навіть якщо справа неприбуткова.

Ця правова фікція, відома у єврейському праві як „гетер іцка” – „дозвіл на бізнес”, дозволяється тільки у разі надання кредиту спроможним людям. У разі дачі грошей бідним єврейське право забороняє відсотки у будь-якій формі. В єврейських общинах були товариства „гмілут хесед” (безвідсоткова позика), де бідні могли одержати безвідсотковий кредит.

Ось умови, необхідні для того, щоб договір про „давання в оборот” відповідав усім вимогам закону. (Якщо людина складає договір про „давання в оборот”, в якому не виконана одна із нижченаведених умов, він повинен порадитися з рабином). Необхідно:

а) розуміти договір; б) скласти його у письмовому вигляді; в) щоб виплата прибутку була одноразовою; г) щоб гроші були призначені для обороту, а не для виплати боргів; д) щоб той, хто взяв гроші в оборот, отримав платню за свою працю; е) щоб сума грошей, даних кредитором боржникові, була вказана окремо; ж) щоб була ймовірність, що той, хто взяв гроші в оборот, отримає прибуток від своїх угод [4, с. 63-76].

1. Розуміти договір. Ми вже роз’яснювали необхідність того, щоб ті, хто бере участь в угоді, розуміли суть дозволу „давання в оборот”. Якщо договір вже підписаний, а вони не розуміють, у чому вона полягає, то, за низкою думок, договір дійсний, хоча є думки, що він недійсний. Якщо людина підписує договір про „давання в оборот” з банками, хоча і не розуміє його суті, то він недійсний за більшістю думок.
2. Скласти договір у письмовому вигляді. Ми вже пояснювали, що варто записати договір про „давання в оборот”, хоча б коротко. У разі необхідності можна дати гроші і домовитися про умови договору давання в оборот на словах, а потім записати їх.
3. Щоб виплата прибутку була одноразовою. Було б краще, щоб той, хто взяв гроші в оборот, зобов’язався або принести клятву, або звільнитися від клятви за допомогою однієї виплати, а не за допомогою суми, яка збільшується кожного місяця. Але є також і дозволи на виплату, що збільшується кожного місяця, і, якщо людина користується типовим договором, наведеним у „Хохмат Адам”, вона, очевидно, може вказати, що сума виплати збільшується кожного місяця.
4. Щоб гроші були призначені для обороту, а не для виплати боргів.

Питання: – Чи зобов’язаний той, хто взяв гроші в оборот, використовувати їх саме для бізнесу, чи він має право взяти їх для виплати боргів?

Відповідь: – Пише „Шулхан Арух а-рав”: „Усі варіанти дозволів давати гроші в оборот вимагають, щоб відбувався оборот грошей, тобто той, хто взяв гроші, не може витратити їх на свої потреби, а тільки пускає їх в оборот і одержує прибуток”. Отже, використати дозвіл про „давання в оборот”, щоб узяти гроші для вплати колишніх боргів, заборонено.

Зробимо висновки, виходячи із Талмуду як кодексу законів ділових стосунків.

Трактат Бава Меція („Середній розділ”) є частиною одного із шести розділів Талмуду Нєзикін („Види збитків”), який переважно займається законами майнових відносин і перш за все класифікацією видів матеріальних збитків та визначенням розміру компенсації. Крім того, у цьому розділі розглядаються принципи побудови суду і закони судочинства. Як доповнення до нього ввійшов трактат Авода Зара („Ідолопоклон”), який займається заборонами, пов’язаними з ідолопоклонством. Окрему частину розділу складає Піркей Авот („Повчання батьків”).

Прийнято вважати, що спочатку (у період формування Талмуду, ІІІ ст. н.е. – VI ст. н.е.). Бава Меція поряд з Бава Кама („Перший розділ”) і Бава Батра („Останній розділ”) були частинами одного великого трактату, який називався Нєзикін. Сьогодні кожний з них являє собою окремий трактат і є складовою частиною четвертого розділу Талмуду Нєзикін. Трактат Бава Кама переважно займається законами про спричинення матеріального збитку як самою людиною, так і його майном. У Бава Батра розглядаються закони, що регулюють відносини між співвласниками, порушують питання, пов’язані з охороною майнових прав, а також роз’яснюють закони про спадок і правила складання векселів. У трактаті Бава Меція розглядаються закони, що стосуються майнових спорів, які виникають у таких типових життєвих ситуаціях, як знахідка, передавання та заставу або на зберігання, позичання грошей, найом робітників, підрядників, орендарів, а також закони, які забороняють здобуття процентів під час повернення боргу.

Слід звернути увагу на те, що методикою, спільною для всіх трактатів Мішни, зокрема і Талмуду в цілому є розгляд ситуацій, у яких виявляються несподівані деталі загальних законів і правил. При цьому передбачається, що основи закону вже добре відомі тому, хто поступає до вивчення Талмуду. Бава Батра не є винятком: закони придбання майна, укладення торгових угод і трудових відносин завжди розглядаються на прикладі несподіваних, екстремальних ситуацій. Іншою рисою, спільною для всіх трактатів Талмуду, що найбільш яскраво проявилася у Бава Кама, Бава Меція і Бава Батра, є органічне переплетення двох сфер: законів, що визначають обов’язки людини стосовно Бога, і законів, що визначають обов’язки однієї людини стосовно іншої.

Як правило, закони, що належать до першої сфери, ґрунтуються на принципі, міра за міру і виявляються цілком зрозумілими, на той час, коли закони, що належать до другої сфери, оперують поняттями духовних структур, котрі не всім добре відомі і часто виходять за межі раціонального. Інколи основою для висновку законів, що визначають майнові відносини між людьми, є закони, які належать до Храму: правила визначення стану ритуальної чистоти і нечистоти, закони жертвопринесення і посвячень у Храм і т. ін. Це говорить про те, що Талмуд, розкриваючи положення, спочатку закладені у тексті Тори (Шмот, 21-23, глава Мішпатім, Ваікра, 19, глава Кдошим, т.ін.), розглядає закони, покликані регулювати відносини між людьми у повсякденному житті не як правила, вироблені людством на основі загальноприйнятої логіки й аналізу життєвих ситуацій, а як особливі, дані всевишнім закони: з одного боку, вони не суперечать висновкам, до яких веде раціональне мислення, що спирається на загальні міркування, а з іншого боку, містять у собі ірраціональний елемент як вказівку на те, що злочин проти людини є також злочином проти Всевишнього і виплати компенсацій у розмірі завданої шкоди не завжди буває достатньо, щоб зняти з людини відповідальність за вчинене перед Творцем. Саме тому суперечки про конкретне розуміння якоїсь деталі закону зі сфери майнових відносин рясніють посиланнями на закони ритуальної чистоти і нечистоти та інші закони, що визначають обов’язки людини стосовно Всевишнього.

