У віросповіданні євреїв і у житті самого Ісуса відмова від елементарних зручностей для ведення аскетичного життя мала своє місце, особливо яскраво це виявлялося в його періодах самотності в пустелі, а також у житті його наступників, серед яких йшов Іван Хреститель. Ця концепція передбачала, що людина, позбавлена усіх зволікань, може наблизитися до Бога. У III столітті нашої ери пустелі Єгипту стали особливим центром притягання для мандрівних аскетів, яких часто називали відлюдниками. Вони жили самоочищувальним життям відлюдника, а найвідомішим з них був святий Антоній (бл. 251-356 н.е.). Хоча більшість відлюдників-аскетів були чоловіками, але серед них були й жінки, зокрема реформована грішниця Марія Єгипетська (бл. 344 – бл. 421 н.е.), яка прожила 17 років у пустелі.
Чернецтво почало розвиватися в 4 столітті н.е. і стало поширеним у 5 столітті н.е., коли монахи почали залишати свої пустельні укриття і переїжджати до монастирів, які знаходилися ближче до міст або навіть всередині них. Лавра, яка фактично передувала общинному монастирю, дозволяла окремим ченцям займатися власним аскетизмом. У лаврі монахи жили, працювали і відправляли богослужіння у власних келіях, залишаючись відповідальними перед архімандритом або адміністратором. Пізніше термін «лавра» також застосовувався до деяких звичайних общинних монастирів, зокрема, до Великої Лаври на горі Афон, заснованої близько 962 року н.е.
У 4 столітті н.е. Василь Кесарійський відвідав монастирі в Єгипті та Сирії, після чого спонукав засновувати їх у Малій Азії. Він вбачав у чернецтві не лише спільну працю, але й користь для суспільства. Монастирі підтримували побожні аристократи, надаючи ченцям житло. У Константинополі перший монастир, Далматос, з’явився наприкінці 4 століття н.е., а до середини 6 століття їх було вже майже 30. У Візантійській імперії монастирі були в основному автономними установами, що відрізнялось від практики Західної Церкви. Типовий монастир мав різні приміщення, включаючи церкву, лазні, трапезну та інші.
Монастирі віддано служили місцем зустрічі для паломників, бажаючих наблизитися до свого Бога і шукати чудесного втручання. Гори, такі як Синай, Авксентій, Метеори та Олімп у Віфінії, зі своїми понад 50 монастирями, привертали увагу. Багато з них були незалежними, хоча іноді об’єднувалися під одним настоятелем або монахом. Афон, заснований, ймовірно, у 9 столітті, залишається одним із найвидатніших чернецьких місць, зберігаючи свою автентичність через століття.
З 10-го століття монастирі стали більшими та заможнішими, отримуючи доходи від земельних володінь, наданих імператорами та приватними особами, а також від пільгового податкового режиму. Часто їхні землі були віддаленими від самого монастиря, а доходи надходили від оренди або продажу. Монастирі вирощували різноманітні продукти та ремесла, а прибуток від надлишків спрямовувався на благодійні цілі або роздавався бідним.
Іван Гудзенко
