Один мій знайомий, дізнавшись, що мене цікавить Індія, сказав: «Та з індусами все ясно: карма – корова, карма – корова». Я знітилася. Мусила запитати, що він має на увазі. Хлопець простодушно подумав, що я геть нічого не тямлю і, здавалося, моє питання увідповідь спантеличило його ще більше.На жаль, поговорити про те, що все не так просто, у нас вже не було часу і я залишилася для нього людиною, яка не знайома навіть з такими загальними місцями індійської культури. Я ж навзаєм подумала, що дуже часто наше розуміння «іншого» виявляється узведенні його до наших стереотипів, що врешті-решт обертається тотальним нерозумінням. Скажімо, чи легко зрозуміти індуїстське багатобожжя, або те, чому поклонятися богу в рамках однієї релігії можна такими різноманітними способами? Корисним буде вийти за рамки відомих понять і спробувати зрозуміти культуру Іншого через неї саму, через ті поняття та концепти, які виникають у ній самій, а не через ті, які на неї накладає культура наша, або «здоровий глузд» сучасної західної цивілізації.
Першою помилкою у судженнях про індійську культуру є накладання на її основу, яку складає індуїзм, західноєвропейських модерних уявлень про релігію. «Хорошую религию придумали индусы», співає Володимир Висоцький. Навряд чи для когось, хто не вдавався у детальні штудії індійської культури, ця думка здаватиметься складною чи незрозумілою. Вона не здаватиметься такою хоча б через те, що виражена зрозумілими для всіх словами. Хороша – значить «хороша», релігія – значить «релігія». Для більшості кожне з цих слів навряд чи вимагатиме особливих пояснень. Ну хіба хто не знає, що таке релігія?
Явище поклоніння і вшанування чого-небудь було завжди, а релігія – термін, яким це все почали окреслювати з початком Нової доби, яка повернула свій погляд від Бога до людини, розділила життя на дві сфери: релігійну та світську. Вона породила думку про свободу людини обирати, яке саме «релігійне» їй більше до вподоби, або й про можливість відмовитися від будь-якого. З того часу, як віра в надприродне стає особистою справою кожного, з’являється термін, що описує цю віру – «релігія», при чому саме у такому значенні він виникає у західноєвропейському католицькому світі. Пізніше, головним чином завдяки релігієзнавчій дисципліні, ним почали називати будь-яке організоване поклоніння вищим силам. Побачивши дивні для європейського ока та розуміння обряди та практики на Індостані британським колонізаторам у 18 столітті нічого не залишалося, як штучно вкласти усе незрозуміле і дивне побачене у рамки зрозумілого і звичного терміну – «релігія».
Хоч і зараз у науковій літературі до сукупності духовних практик індійського субконтиненту традиційно застосовують цей термін, він не відображає суті унікальної системи вірувань Індії, яка вийшла далеко за її межі і охопила такі території як Камбоджа, Шрі Ланка, Таїланд, острови Ява та Балі, а починаючи з кінця ХІХ століття здобула прихильників у всьому світі. Звівши весь пишний цвіт індійських духовних практик в єдину релігію, англійцям треба було придумати їй назву. На допомогу прийшов черговий «ізм» – так виник «індуїзм». Проте самі хінду, тобто індуси, називають свою духовну традицію «санатана дхарма», що в перекладі із санскриту означає «вічний закон».
Дхарма на думку індусів – це порядок світобудови загалом, а не устрою якоїсь етнічної чи національної групи. Він регулює усі прояви буття від матеріального до ідеального, дхарму не можна відчужити, знівелювати, проігнорувати, відмінити, переробити, вона така, яка є. Саме тому хінду не може скласти собі графік занять дхармою, богослужінь, відвідувань святих місць, адже вона сама складає йому життєвий графік, якому благочестивий хінду повинен беззаперечно слідувати. Відхилення від нього може призвести до дисгармонії, внесення частиночки хаосу у всесвітній порядок, яка обов’язково матиме наслідки, якщо не в цьому житті, то в наступному, якщо не утвоєму, то в житті інших істот. Саме це не дозволяє говорити про санатану дхарму лише як про релігію, адже остання у сучасному світі зручно розмістилася в інтимному просторі особистих справ людини і становить окремі від повсякденного життя практики. Індуїзм же присутній не лише в храмі на свята, але й біля домашнього вівтаря, ним пронизана найгрубіша буденність і найбільш звичні тілесні практики. Пріоритети та головна діяльність протягом життя визначається дхармічним вченням про «ашрами», життєві стадії кожного чоловіка, а соціальний статус – через кастову систему, яка також є частиною дхарми. Отже, індуїзм не можна назвати релігією хоча б тому, що він є самим життям, а не його «релігійною» стороною.