Розпізнавальною рисою законів Тори, що регулюють майнові стосунки між людьми, є те, що допомога ближньому розглядається не як щось індивідуальне, залежне тільки від доброї волі людини, а як інтегральна частина системи законів. Найяскравіший приклад – закони про повернення пропажі (котрим присвячена друга глава трактату Бава Меція та про обов’язки допомогти подорожньому, нав’ючена худобина якого впала на дорозі. Закон зобов’язує людину привносити елемент милості в усі стосунки між людьми). Тому часто під час опису того чи іншого закону Тора користується словами „брат твій”, „ближній твій”. Поняття „брат” включає всіх тих, хто належить до єврейського народу і виконує закон, тоді як „ближній” належить до всіх євреїв. Проте, за законом Тори, єврей зобов’язаний дотримуватися елементарних правил (перш за все заборона крадіжки) і тоді, коли мова йде про представників інших народів.

Природно, що далеко не в усіх ситуаціях закон вимагає від людини виявляти тільки милість стосовно ближнього. Багато законів дають можливість вимагати повернення боргу, виплати за зроблену роботу, компенсацій за завдані збитки або образу відповідно до суворо визначених правил. Але навіть ці закони передбачають вияв милості: залежно від обставин, а також морального стану та матеріального становища відповідача не потрібно наполягати на дотриманні букви закону і рекомендується частково поступитися. Мудреці Талмуду у трактаті Бава Меція розповідають, що правило Тори, яке зобов’язує людину не наполягати на своїх правах і в міру можливостей поступатися, може бути розглянуто як загальна характеристика більшості наказуючих й обмежуючих заповідей. Як це не парадоксально, за законом Тори, людина часто зобов’язана робити більше того, що вимагає від неї формальний закон. Вводиться навіть спеціальний термін, що описує вчинок або поведінку людини, які виходять за рамки формального закону – „дії поза межами закону”. Звичайно, що виконати цю вимогу може тільки той, хто прагне до праведності та добра, володіючи при цьому достатньою грамотністю (щоб його дії не спричинили жодним наказам й обмеженням Тори). Це стосується однаково і законів, що визначають обов’язки людини стосовно Всевишнього, і законів, що регулюють стосунки між людьми. В останньому випадку часто краще поступитися у змаганні, відмовитися від клятви або вирішити спір шляхом примирення (і це само собою стає окремою заповіддю), ніж поновити або продовжити судовий процес.

Галахот (закони), які розглядаються у трактаті Талмуду Бава Меція, можна класифікувати і розподілити за чотирма рівнями:

1. Обов’язки щодо всіх людей, незалежно від їхньої приналежності до єврейського народу. До цього рівня належить переважна більшість законів про права на майно і передавання цих прав іншій особі. (У цих законах потрібно розрізняти дві групи: правила, встановлені безпосередньо Торою, і постанови мудреців).
2. Закони, що визначають обов’язки тільки стосовно євреїв. Для цього рівня законів характерна вимога вирішувати питання, поєднуючи принцип суду із принципом милості.
3. Закони, що визначають правильну поведінку людини. Відступ від них не передбачає втручання суду (наприклад, обов’язок дотримуватися даного слова, навіть якщо воно не було нічим підкріплено). Про того, хто не тримає слова, кажуть: „Сам дух вчення Мудреців не сприймає цього”.
4. Закони, що повністю належать до сфери етики і моралі. Ці закони обов’язкові переважно для тих людей, котрі обрали шлях праведності, вибравши духовний розвиток основною метою свого життя, щоб ти міг іти шляхом гарних людей і триматися стежки праведних (Притчі, 2:20).

У трактаті Бава Меція присутня тема, яка є інтегральною частиною будь-якої дискусії. Ця тема – киньян („придбання”, „право володіння”). Дія, за допомогою якої набувається те чи інше майно. Киньян, як право на майно, припиняє свою дію зі смертю людини або у тому випадку, коли господар добровільно передає свої права іншій особі. Інколи господар буває позбавлений можливості розпоряджатися належним йому майном: або ж проти своєї волі (коли майно вкрадено чи загублено), або ж у результаті того, що воно позичено чи дано під заставу. Для всіх подібних випадків існують правила, відповідно до яких визначається ступінь приналежності цього майна господареві. Права можуть зберігатися навіть у тому випадку, якщо майном користується інша людина. Однак у деяких випадках людина, як привласнила собі майно, „набуває” його незалежно від того, сплатив він за нього чи ні. Той, хто придбав майно незаконним шляхом, у будь-якому випадку зобов’язаний компенсувати його вартість. Ступінь приналежності майна господареві, або тому, хто тимчасово розпоряджається майном чи незаконно присвоїв майно, визначає міру відповідальності кожного з них у випадку пропажі чи пошкодження майна.

У Мудреців Талмуду і його коментаторів цей клас законів рідко викликає суто теоретичний інтерес. Набагато частіше він має практичне безпосереднє значення як у законах майнових відносин, так і у законах, що визначають обов’язки людини стосовно Всевишнього, коли для виконання заповіді необхідно придбати той чи інший об’єкт.

Зведемо тепер основні закони ділових стосунків у конкретизовану форму.

Тому, хто дав гроші у борг заборонено отримувати від боржника будь-який подарунок або послугу – це теж вважається злочином.

