Система Вайшешика виникла у контексті пост ведичних філософських пошуків, коли мислителі намагалися не лише описати світ за допомогою ведичної міфології чи сакральних текстів, а зрозуміти його через логічну категоризацію та раціональне пояснення. У цьому аспекті Вайшешика постає як філософія, що передує сучасній науці у своїх спробах класифікувати сутності буття, відсторонюючись від теологічної домінанти.
Основою філософії Вайшешики є теорія падартх — категорій буття, які систематизують усе існуюче і служать методологічним підґрунтям для аналізу реальності. Спершу таких категорій було шість: дравʼя (субстанція), гуна (якість), карма (дія), саманья (рід), вішеша (відмінність), самавая (притаманність). Згодом до них було додано сьому — абхаву, що означає не існування або відсутність. Важливо зазначити, що ці категорії не просто описують речі, а визначають структуру сприйняття і мислення про світ.
Категорія дравʼя у Вайшешиці охоплює девʼять основних субстанцій: земля, вода, вогонь, повітря, ефір, час, простір, дух і розум. Вони є матеріальними або нематеріальними підґрунтями для інших категорій. Наприклад, якості (гуни) та дії (карми) не можуть існувати самі по собі, а лише в контексті певної субстанції. Такий підхід підкреслює ієрархічність онтології Вайшешики, де субстанція є базисом для прояву властивостей і процесів.
Гуна як категорія описує 24 якості, що включають колір, смак, запах, дотик, кількість, розмір, відокремленість, об’єднання, відокремлення, дистанцію, пріоритет, сприйняття тощо. Ці якості слугують критеріями для емпіричного розпізнання об’єктів, формуючи основи гносеології в межах цієї системи. Дія (карма), як окрема категорія, відображає не тільки рух, а й трансформацію станів, демонструючи звʼязок між онтологією та процесуальністю буття.
Категорія саманья уможливлює класифікацію обʼєктів за родовими ознаками, а вішеша — за індивідуальними особливостями. Важливу роль у філософії відіграє також самавая — притаманність, що описує невіддільний звʼязок між речами, як-от між субстанцією та її якістю. Це дозволяє уникнути дуалізму між річчю та її властивостями, утверджуючи цілісне розуміння об’єктів.
Особливу увагу заслуговує концепція абхави, що втілює філософський парадокс — опис неіснування як позитивного факту пізнання. У Вайшешиці розрізняють чотири типи відсутності: попередню (до появи об’єкта), пізнішу (після його знищення), абсолютну (як відсутність смаку у звуці) і взаємну (взаємовиключення понять). Такий підхід демонструє високий рівень абстракції в індійській логіці та розширює межі буттєвого аналізу.
Атомістична теорія є ще однією прикметною рисою Вайшешики. Вона стверджує, що всі об’єкти фізичного світу складаються з атомів (ану), які є неподільними, вічними і якісно відмінними залежно від типу субстанції, що вони формують. Ці атоми неактивні за своєю природою, а їхня взаємодія стає можливою лише завдяки божественному імпульсу — волі Бога, яка є каталізатором руху, виникнення та знищення. Таким чином, навіть у межах натуралізму школа Вайшешики не заперечує божественний чинник, але інтерпретує його як принцип космічного упорядкування, а не об’єкт поклоніння.
Злиття Вайшешики зі школою Ньяя, яке завершилося в XI столітті, стало важливим етапом в історії індійської філософії. Ньяя відома своєю логікою та епістемологією, і її союз із Вайшешикою сприяв формуванню єдиної онтологічно-гносеологічної системи — Ньяя-Вайшешики. Цей синтез дозволив поєднати логічну суворість із глибокою метафізичною аналітикою, створивши одну з найбільш систематизованих філософських доктрин стародавньої Індії.
Іван Гудзенко
