Походження термінології
У сучасній науці цей термін пов’язують з грецькою думкою періоду Візантійської імперії, котра припадає на період IV-XV століття нашої ери, святоотцівською традицією Сходу, що є близькою за духом до античної філософії.
Визначена вона рамками християнського богослов’я як, висловлена через мову та техніку думки, намагається не лише продовжити античну традицію, тобто платонівські та арістотелівські ідеї, а й здійснює переосмислення нового християнського ідеалу людського буття. Візантійська філософія не є нічим іншим як основою європейської культури.
Становлення візантійської філософії
Візантійська філософія пройшла шлях свого становлення у кілька періодів. Перший період окреслений межами IV-VІІІ століття нашої ери, тобто процесом проникнення античної філософії в церковне середовище, тоді ж як другий, визначений ІХ-ХІІ століттям нашої ери – рафінованим енциклопедичним знанням, протиставленням неоплатонівського вчення – арістотелівському. Третій період ХІІ-ХV століття нашої ери важливий як палеологічне відродження, яке здійснило безпосередній вплив на культуру Русі, а елліністична філософська думка – на італійський гуманізм доби Відродження.
Перший період необхідно позначити часом богословських дискусій, що стали результатом повного визначення християнської доктрини, котру виклали мовою саме грецької філософії. Тринітарну проблему христологічного питання зводили до протистояння поглядів античного космоцентризму та християнського теоантропоцентризму, підґрунтями яких стала різна уява на рахунок людини, суспільства, історії, процесу пізнання.
У центрі християнської доктрини лежить теза щодо єдиної та неповторної особистості. Таким чином постало філософське завдання формулювання такого поняття як універсальна Особистість, чого вимагала християнська доктрина. Пізніше за це завдання взялися богослови – отці Церкви. Вони використовували грецьку філософію в богослов’і, що дало неабиякі результати і вплинуло на подальший розвиток християнської доктрини.
Основні представники
Серед представників варто виокремити важливу роль отців – каппадокійців: Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Ніського. Саме вони є засновниками візантійської філософії. Тринітарне вчення цих богословів як не дивно спиралося на платонівську діалектику, яку чітко можна помітити навіть у розвинутому вченні про Втілення. Проблема останнього описується у циклі філософсько-богословського твору, відомо ще як Ареопагітик. Згідно позиціїї нього, суще здатне відкривати себе у світовому ладі та устрої, складаючи гармонію, розкриту в ієрархічній побудові світу. Філософію світового устрою слід розуміти як структуру, яка законним виглядом підпорядкована чуттєвій та надчуттєвій ієрархії, котра незмінно перебуває у вічності, входячи в християнський менталітет світу.
Здійснили ранній латиномовний переклад Ареопагітика. Коментарі до останнього написані Томою Аквінським, представником Відродження – Марсіліо Фічіно. Виявлено сильний вплив твору на Йоанна Скота Еріугену, Миколу Кузанського. Систематизуваанням філософсько-богословських знань займався Іоанн Дамаскін. Вже з Х століття нашої ери було здійснено переклад творів цього богослова в Київській Русі, ХІІ – у Західній Європі. Відбувається роздвоєння Дамаскіна між платонівськими та арістотелівськими думками. Для Дамаскіна філософія стає шанованим та богоугодним заняттям. Основою християнської антропологічної уяви стає вчення про людину Ніського, Немесія Емеського, Іоанна Дамаскіна.
Аскетичною традицією Євагрія Понтійського, Іоанна Ліствичника успадкувався античний стоїцизм з його ідеями. Проте поняття пристрасті в аскетизмі потребувало глибокого опрацювання. Євсевієм Кесарійським розроблялася концепція провіденціоналізму лінійної історії. Візантійською естетикою Дамаскіна демонструвалося мистецтво духовного характеру, тобто причетність людини до Бога безпосередньо через образ та символ.
З ІХ –ХІІ століття нашої ери різко зріс інтерес до філософії. Водночас це сприяло появі гуртків любомудрів. Перший з них був утворений патріархом Фотієм вдома. Від нього у візантійській філософії бере свій початок раціоналізм. Велика заслуга Фотія у написаних власноруч ним трактатах у таких сферах наукового дослідження як богослов’я, філософія, церковне право. До того ж велику чисельність книг візантійський церковний діяч вмістив в фундаментальну працю, названу «Тисячакнижжям», яка користувалася високим авторитетом у фотіївському гуртку.
В ХІ столітті представником феодальної аристократії Михаїлом Пселлом філософію оголошено як науку, в основне завдання якої входить дослідження природних явищ, доведення висновків, яка має переймати числовий метод та систему геометричних доказів від математики. А тому першим у розділенні філософської думки Візантії стає раціоналістичний напрям, прихильниками якого вважаються Михаїл Пселл та Іоанн Італ. Противагою цьому напрямку є містичний, представлений Симеоном Новим Богословом, Григорієм Паламою.
Найбільшим авторитетом користувалося вчення останнього – Палами, проти якого висунули Варлаама Калабрійского з його славнозвісною тезою примату розуму над вірою, котру той безуспішно намагався захистити. Наприкінці ХІ століття відбувається протистояння номіналізму та реалізму у візантійській філософії. Кінець ХІІ століття охарактеризувався діяльністю номіналіста Сотіріха Пантевгена та реаліста Миколая Мефонського. Реаліст Мефонський потрапив під фотіївський та неоплтанівській влив Прокла.
Представниками реалізму візантійської філософії висувалася думка про існування загального в дійсності, а також одиничного, що нам здається, а номіналістами – існування одиничних речей, тоді ж як загальне є поняттям, котре існує у термінах мови. У цей період на арену з’являються церковні собори, ведучи свою непереривну боротьбу між ними, останню ж було осуджено.
У XІV-XV століттям популярність раціоналістичного напрямку зростає і знаходить своїх прихильників, зокрема Георгія Пліфона, Віссаріона Нікейського. Характерними рисами світоглядів цих двох вирізняє проповідування індивідуалізму, навчання про духовну самодостатність людини, схильність до античної культури.
Важливе історичне значення візантійська філософія відіграла у становленні епохи Відродження, завдяки якій італійськими гуманістами було перейнято всю античну спадщину.
Панас Вернигора