Якщо людина подає милостиню бідняку чи позичає йому гроші у скруті, якщо він утримується від цього, щоб обдурити свого ближнього або вкрасти те, що належить його ближньому, — це, безумовно, шляхетна справа, яка сприяє вдосконаленню людського суспільства. Якщо все це робиться тільки тому, що так наказує закон, прийнятий людьми, — користь від цього отримує лише община. Якщо ж все це робиться лише тому, що так написано в Торі і так нам велів Творець, а людина свідомо скоряється волі Його, — із цього народжується нова, більш висока досконалість, а саме: досконалість душі того, хто це робить [8, с. 39]

„Заповіді – вираження вищої волі Творця. Виконання наказу заповіді – здійснення його волі. Порушення заборони заповіді – зазіхання на Його волю. І ці крайнощі неможливо збалансувати” [9, с. 94].

„НАСТАНОВИ БАТЬКІВ”. ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ ТА СУСПІЛЬНА МОРАЛЬ.

Розглянемо тепер теоретичний зміст єврейських джерел із точки зору демократії та соціальних зв’язків:

1) добровільне і відкрите членство; 2) демократичний контроль, що здійснюється самими членами; 3) участь членів в політичній та господарчій діяльності; 4) автономія і незалежність; 5) освіта, підвищення кваліфікації, інформація; 6) співробітництво з іншими організаціями; 7) турбота про місцеву общину, а також загальнолюдських цінностей:

1) самодопомога; 2) демократія; 3) рівність; 4) справедливість; 5) солідарність.

Розглянемо зміст Трактату Талмуду „Піркей Авот” і з яких позицій він розглядає наведені Заповіді.

Трактат Талмуду „Піркей Авот” (часто скорочено називають „Авот”) означає у перекладі з івриту „Повчання батьків” (Настанови батьків) його нерідко називають також „Етика батьків”, що краще відображає зміст цього одного з найбільш відомих фрагментів давньоєврейської писемності, де зібрані найважливіші морально-етичні принципи іудаїзму. Авот (івр. батьки) – автори цього найпопулярнішого тексту давньоєврейської літератури – жили і проповідували свої моральні максими близько двох тисячоліть тому на землі Країни Ізраїлю і у країнах єврейської діаспори тієї епохи. У своїй сукупності думки, викладені у „Піркей Авот”, являють собою доповнення до найглибших думок про людське буття, викладених у священній Книзі книг – Біблії (івр. Танах), наріжному камені іудаїзму, основі інших монотеїстичних релігій світу. Визначаючи провідну ідею традиційного єврейського способу життя, трактат Авот охоплює як аспекти особистої поведінки людини, так і його суспільних відносин, а його моральні сентенції вказують шлях , яким повинна йти людина, котра прагне будувати своє життя відповідно до Божого промислу.

Перші п’ять глав трактату „Піркей Авот” являють собою тексти із Мішни — основного і найбільш давнього розділу Талмуду (перший письмовий текст Мішни датується 220 р.). Кожна така глава ділиться на низку дуже коротких параграфів, також названих мішнами, в яких містяться закінченні, афористично короткі висловлювання. Деякі мішни містять лише одну основну думку, деякі – дві і більше.

Будучи однією із провідних настанов з єврейської моралі і способу життя, „Піркей Авот” не є якимось абстрактним текстом і займає у єврейському домі особливе місце. Навіть ті, хто ніколи не читав талмудичних текстів, нерідко мають певне уявлення про „Піркей Авот”. Цей трактат є одним із розділів молитовника на суботу, і його читають під час суботнього богослужіння у період між Песах і Рош Хашана. Багато людей у групах і самостійно розмірковують над афоризмами „Піркей Авот” – день у день, з місяця у місяць, рік у рік, намагаються глибше зрозуміти їхній зміст і значення. Думки кожного покоління, застосовуючи найновіші методичні підходи, постійно намагаються поглибити розуміння вічних думок пращурів.

Трактат „Піркей Авот” поділений на шість глав. До кожної такої глави, які стосуються тієї чи іншої сфери індивідуального і суспільного буття людини, є свої назви.

У першій главі „Основні принципи: досвід традиції” встановлюється історія передавання єврейських цінностей від Синаю і, через великих мудреців, до рабина Шимона, сина Гамлієля. Ця глава висвітлює погляди мудреців на багато які фундаментальні речі, пов’язані із життям єврея, такі як Тора, молитва, благодійність, відповідальність перед собою і відповідальність перед громадою.

Друга глава, назва „Шлях життя”, стосується власного шляху, котрого повинен триматися кожний індивід. Вона містить звід суспільних і релігійних настанов, а також різні тлумачення, що стосується відносин окремої особистості з общиною і матеріальним світом. Висловлювання різних мудреців представляють їхні погляди на найважливіші складові життєвого шляху людини.

Третя глава, названа „Освячення життя”, розглядає різноманітні способи, які дозволяють людині уникнути помилок і освятити своє перебування на землі. Обговорюються різні сторони людського буття: те, як людина їсть, як вона розмовляє, як вона ставиться до життя, чи зуміла вона реалізувати свої можливості саме так, як вони повинні бути реалізовані.

Четверта глава, названа „Скарбниця моралі”, розглядає цінності, котрі утворюють гідність людської особливості. Необхідний для цього комплекс настанов і поведінки стосується таких сфер як влада, багатство, мудрість, гідність, святість, необхідність гарної репутації і постійного вдосконалення особистості, а також необхідність бачити у поцейбічному бутті підготування до буття у світі майбутньому.

П’ята глава, „Тора, Історія і Природа”, підсумовуючи те, що було до неї, являє собою немовби кульмінацію попередніх глав. Фундаментальна роль і значення Тори підкреслюється самим фактом творення та участю Бога в історії людства. Відхилення від Тори призводить до порушень природного ходу процесів у природі, що є демонстрацією того, що задум світу був орієнтований на розвиток згідно з Торою. Розглядаються також різні типи особистості і поведінки і наводяться рекомендації про те, як сприяти прогресу особистості, яка відповідає вимогам Тори, шляхом освітнього процесу, побудованого так, щоб найкращим чином відповідати цій меті у кожний період життя людини.

Шоста глава, яка, на відміну від перших п’яти, не є Мішною, але представляє інший розділ Талмуду – Барайту, називається „Віднайдення Тори”. У главі більш детально обговорюються ідеї, які були накреслені у попередніх главах і фокусується увага на тому, що творить досконалу (в аспекті цінностей Тори) особистість. Цей спосіб життя – вищий ступінь розвитку людини – досягається нелегко, але досягнутий одного разу він містить у собі все найкраще у житті.

