Різдво – не лише ретроспектива із спробою зазирнути в святкові дні вчергове в євангельський наратив про Вифлеємські події; народження Ісуса Христа відкривається нам не лише як історія світла, що зійшло у темряву, але й як низка глибоких парадоксів, які здатні стривожити сумління, зруйнувати звичні схеми мислення й примусити людину поставити собі незручні, але спасенні запитання.
Одним із таких парадоксів є втеча Святого Сімейства до Єгипту — землі, що у біблійній свідомості протягом століть була символом рабства, духовної деградації, ідолопоклонства та системного виховання гордині. Євангельський текст конкретно в цій ситуації розповідає нам подію цю наступним чином: «Ангел Господній з’явився Йосифові уві сні й каже: “Устань, візьми Дитя та Матір Його і втікай до Єгипту, та будь там, аж поки скажу тобі; бо Ірод шукатиме Дитя, щоб Його погубити» (Мт. 2:13). Здавалось би, хіба не парадокс — Син Божий, Той, Хто є Світлом від Світла, Істинним Богом від Істинного Бога, змушений шукати притулку не в освяченій землі, не серед праведних, не в осередку духовної чистоти, а саме в Єгипті? Чому не знайшлося іншої країни, іншого простору, іншого безпечного прихистку для Немовляти-Спасителя?
У біблійній герменевтиці єгипетська земля та її цивілізація ніколи не були представленими лише територією чи політичною державою. Єгипет стає архетипом — образом певного способу життя, духовного стану та цивілізаційної логіки, в якій людина будує безпеку без Бога, силу без правди і стабільність без свободи. Саме в Єгипті, за книгою Буття, Ізраїль спершу знаходить порятунок від голоду за часів Йосифа, але згодом цей тимчасовий прихисток перетворюється на тривалу неволю. Рабство в Єгипті для євреїв були не просто соціальним становищем, але й складовою повсякденного мислення. Тому те, що починалося як допомога, завершилося рабством; те, що здавалося спасінням, — стало пасткою. У цьому — перший і глибокий біблійний урок: Єгипет завжди обіцяє життя, але при цьому забирає свободу і фізичну і духовну. Книга Виходу формує ключовий образ Єгипту як дому рабства: «Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства» (Вих. 20:2). Тут спрацьовує феномен «Стокгольмського синдрому»: людина поступово звикає до приниження, страху й залежності, настільки, що згодом починає боятися свободи більше, ніж кайданів.
Типово, навіть після визволення Ізраїль неодноразово своїми вчинками та думками впадає у ретроградність за Єгиптом. Народ згадує «єгипетські котли з м’ясом», забуваючи батоги наглядачів (пор. Вих. 16:3). Цей повчальний образ стає символом ностальгії за гріхом, за зручною неволею, за життям без відповідальності. В той же час, мірило християнської позиції – свобода як прояв величі душі в стосунках з Богом та ближнім. Заповідь Христової любові суть воля. Свобода її найвищий прояв. Ап. Павло писав до галатів наступні слова: «До свободи ви покликані, браття, тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті, але любов’ю служіть один одному» (Галатів 5:13). Бог дав людині дар свободи щоб добро було «її особистим вибором», як влучно про це зазначає свт. Іреней Ліонський. Адже при цьому навіть ангели і демони, як підкреслює Оріген Александрійський, володіють свободою. Тим більше в Божественній волі і наділити нею людину. Оскільки сам Бог має суверенну та незалежну сутність, Він прагне наділити частинкою своєї Божественної сутності людину, створивши її «за образом та подобою Своєю». В цьому й полягає сенс найфінальнішої складової спасіння людини враховуючи природи її вольовості – повернути як втрачений райський Едем для людини так її істину природу – бути подібною до свого Творця – «обожнити», як зауважує ортодоксальний теолог Нелос Панайотіс.
Отже, Єгипет — це не лише місце, з якого треба вийти, але й стан, який потрібно викорінити з внутрішнього єства та свідомості, — з глибини свого серця. Саме тому старозавітні пророки так різко й безкомпромісно говорять про Єгипет. Для них він — уособлення фальшивої надії, політичного прагматизму без довіри до Бога, спокуси замінити віру силою людських союзів. Пророк Ісая виголошує суворий вирок: «Горе тим, що сходять до Єгипту по допомогу, покладаються на коней і надіються на колісниці… але на Святого Ізраїлевого не зважають» (Іс. 31:1). Єгипет в даному контексті — символ самодостатності, військової могутності, людського розрахунку, який виключає Бога з горизонту довіри.
