17 лютого 1892 року в селі Заздрість, Теребовельського повіту народився видатний український церковний і громадський діяч, Патріарх Української Греко-Католицької церкви, вчений і богослов Йосип Сліпий. Людина, яка любила все українське: історію, мистецтво, пісню. Не могло бути інакше. Адже любов до України передалася генетично. Прізвище “Сліпий” походить від одного з предків патріарха, якого 1709 року московити осліпили за те, що він воював під Полтавою проти царя Петра І на боці гетьмана Івана Мазепи.
Ординці завжди боялися нашої культури та всіляко намагалися й намагаються знищити її. Бути греко католицьким священником у той час вже було вироком. 1945-го року Йосипа Сліпого заарештували радянські спецслужби. Патріарх відбув разом 18 років заслання у таборах Сибіру, Мордовії, зокрема в Потьмі (табори: Дубравлаг), Красноярського краю і лише у віці 70 років отримав помилування.
Перед Йосипом Сліпим виникало багато важких питань: Як в найважчих умовах зберегти людяність? Як перемогти монстра і самому не стати ним?
Серед варварів, для яких немає нічого святого, патріарх зумів проповідувати віру, надію та любов. В цих умовах він висвячував священників і одного єпископа – Василя Величковського.
Віра надія і любов, впевненість в своїй правоті – допомагали вистояти, давали силу та терпіння. Ось як писав сам Патріарх: “Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!”
1977 року на «Трибуналі Сахарова» у Римі він звинуватив радянський режим: «Я – каторжник, я ношу сліди їхнього терору на моїм тілі… На нашій Батьківщині — Україні — вже майже 60 років народ зазнає важкого релігійного і національного переслідування… Я роблю це обвинувачення тут, перед історією і перед світом, щоб про несправедливість, кривду, топтання людських прав мого народу, яких ніхто не бачить чи не вірять, що таке діється, — почув з моїх уст цілий світ і знала історія». Ці слова сказані немов би сьогодні.
Йосип Сліпий прожив 90 років і хоча 70 річним вважав що пік свого творчого життя вже пройшов – у Римі з Божою поміччю встиг видати понад 10 томів своїх робіт. За наукову роботу Патріарх Сліпий був обраний почесним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1964), дійсним членом Тіберійської академії в Римі (1965), членом Папської академії Св. Томи (1981). Почесний доктор Українського вільного університету та ряду університетів США і Канади.
У Римі за його сприяння було побудовано Собор святої Софії (посвячений у 1969).Придбав, відновив парафіяльний храм Жировицької Матері Божої для українців-католиків, при якому заснував музей, госпіціюм (посвячений 1971). Зорганізував Український католицький університет св. Климента (з 1963), науково-видавничу працю при ньому.
Під час прийому Йосифа Сліпого на аудієнції Папа Римський Іван-Павло II, висловлюючи повагу, підвівся та сам підійшов його привітати, що суперечило всім усталеним канонам. У 1965 р. Йосип Сліпий, перший серед служителів української церкви, увійшов до священної колегії кардиналів католицької церкви. Титул кардинала надав йому Папа Римський Павло VI. 1969 р. Синод УГКЦ ухвалив патріархальний устрій, а у 1975 р. владика Йосип був коронований титулом Патріарха. Як Верховному архієпископу йому належав титул «Блаженніший».
Помер Йосип Сліпий 7 вересня 1984-го у Римі. Радянська влада до останнього не дозволила повернення в Україну. Вже за Незалежної України, згідно з заповітом патріарха, його прах перепохований у Львові в крипті собору святого Юра.
Слова із “Заповіту” Патріарха Йосифа Сліпого сказані давно, але звучать так, неначе Його святість їх сьогодні до нас промовляє:
“, лечу думками до всіх моїх братів і сестер в Україні і на просторах усього Радянського Союзу, до тих, що страждають на волі, і до тих, що караються у в’язницях, в таборах непосильної праці і смерти… Між ними бачу нових борців, науковців, письменників, митців, селян, робітників. Бачу між ними шукачів істини та оборонців справедливости. Чую їхній голос в обороні основних прав людини і людської спільноти. З подивом дивлюся на них, як вони боронять своє українське слово, збагачують свою українську культуру, як усіми силами свого ума і серця рятують українську душу. І співпереживаю з ними всіма, бо їх за те переслідують як злочинців.
Молюся за вас, мої Браття, і прошу Бога, щоб дав вам силу боронити природні і Божі права кожної людської істоти і спільноти. Благословляю вас як Глава Української Церкви, як Син Українського народу, як Ваш брат, Ваш Союзник і Сострадалець!”
Наталія Богач