Проаналізуємо текст „Піркей Авот” з боку особистої моралі та поведінки в людському оточенні.

Детальніше деякі постулати цього Трактату розглядаються у главі „Шлях життя”.

Тут недвозначно вказується на те, що ніхто не може бути настільки егоцентричним і впевненим у собі, щоб можна було жити окремо від общини. Не відділяйся від общини з надією, що ти вище невартого тебе натовпу.

Протиставляючи себе общинні, така людина вважає, що має імунітет проти всього, що може завадити її моральному та етичному вдосконаленню. Перебуваючи у полоні свого високого становища, вона впевнена, що це попередження її не стосується: не покладайся на себе до самого дня своєї смерті. Іншими словами, не вважай, що можеш сам реалізувати свої плани, що ти не потребуєш допомоги і підтримки тих, хто мудріший від тебе і володіє великим досвідом. Не вважай, що досяг межі своїх можливостей, адже тільки після смерті можна оцінити той вклад, який зробила людина протягом її життя.

Не суди ближнього свого, доки не побував на його місці. Оскільки в дійсності ти не можеш поставити себе на місце іншого ні в біологічному, ні в психологічному плані, ти просто не здатний судити чи осуджувати інших людей. Твоє завдання не судити, а доброзичливо сприймати інших і з готовністю спілкуватися з ними. Не забувай, що якби ти був не на їхньому місці, можливо, ти і не досягнув би більшого. Не вважай, що є щось, що не можливо зрозуміти, бо врешті-решт це буде зрозуміло. Не думай, що твоє розуміння і твої погляди вище тих, котрі є в інших, і хоч ти навіть будеш ухилятися від того, щоб запропонувати їх общині, то цим ти будеш прирікати її на застій. Той, хто підходить до інших із почуттям інтелектуальної зверхності, не тільки віддаляється від них, але й втрачає багато цінних можливостей. Набагато корисніше засвоїти позитивний погляд на людей і вважати, що вони здатні тебе зрозуміти і підтримати.

І, нарешті, людина, одержима комплексом зверхності, буде неодмінно вважати, що їй уже нічого не потрібно вивчати. Ніколи не кажи „я буду навчатися, коли у мене з’явиться вільний час”, тому що він може так і не з’явитися. Не думай, що ти все знаєш і що подальша освіта для тебе необов’язкова. Засвоївши таку позицію, ти будеш нескінчено відкладати навчання, але саме воно особливо потрібне тобі через те, що ти цього не розумієш.

Даючи пораду ставитися до себе скромно, а до своїх обов’язків перед общиною – дуже скрупульозно,  ця людина пропонує шлях великого взаєморозуміння між людиною та общиною, сприяє процесу суспільного й особистого вдосконалення.

Моральний статус людини суттєвою мірою базується на її інтелігентності. Тільки той, хто по-справжньому добре освічений в усіх аспектах людського життя, зможе глибоко усвідомити свою відповідальність перед Богом і людьми.

Пуста людина не може бути богобоязливою. Така людина просто не усвідомлює, що погано і чому це погано, і тому навряд чи від неї можна очікувати, що у повсякденному житті вона буде себе поводити достойним чином і не грішити.

Темний не може бути добропорядним. Людину, позбавлену освіти, хоча і не можна назвати пустою, але вона, як правило, дуже далека від досконалості. Вона може знати норми поведінки, що можна і чого слід уникати, але такі поверхові знання без розуміння роблять порядність важким завданням.

Істинна порядність досягається завдяки  повному усвідомленню правильного шляху та розумінню, як відповідати на життєві запитання. Невігластво – відправна точка процесу освіти, лише після важкого і тривалого процесу навчання веде до знань та розуміння. Той, хто соромиться (свого невігластва), не може навчатися, він загрузне у своєму невігластві назавжди.

Статус добропорядності – це також статус покірності. Навіть досягнувши високого рівня добропорядності, як результату ґрунтовності освіти, не слід вважати себе вище своєї общини. Але при цьому і не потрібно доводити до крайності. Там, де є лідери, немає потреби прагнути бути першим, однак, де їх немає, не варто приховувати набуту мудрість. У тому місці, де немає людей (де немає підходящих людей, щоб займатися суспільною діяльністю), намагайся стати особистістю. Свої знання та вміння слід використовувати на користь суспільства, яке цього потребує.

Мораль зрозуміла: не рвись до влади. Тільки коли явно не вистачає лідера, можна спробувати зайняти це місце, але не заради оволодіння владою, а заради того, щоб із готовністю і разом з тим покірно служити общині.

Необхідно виробити основні принципи для підтримки рівноваги між особистими інтересним, прагненням до самовдосконалення та обов’язками по відношенню до общини. Допомагаючи іншим, не слід забувати і про себе. Правильний шлях життя у дотриманні балансу між відповідальністю стосовно самого себе і проявом співчуття до інших.

Якщо я не за себе, то хто за мене? Навряд чи можна розрахувати домогтися великих успіхів у суспільно-громадській діяльності, якщо мати надто низьку самооцінку. Якщо людина нехтує самим собою, то у неї мало шансів допомогти іншим.

Так само як неосвічена людина не здатна навчати інших, а обмежений – повчати, так і той, хто сумнівається, не може бути лідером для інших. Той, хто не за себе, на запитання „Хто за мене?” отримає невтішну відповідь – „Ніхто”! Така людина – ні для кого, і ніхто – не для неї.

В іншому випадку ми маємо справу із високою самооцінкою, заснованою на прагненні до самовдосконалення. В цьому випадку існує небезпека розвитку егоцентризму. Тому необхідно постійно запитувати себе: „Якщо я тільки за себе, то що я таке”? Відповідь може бути тільки одна: така людина занепала за своєю суттю. Вона також неповноцінна. Справжня людина тяжіє до інших, усвідомлюючи важливість взаємозв’язку. Перебування в ізоляції заважає процесу людського розвитку.

Інтерес до оточуючих проявляється по-різному в різні періоди життя. Настає момент, коли людині раптом відкривається власна неповноцінність, породжена відходом від проблем реального життя чи надто обмежених прагнень. Виникає бажання перестати ухилятися від відповідальності, бути корисним людям, брати участь у процесі колективного творення.

