Історичні передумови розколу
Відносини між Візантійською та Римською церквами протягом століть характеризувалися зростаючим відчуженням. У ранній церкві три єпископи мали особливий статус через політичний вплив міст, якими вони керували: єпископи Риму, Александрії та Антіохії. Однак перенесення столиці імперії з Риму до Константинополя, а також занепад Александрії та Антіохії через ісламські завоювання підвищили значення Константинополя як духовного центру Сходу. На Заході ж богословський спокій, на відміну від бурхливих суперечок на Сході, зміцнив позицію римських пап, які все більше претендували на першість у християнському світі. Однак це прагнення до домінування ніколи не було визнане східними патріархами, що стало однією з головних причин розколу.
Теологічні та культурні розбіжності
Теологічні відмінності між Сходом і Заходом також відіграли ключову роль у Великому розколі. Східне богослов’я, що ґрунтувалося на грецькій філософії, відрізнялося від західного, яке базувалося на римському праві. Це призвело до непорозумінь у трактуванні ключових доктрин, зокрема питання про вихід Святого Духа. Римська церква, не консультуючись із Сходом, додала до Нікейського символу віри латинське слово «Filioque» («і Сина»), що викликало обурення східних християн. Крім того, східні церкви не приймали римські практики, такі як клірикальний целібат, обмеження права конфірмації для єпископів та використання прісного хліба в Євхаристії.
Політичні та релігійні конфлікти
Політичні суперечності між Константинополем і Римом також посилили релігійні розбіжності. У 1054 році, після багатьох років напруженості, Папа Лев IX наклав відлучення на Михайла Керуларія та його послідовників, на що патріарх відповів аналогічним відлученням. Хоча раніше такі взаємні відлучення вже мали місце, вони не призводили до постійного розколу. Однак у 1054 році ситуація стала незворотною. Події, такі як захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 році, лише поглибили ворожнечу між двома церквами.
Іван Гудзенко
