На цьому тлі армія Республіки В’єтнам (ARVN), навіть у своїх найбоєздатніших підрозділах, виявилася неспроможною ефективно протистояти партизанській тактиці В’єтконгу. Комуністичні сили не лише зміцнювали свої позиції в сільських районах, але й почали цілеспрямовано атакувати американські об’єкти. Символічним моментом став мінометний обстріл авіабази в Б’єн-Хоа поблизу Сайгону в листопаді 1964 року.
Від обмеженої участі до повітряної війни
У Вашингтоні поступово формувалося переконання, що без прямого втручання США Південний В’єтнам зазнає поразки. Радники президента Ліндона Джонсона дедалі активніше виступали за застосування сили проти Північного В’єтнаму. Вони вважали, що систематичні бомбардування можуть виконати кілька стратегічних функцій: підвищити мораль союзника, продемонструвати рішучість США та зменшити логістичні можливості Ханоя.
Попри певні сумніви окремих політиків, зокрема Джорджа Болла та віцепрезидента Г’юберта Хамфрі, переважна більшість військових і цивільних радників підтримала ідею ескалації. Дискусії точилися не навколо доцільності бомбардувань, а щодо їхньої інтенсивності: чи має це бути коротка, нищівна кампанія, чи поступове нарощування тиску.
У лютому 1965 року США розпочали масштабну повітряну операцію «Rolling Thunder» («Грім, що котиться»). Вона здійснювалася під жорстким контролем Білого дому, щоб уникнути прямого конфлікту з Китаєм або СРСР. Обмеження включали заборону атак на стратегічні порти та райони поблизу китайського кордону.
Обмежена ефективність бомбардувань
Попри значний масштаб, кампанія «Rolling Thunder» не досягла очікуваного ефекту. Хоча вона завдавала певної шкоди інфраструктурі Північного В’єтнаму, її вплив на ситуацію в Південному В’єтнамі залишався мінімальним. Комуністичні сили продовжували розширювати контроль над територіями, використовуючи гнучку партизанську тактику та підтримку місцевого населення. Це змусило американське військове керівництво переглянути стратегію. Генерал Вільям Вестморленд та Об’єднаний комітет начальників штабів дійшли висновку, що без введення сухопутних військ перемога є неможливою.
Висадка в Данангу та початок наземної війни
У березні 1965 року відбулася ключова подія — висадка американських морських піхотинців у Данангу. Формально їхнє завдання полягало у захисті авіабази, однак це стало початком повноцінної наземної операції США у В’єтнамі. Одночасно регулярні війська Північного В’єтнаму почали активніше проникати на південь, зокрема через територію Лаосу.
До літа 1965 року ситуація на фронті загострилася настільки, що Вестморленд прогнозував можливий крах південнов’єтнамської армії. Міністр оборони Роберт Макнамара, після інспекційної поїздки до регіону, підтвердив необхідність значного нарощування американської присутності.
Рішення Джонсона: шлях до повномасштабної війни
У липні 1965 року президент Ліндон Джонсон ухвалив стратегічне рішення, яке остаточно змінило характер конфлікту. Він санкціонував відправлення 100 000 американських військових негайно та ще 100 000 у наступному році. Це означало фактичний вступ США у повномасштабну війну.
Примітно, що ці кроки були здійснені без офіційного оголошення війни. Конгрес не проводив окремого голосування щодо ескалації, а економіка країни не була переведена на воєнні рейки. Навіть резерви та Національна гвардія не були повністю мобілізовані.
Такий підхід відображав прагнення адміністрації уникнути внутрішньополітичних потрясінь і водночас зберегти стратегічну ініціативу. Проте він також заклав основу для майбутніх суперечностей у американському суспільстві.
Вступ США у війну у В’єтнамі став результатом поступової ескалації, а не одномоментного рішення. Від політичної підтримки до бомбардувань і, зрештою, введення військ — кожен крок виглядав логічним у короткостроковій перспективі, але не супроводжувався чіткою довгостроковою стратегією.
Іван Гудзенко