І тоді, рано чи пізно, виникає потреба остаточно відмовитися від свого егоцентризму. Немає сенсу оглядатися на колишні невдачі, потрібно діяти негайно. Можливі досягнення відновлять рівновагу між відповідальністю за самого себе та турботою про інших.

Якщо не тепер, то коли? Можливо, ніколи. Тому – зараз!

До матеріальної власності, як указує мішна, можна ставитися по-різному. Той, хто говорить „Моє – це моє, а твоє – це твоє”, становить найбільш поширений тип. Така людина і сама нічого не чекає від інших, і не хоче, щоб інші чекали чогось від неї. Через категоричність переконань таких людей щодо неможливості ділитися дехто вважає, що це люди Сдома. Такий підхід розвиває комплекс некомунікабельності, яка у кінцевому підсумку призводить до жорсткості, черствості, до повного збайдужіння стосовно оточуючих, коли людина просто нездатна надати допомогу іншому і, нарешті, у неї виникає бажання зашкодити йому. Цей принцип створює умови для деперсоналізації, з якої можуть витікати будь-які види людської жорстокості.

Людина, котра сповідує принцип „Моє – це твоє, а твоє – це моє”, — простолюдин і невіглас.

Цей підхід веде до типу суспільства, в якому взагалі немає поняття власності. Але без цього суспільства він просто не зможе функціонувати: людина не може почувати себе безпечно, не будучи впевненою у завтрашньому дні. Така філософія припускає будь-яке пограбування, у такому суспільстві кожний доступний для нападу.

Той, хто говорить „Моє – це твоє, і твоє – також належить тобі” – добропорядний. Така людина визнає поняття власності, але визнає право на неї тільки за іншими, підкреслюючи, що інші можуть бути впевненими, що їхня власність недоторкана. Будучи небайдужою до потреб інших, вона надає її у їхнє розпорядження, і якщо хтось бідує, вона готова з радістю поділитися нею. Це є ознакою істинної добропорядності, цій людині притаманне почуття міри, вона не зловживає своїми правами і розпоряджається тільки тим, що належить їй, і водночас підтверджує недоторканість того, що їй не належить.

Зовсім інший тип репрезентується позицією „Моє – це моє, а твоє –це також моє”. Це злодій. Така людина якщо і поважає поняття власності, то тільки для себе. Заперечуючи таке право за іншими, вона вважає, що все, чим суспільство володіє, доступне кожному і за найменшого бажання може бути привласнено. Це тип злодія. Така людина розпоряджається тим, що їй не належить, і не поступається тим, чим потрібно поділитися.

Надається перевага доброму оку, тобто здатності бачити щось гарне. Якщо практикувати таке ставлення до людей, то кожен буде поводити себе більш позитивно стосовно інших, розкриваючи свої кращі якості, що буде сприяти покращенню суспільства.

Сприяти щастю інших, допомагати тим, хто потребує допомоги, розуміти людей, — все це основні якості справжнього друга і водночас кращий шлях життя.

Добре серце чутливе до проблем інших людей і готове відгукнутися на ці проблеми. Як джерело, яке, вбираючи в себе (в алегоричному розумінні) ідеї Тори, розносить їх у різних напрямках з метою вирішення безлічі суспільних та особистих проблем, так і добре серце відчуває потреби оточуючих і відгукується на них.

Потрібно уникати дурного ока. Дурне око, яке в усьому бачить погане, створює негативний фон і мобілізує все найгірше у людині.

Поганий друг – це зло, якого потрібно уникати. Поганий друг відвертається від тих, кому потрібна допомога, обмовлює тих, хто опинився в біді і отруює атмосферу в суспільстві.

Поганий сусід – велике зло. Поганий сусід ні з ким не рахується. Зневажливо ставиться до чужої власності та гідності оточуючих, створюючи таким чином атмосферу ненависті.

Позичити у людини – все одно, що позичити у Бога, тому що все, включаючи і гроші, насправді належить Богові, який довірив гроші людям, щоб вони допомагали один одному. Той, хто бере у борг і не повертає (буквально – не хоче повертати) тим самим припускає, що ці гроші не належать Богові, що він сам має право на них і тому може залишити їх у себе. Це те, що відрізняє погану людину від праведника, який милосердний і дає. Будь-яке багатство належить Богові, який просто довірив його людям, і волю Бога найкраще виконує людина милосердна і та, що дає. Той, хто не повертає борг, не тільки сліпий, відступаючи від волі Бога, але й  неспроможний також передбачити наслідки свого вчинку. І справа навіть не в тому, що неповернені гроші можуть призвести до бідності того, хто позичив їх, і не в тому, що іншим разом він більше не позичить їх, прирікаючи тим самим дійсно нужденних на невиправдану нужду; злий намір не повертати борг може зруйнувати створений об’єднаними зусиллями фундамент суспільства.

Закликається доброзичливо ставитися один до одного та поважати честь інших, як свою власну. Ті, хто сприймає цю точку зору, не поринає з легкістю у гнів. Такі люди, поважаючи належним чином гідність інших людей, будуть її випробовувати, піддаючись гніву, вимовляючи слова або здійснюючи вчинки, які можуть ображати інших. Людина водночас повинна бути несхибною стосовно самого себе.

Покайся за день до смерті означає: кайся кожен день свого життя, запитуй себе, чи правильно ти прожив сьогоднішній день, для того, щоб завтрашній день став краще.

Погане око, яке із недоброзичливістю дивиться на оточуючих, недоброзичливе до щастя й успіху інших, створює у суспільстві клімат заздрощів, нездорових ревнощів. Така людина відчужує і принижує інших, руйнує саму можливість дружніх стосунків.

Заздрощі відображають те, чого жадає той, хто заздрить.

Людина, котра заздрить і має погане око, охоплена дурними пристрастями. Вона розглядає життя як пошук задоволень та матеріальних придбань, а людей використовує як об’єкти, які можуть їй допомогти досягти цієї мети.

У такої людини немає друзів – тільки інструменти, якими можна маніпулювати.