Пророк Єремія застерігає народ від повернення туди, звідки Господь уже визволив: «Чому ж ви знову вертаєтесь дорогою до Єгипту, щоб там жити?» (Єр. 42:19). Повернення до Єгипту — це не географічна траєкторія руху до країни, що розташована в північній Африці, а духовний регрес, відмова від шляху свободи на користь передбачуваної, але мертвої, безперспективної стабільності. Промовистим є образ у пророка Єзекіїля, який називає Єгипет «тростинною палицею» — тим, на що сперлися, але що має властивість ламатись швидко і поранити руку (пор. Єз. 29:6–7). Це алегорія ілюзорної опори: Єгипет ніколи не рятує, він лише створює відчуття контролю, рабства, відчайдушності, непевності.
І водночас — в цій ситуації народжується новий парадокс — пророки не обмежуються лише осудом. Той же самий Ісая в пророчій формі зненацька проголошує майбутнє, в якому Єгипет стане місцем Божої присутності: «Буде в той день жертовник Господеві посеред єгипетського краю… і пізнають єгиптяни Господа» (Іс. 19:19–21).
І ось — перед нами розкривається глибинний парадокс Різдва: Христос не оминає Єгипет. Він входить у нього. Присутність маленького Ісуса в Єгипті стає не випадковістю і не лише тактичним кроком для збереження життя від безбожного та жорстокосередного наказу Ірода. Перед нами представлено Божественний жест спасіння, знак того, що не існує такого простору темряви, такого рівня духовного регресу, такого падіння, куди не міг би увійти Бог. Там, де людина звикла поклонятися ідолам, як вчиняє Бог у своїй суверенній волі та любові до людини? Бог проявляє Себе. Там, де гріх здається нормою — народжується можливість визволення. Христос приходить не до бездоганних, а до загиблих; не до самодостатніх, а до зламаних; не до тих, хто впевнений у власній праведності, а до тих, хто, можливо, вже й не вірить, що світло ще можливе; не до тих, хто свої сподівання та опору робить земне, матеріальне багатство, а до тих, хто «вбогий духом». Власне і сам Син Божий, Немовля-Ісус прийшов у вбогі ясла на сіні у Вифлеємі. Чому? «Бо Син Людський прийшов знайти й спасти те, що загинуло» (Лк. 19:10). Єгипет стає мовчазним свідком цієї істини: Бог не чекає, доки людина очистить простір — Він має владу Особисто ввійти до нього.
І тут цей євангельський образ болісно й точно перегукується з нашою сучасною реальністю. Війна в Україні стала не лише національною трагедією, але й духовним дзеркалом, у якому кожен покликаний побачити власне життя без прикрас, без пафосу, без шумних та яскравих гасел. Ми навчилися говорити про втрату, ціну життя, біль і жертву, але водночас чимало з нас продовжує блукати у «власному Єгипті» — у звичках, страхах, залежностях, самолюбстві, гордині, у прагненні знайти спокій не в Бозі, а в тимчасових сурогатах, які не здатні принести бажаного результату. Скільки спроб заспокоїти душу в дні війни — в інформаційному шумі, в безмежному споживанні, у втечі від відповідальності, у знеціненні життя — і скільки разів це не приносило жодного справжнього визволення. Бо Єгипет не дає свободи; він лише навчає, як жити в неволі, називаючи її нормою. Для духовного Єгипту істинна свобода – це ворог, отрута, щось таке, що взаємовиключає одне одного.
Та саме тут знову постає парадокс Різдва: Ісус і сьогодні прагне увійти в наш особистий Єгипет. Але, на відміну від біблійної історії, тепер уже не Ангел змушує тікати — тепер Христос чекає, чи Його впустять. «Ось стою при дверях і стукаю; якщо хто почує Мій голос і відчинить двері, увійду до нього» (Одкр. 3:20). Христос Ісус вже не є Немовля, це Муж досконалий мета якого дати людині справжню опору та впевненість, істинне спасіння та справжню свободу.
Ісусове Вчення — живе, одвічне, позачасове — є силою, здатною визволити людину з-під окупації власного Єгипту: з марноти, з культу «я», з гордині, що має властивість камуфлювати під свободу. Воно не обіцяє легкого шляху, але відкриває шлях істинний; не обіцяє відсутності страждань, але дарує сенс; не знімає хреста, але наповнює його спасенною надією. Перший Прихід Христа у тілі нагадує нам: Бог не боїться темряви. Питання лише в тому, чи ми готові дозволити Йому бути Світлом у нашому житті. Чи дозволимо Йому увійти в наш Єгипет — у ті простори серця, які ми давно вважаємо безнадійними, занедбаними або «надто грішними» для Бога. Бо те місце, куди входить Христос, навіть Єгипет перестає бути землею рабства і стає початком дороги до визволення.
Євгеній Распопов