Ще однією особливістю індуїзму, яка утруднює його вписування в звичні уявлення європейця про релігію, є його надзвичайна неоднорідність. Під гостинним покровом індуїзму виявляється ціла низка вчень та об’єктів поклоніння. Намагання порахувати кількість індійських богів породили колосальне число у 330 мільйонів, проте для індусів кількість богів не має жодного значення, а для послідовників деяких філософських шкіл індуїзму їх взагалі не існує. Відоме слово «пантеон» можна застосовувати хіба що до обмеженої кількості богів, названих у найдавнішій пам’ятці індійської культури «Рігведі». Ніякої ієрархії серед 330-тьох мільйонів божественних істот немає, їм не поклоняються одночасно, а їхня кількість постійно змінюється, адже до них долучаються живі боги сучасності, духовні гуру, які проголошують свою божественну природу. Для шиваїтів головну роль відіграє Шива, він же і є творцем Усесвіту, для вішнуїтів таким є Вішну, і саме йому приписують космогонічні функції, а шактисти взагалі поклоняються жіночій формі божества і вважають лише її дієвою та активноюу світі. Шудра (представник найнижчої касти), підносячи квіти невеликій статуетці персонального божества на вівтарі в своєму домі, або брахман, виконуючи надзвичайно складні ритуали в найбільшому храмі міста, ніколи не будуть стверджувати, що його бог присутній лише в цій конкретній статуетці чи статуї, адже всі вони розуміють, що Бог – у всьому, а все у Богові, він ніби один, але в той же час розгортається у весь світ. Саме тому індуїстський храм ніби вибухає численними гострими кутами. Кожна його найменша частина повторює структуру та пропорцію всього цілого. Храм є домом божества, але водночас він покликаний ілюструвати присутність Богау всьому.
Безмежна любов до Бога, яку ще називають «бгакті», що не потребує схоластики і залучення логіки, нічим не поступається шляху «джняна» через знання та філософію. В індуїзмі немає одного сакрального тексту, авторитет якого був би найвищим для всіх напрямків та шкіл. Хоч все ширококронне дерево індуїзму має своїм коренем чотири головні веди, кожен його листок, усвідомлюючи свою причетність до нього, орієнтуються на ряд інших текстів, які відносяться не лише до ведичної, але й епічної традиції Індії. Так, середньовічний рух бгакті опирався на «Бхагавад-гіту», пісню про богів із поеми «Махабхарата», вішнуїти віддавали перевагу пуранам, інші течії найбільше шанували слова свого духовного гуру. Тож, в індуїзм, як урукавичку, могли потрапити найрізноманітніші ідеї, тексти, шляхи та об’єкти поклоніння. Різні боги? Будь ласка, вони є проявом одного і того ж – дхарми. Різні шляхи? Чому б ні, вони ведуть до однієї мети. Різні тексти? Всі вони виростають із вед. Таким чином будь-яка нова течія, хай навіть опозиційна до брахманської ортодоксії, рано чи пізно потрапляла в лоно індуїзму, а її прихильники складали ще одну окрему касту у його структурі.
Така гостинність індуїзму, яку ще можна назвати інклюзивністю, або здатністю поглинати будь-яку ідею чи практику, пояснюється насамперед тим, що індуїзм ніколи не претендував на догматичну істинність і його толерантність до будь-якого інакомислення є якнайкращим розумінням дхарми і слідуванню їй. Тому поняття єресі в індійській культурі ніколи не було і не могло бути. В індуїзмі закладена повага до будь-якого способу вписати себе у світовий порядок і питання конкретних умов поклоніння та вираження віри не відіграють для нього такої важливої ролі, як для монотеїстичних релігій.
Насамкінець про корову і карму. Так, справді, можна погодитися із думкою про те, що карма червоною ниткою проходить крізь все різноманіття індуїзму і не тільки його. Це поняття є також у буддизмі та джайнізмі. А корова, яку в Індії шанобливо називають го-мата, або корова-мати, справді займає важливе місце у свідомості та господарстві жителів Індії.
Тобто мій знайомий був у чомусь правий. Проте для характеристики індійської культури він використав лише те, що найбільш дивне для нашої. Все інше, крім карми і корови, нібито виглядало самою очевидністю. Між тим, при уважнішому розгляді «все інше» виявляється заплутаними хащами, в яких годі розібратися без спеціальної підготовки.
Юлія Філь