Об’єкти такого ставлення повстають проти такої дегуманізації, вони можуть легко стати причиною ненависті до них побратимів. Ненависть, що виникла – продукт способу життя того, хто позбавлений любові. Відсутність справжньої любові породжує ненависть, а це веде до всесвітнього зла і розгулу дурних пристрастей.

І у кінцевому підсумку це ставить людину поза світом.

Дорожи майном іншого, як своїм власним. Добропорядність означає здорове почуття поваги до інших людей і до того, що важливо для них. Гарний сусід поважає власність інших і у своїй добропорядності охороняє її так само скрупульозно, які  свою особисту власність. Добропорядна людина ставиться до оточуючих доброзичливо і з довір’ям, вважаючи, що все, чим вони володіють, дійсно належить їм і заслуговує бережливого ставлення.

В основі добропорядності лежить правильне ставлення до будь-якої діяльності незалежно від того, чи пов’язана вона з людьми, чи зі служінням Богові.

Подібним чином повинно бути смиренно сприйнято у житті і те, що буває важко осягнути розумом. Це стосується терпіння у стражданнях, сенс якого часом залишається незрозумілим. Приймаючи їх, не протиборствуючи їм, легше продовжувати життєвий шлях. А бідувати і страждати здатний лише той, хто знає своє місце. Зазнаючи нестатків, людина визнає, що шляхи Господні не розгадані, що їй не дане Боже право наперед визначати мінливу долю.

Будь-які життєві блага і добро повинні бути високо оцінені. На відміну від нестатків, до яких людина звикає, ігноруючи та піднімаючись над ними, то що дароване їй, що є благом, слід сприймати з радістю. Уміння радіти своїй долі – важливий бік належного ставлення до способу життя, що відповідає Торі. Сприйняття свого нинішнього становища у рамках загальної перспективи повинно проявлятися в тому, як людина виражає свої почуття і думки. Дотримуючись обережності у своїх справах, вона знаходить упевненість у тому, що говорить стримано, не припускається крайнощів, притримується „золотої” серединки.

Така вимогливість щодо життєвої позиції повинна означати лише почуття відповідальності за свій спосіб життя; у ній немає нічого особливого. Не прагнучи зарахувати до своїх заслуг навіть те, що так все й повинно бути, що нічого незвичайного тут немає. людина, яка вирізняється подібною врівноваженістю і скромністю, буде улюбленцем інших, котрі на власні очі вбачають невибагливу велич цієї особливості. А здобувши любов оточуючих, така людина переповниться вдячністю Богові, який дав їй таку можливість заслужити таку любов.

Той, кого люблять, полюбить Бога. Він усвідомлює те, що Його найперша турбота спрямована на благо людей. Звідси – любов до людей, прагнення допомогти їм знайти правильний шлях у житті. Однак любов до людей – поняття абстрактне. Воно конкретизується у тому, що людина проявляє любов до актів милосердя – матеріальних і моральних властивостей, які допомагають їй виконувати своє призначення.

Навіть надаючи допомогу, слід пам’ятати про почуття оточуючих. Добре, якщо людина любить справедливість, але вона повинна бути впевненою, що жоден її вчинок, що здійснюється заради інших не зачепить їхніх достоїнств. А щодо своєї гідності, вона має не наскільки велике значення, щоб ставити себе вище критики. Той, хто полюбляє вислуховувати докори і повчання, демонструє цим свою правильну орієнтацію на самовдосконалення, несприйняття „статуса-кво” як остаточного стану речей. Повчання можуть вивести людину із застійного стану і примусити перейти до більш високих звершень. Така сама думка міститься у рекомендації уникати почестей: нинішні досягнення, незважаючи на їхню похвальність та бездоганність, не є причиною для того, щоб спочити на лаврах.

Людина повинна вислуховувати повчання, щоб самовдосконалюватися у майбутньому і цуратися почестей, щоб не опинитися у непривабливому становищі сьогодні. Така людина не бачить причин гордитися собою. Вона не буде вихвалятися своєю вченістю чи хизуватися власними досягненнями. Замість того, щоб витрачати час на вихваляння знаннями, вона використає його для розширення цих самих знань.

Навіть не усвідомлюючи, наскільки великі отримані нею знання, людина, котра уникає диктувати рішення, не буде нав’язувати оточуючим ні самого себе, ні осягнуту нею мудрість. Тора відкрита для осягнення всіма, та не шляхом примусу. Водночас відмова диктувати рішення зовсім не означає байдужість до проблем оточуючих. Навпаки, справжній послідовник Тори розділить із ближнім його труднощі.

Коли вимагається висловити своє судження, потрібно судити про ближнього милосердно. Суд не повинен бути казенним. Бачачи людину недостатньо успішну, недостатньо вчену, потрібно поміркувати, що є обставини, що пояснюють ці очевидні недоліки. Якщо ти знаєш про подібні недоліки іншого і ставишся до нього доброзичливо, ти, швидше за все, будеш корисним щоб настановити ближнього на праведний шлях.

Будучи небайдужим до долі іншого та усвідомлюючи, що той був нещасним у минулому, ти намагаєшся заповнити вакуум, який ти спостерігаєш, вказуючи цій людині на правильну орієнтацію у житті. Не виключено, що при цьому об’єкт твоєї турботи, котрий звик до іншого способу мислення, буде мучитися сумнівами. Тому, вказуючи комусь шлях істинний, потрібно потурбуватися про те, щоб вести ближнього до миру, та переконатися, що передані цінності засвоєні ним спокійно і не хворобливо, а не відкидаються ним як щось насильницьке.

Дана барайта чітко відображає цілком обґрунтоване уявлення про те, що означає вінець Тори. Це поняття не обмежується набутою мудрістю, воно включає в себе належне ставлення до знань, до самого себе, до свого становища у житті, до інших людей. Той, хто увінчаний вінцем Тори, поєднав у собі якості, перераховані у цій барайті, особистість, яка як в особистому, так і в суспільних аспектах виявляє краще у собі і в інших. Це цілісна особистість [10].

„Люби ближнього свого, як самого себе” (Ваікра, 19:18). Золоте правило іудаїзму. більшість людей не знає, або ж не розуміє, що правило, яке виражає максимальну вимогу до морального рівня людини і котре закарбувалося у мізках правителів та їхніх підданців, поклавши край варварству і рабству, прийшло до народів світу з іудаїзму. Джон Стюарт Міль – людина, яку прийнято вважати одним із найвеличніших мислителів, висловив подив, коли дізнався, що цей принцип записаний у Торі. Задовго до виникнення християнства єврейські мислителі і філософи розглядали це правило як головну вимогу закону Тори, вказуючи, що воно лежить в основі всіх заповідей, що визначають обов’язки людини стосовно Всевишнього. Про цей вірш із книги Ваікра говорили як про основу моралі, безпосередньо цитуючи його, посилаючись на нього або перефразовуючи використовували для пояснення того, як повинні будуватися відносини між людьми у тій чи інший ситуації. Раббі Аківа, найвідоміший мудрець, керівник покоління, яке виросло після зруйнування Храму, сказав: „Люби ближнього свого, як самого себе, — це найбільш загальне правило Тори”.

У трактаті Авот (3:14) раббі Аківа, розвиваючи цю думку як доказ того, що любов до людини – основоположний принцип, посилається на перший вірш десятої глави книги Брейшит : „За образом Бога створив Він людину” – „Любить (Всевишній) людину, тому що створена вона за образом [Бога]”. Особлива любов виявлена до неї тим, що створена вона за образом [Бога]. Отже, раббі Аківа пояснює, що любов до людини – дійсно найбільш загальне правило Тори, оскільки вона не тільки лежить в основі всіх заповідей, що визначають взаємовідносини між людьми, але без її виконання неможливе виконання заповіді любові до Всевишнього і всіх інших заповідей, що визначають обов’язки людини перед Творцем. Бен Азай, сучасник і послідовник раббі Аківи, говорить, що завжди слід пам’ятати слова великого вчителя всіх поколінь, який надав практичного змісту віршу Тори „За образом Бога створив Він людину”, і не дозволяв собі принижувати та ображати свого ближнього: „Не ображай нікого з людей”.

Розглянемо відношення між особистим і суспільним з позиції іудаїзму.

„Тому, хто прокладає шлях, — я покажу спасіння Боже” (Тегілім, 50:23). Тут мається на увазі той, хто запалює на вулиці світильники, щоб перехожим було світло, тому що сказав рабі Шимон Бен Лаків: „Шауль удостоївся царської влади тільки тому, що дід його запалював світильники на вулиці”. Кажуть, що від його будинку до синагоги шлях вів через темні провулки, і він запалював там світильники, щоб перехожим було світло (Ваікра раба, 91).

Думай не тільки про себе.

Будинок людини і його подвір’я – це особисте володіння, що неподільно належить йому і вона може робити з ним, що їй заманеться. Однак вона не повинна спричинити ніяко шкоди своїм сусідам і тим, хто проходить повз її володіння. Про це мудреці наші говорили так: „Звідки ми знаємо, що не можна вдома тримати злого собаку і не можна ставити у будинку хисткі східці”. Тому що сказала Тора: „Не будь причиною кровопролиття у будинку твоєму”. (Бава Кама, 15-б).

Зазвичай своїм гавканням і навіть самим своїм виглядом злий собака наганяє страх на сторонню людину, і у вагітної жінки, яка йде поблизу, може трапитися викидень… Тримати у себе злого собаку можна тільки у тому випадку, якщо людина потребує його як сторожа, і тоді вона зобов’язана вжити всі необхідні заходи, щоб він нікому не завдавав шкоди. І ще сказали мудреці: „Кожний, хто тримає у будинку злого собаку, подібний до того, хто тримає у своєму будинку свиню”.

„Не можна ставити хистку драбину у себе на подвір’ї: раптом хтось сторонній прийде і. не знаючи про небезпеку, почне підніматися цією драбиною і завдасть собі шкоди. Крім того, людина зобов’язана бути обережною і не допускати, щоб з її будинку на вулицю йшов дим або поганий запах, а також не повинні чутися голосні звуки. У тому числі співи і музика в той час, коли люди сплять”.

І так само не можна нічого такого робити у себе на подвір’ї, що може викликати відразу у тих, хто проходить поблизу.

Не можна викидати відходи на вулицю, під ноги перехожих, тому що кожна людина зобов’язана слідкувати за чистотою у громадських місцях і знешкоджувати все, що може завадити іншим так само, як вона турбується про це у своєму власному володінні.

Казали наші мудреці: „За колишніх часів люди заривали колючки та бите скло посеред своїх полів, роблячи яму глибиною у три долоні, щоб це не затримувало плуг (тому що самому собі людина також не має права шкодити), щоб плуг не виніс їх на поверхню землі і не поранилися об них люди, які проходили полем на той час, коли врожай зібраний” (Бава Кама, 30-а).

І ще казали мудреці наші:

„Коли людина прибирає каміння зі своєї ділянки, вона не повинна звалювати його у місцях громадського користування. Одного разу трапилось так, що якийсь чоловік скидав каміння зі своєї ділянки на місце громадського користування, і це побачив один добропорядний чоловік. Сказав він йому: „Ледарю, чому скидаєш ти каміння із чужої землі на твою землю?!” А той поглузував з нього. Через деякий час господар цієї ділянки змушений був продати її і йдучи спільною дорогою, спіткнувся об те каміння, що сам же туди накидав. Тоді сказав він: „Правильно сказав мені той добропорядний чоловік, чому скидаєш ти каміння із чужої землі на твою землю?!” (Бава Кама, 50-а).

Той, хто на інших дивиться із заздрістю, навіть свого власного добра, не бачить. Він думає тільки про власний дім, звільняє його від того, що може завдати йому шкоди, і викидає це на вулицю – землю, яка, як він гадає, „не його”, чужа. Однак людина добропорядна, котра турбується про інших, дивиться далі і пильніше. Турботливо ставлячись до інших, вона краще бачить і своє власне благо. Її володіння сьогодні належить їй, а завтра вона продасть його, і вона буде належати іншому; проте громадські володіння належать їй завжди, і всяка шкода, яка може бути завдана йому, негайно відобразиться як на кожній окремій людині, так і на всіх інших людях.

Не можна накопичувати великі запаси продовольства, тому що це сприяє зникненню продуктів із ринку та підвищенню цін на них. А якщо хтось все таки так робить, то приносить зло всьому суспільству, і прокляття, послані на адресу винуватців дорожнечі, падають на його голову.

Ця заборона діє завжди, та в роки засухи чи бідувань її суворість зростає у декілька разів, тому що кожен продукт, що внесений у дім людини понад міру її потреб все одно, що виривається із рота тих, хто скрізь шукає його і не може знайти, і цей скупий спричиняє їм голодні муки.

Казали наші мудреці:

„Накопичувачі продуктів і ті, хто дає у борг (позичає) під відсотки, хто виміряє зменшеною міркою, хто піднімає ціни, — про них говорить Писання: „… Коли мине місяць – будемо зерно продавати, і рік суботній – відкриємо амбари; мірку зробити меншою, в шекель – більшим, викривляти ваги свої брехливі” [Амос, 8:5]. І сказано: „Поклявся Бог гордістю Яакова: чи навіки забуду Я їхні діла” [Амос, 8:7] (Бава батра, 90-б).

Не пошкоджують продукти та все те від чого залежить життя людини (наприклад, вино, масло, борошно), однак приправи та прянощі можна. Про кого тут іде мова? Про того, хто скупляє все це на ринку. Однак накопичувати продукти своєї землі можна… У посушливий рік не можна запасати навіть мірку ріжків, тому що це сприяє інфляції (Бава батра, 90-б).

Не слід створювати ніяких перешкод і завад у місцях громадського користування, а навпаки берегти суспільство від будь-якої втрати чи збитку, всіляко сприяти суспільству та суспільним (громадським) володінням. Тому необхідно підтримувати своєю працю і капіталом будь-яку справу, якої потребує суспільство. Потреби всього суспільства – це потреби кожного окремого його члена. Тому що інші сьогодні потребують цього, а ти – ні, а завтра тобі це буде потрібно, а іншим – ні, і якщо ти не братимеш участі у задоволенні потреб інших людей сьогодні, то завтра вони не прийдуть тобі на допомогу.

Навіть якщо ти твердо впевнений, що ніколи не звернешся до інших за допомогою, ти зобов’язаний брати участь у вирішенні потреб інших людей, тому що немає жодної людини, яка не отримувала від суспільства якоїсь користі. Навіть якщо твої друзі створюють тобі лише компанію, без якої було сумно й одиноко жити у цьому місці, — це вже велике благо, яке ти отримуєш від суспільства. Тому, користуючись цим добром, зобов’язаний нести на собі тягар суспільних потреб і отримаєш за це гарну спадщину в цьому світі, і гарну винагороду у світі прийдешньому, а також всі твої нащадки. Прикладом цього став цар Шауль, який удостоївся корони тільки за те, що дід його робив заради блага всього суспільства.

Інколи необхідно дати можливість суспільству використати майно та приватні володіння однієї людини за принципом „цей отримує користь, а той – не зазнає збитків” або тому, що так постановили в даному випадку мудреці:

„… Сказав рав. Йосеф: у цьому випадку навчав Рабі; не має права людина виливати свої запас води, якщо інші її потребують. Хоча самому йому ця вода не потрібна, вона потрібна іншим людям” (Йєвамот, 11-б).

Якщо вже зібраний урожай з його поля, а він не дозволяє нікому зайти на поле (щоб скоротити собі шлях чи просто отримати задоволення від запаху поля), що тоді про нього кажуть? „Яку радість це йому приносить, чим люди заважають йому?!” І про нього каже Писання: „Не позбавляй добра того, кому воно належить, якщо є в тебе можливість” (Мішлей, 3:27). Ще цар Шломо постановив, що подорожнім буде дозволено „йти стежками, що ведуть через поля” (Рамбам, Закони про грошові збитки, 5).

„Слід допомагати іншим що є сили, як тільки можливо. Слід однаково старатися для бідного і багатого та позичати всякому, хто потребує позики. давайте подарунки бідним в міру можливостей, а інколи насилайте подарунки і багатим. Ведучи із кимось справи, будьте гранично чесними. Не будьте суворими через дрібниці. Намагайтеся давати людям радість, а не вимагати її від них. Розмовляйте з усіма м’яко. Якщо хтось вас обдурив, — ви його не обдурюйте. Беріть на себе чуже ярмо, але не навалюйте на них свій тягар. Не сваріться. Зустрічайте кожного радістю та посмішкою, тому що це посилює любов. У стосунках із людьми думайте про їхнє благо. Коли вони сумні чи стурбовані, розрадьте їх, навіть якщо вас ця людина дратує. Не кажіть про інших погано і не слухайте про них погане. Завжди намагайтеся знайти в інших заслуги. Слід проявити до всіх повагу, словом і ділом. Не слід ні до кого ставитися зверхньо” (Охрот Цадікім).

А коли Йегошуа ділив Країну Ізраїля між синами Ізраїля, він так обумовив їхні права на спадщину: вони не будуть скупими один з одним, і кожен окремо з усім суспільством, але будуть великодушними один з одним, і кожен окремо буде турбуватися про суспільне надбання. І кожен, хто сприймає серцем потреби інших та бере участь у задоволенні всіх суспільних потреб, удостоїться узріти втіху і радість усього Ізраїля – незабаром, у наші дні.

доктор Анатолій Мучник 

Література:

1. Раввин Йосиф Телушкин. Еврейская мудрость. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001.
2. Хафец Хаим. Краткая книга заповедей. – Иерусалим: Лев Самеах, 2000.
3. Раби Шломо Ганцфид. Кицур Шульхан Арух. – Москва: КЕРОР, 1999.
4. Каплан Р. Как правильно одалжывать деньги. Еврейские законы ссуды и роста. – Иерусалим: Алаха для всех, 1998.
5. Менахем Элон. Еврейское право. Ч.1. – Иерусалим: Амана, 1989.
6. Там же.
7. Мировая сделка // Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. – СПб: Брокгауз-Ефрон; Москва: Репринт „ТЕРРА”, 1991. – Т. 11.
8. Рабинович В.З. Тайны еврейских мудрецов / Под общ. ред. В. Кацмана. – Т. 3. – К.: CN-Столичные новости, 2004.
9. Там же.
10. Трактат Авот. Шамир Иерусалим, 1996.