Чума як екзистенційна межа
XVII століття для Волині було часом постійної нестабільності: війни, економічні руйнації, переміщення населення та регулярні епідемії. Чума діяла не лише як біологічна загроза, а як радикальний виклик уявленням про порядок світу. Коли смерть ставала масовою і «неконтрольованою», вона втрачала статус природного завершення життя й набувала образу активної, ворожої сили. Саме в такому контексті з’являється фігура упиря — мерця, який нібито порушує межу між живими й мертвими. Для людей XVII століття смерть, що «не лежить спокійно», означала збій у космічному та моральному ладі.
Упир як пояснення катастрофи
У записах Джерліча йдеться про масові ексгумації: тіла, з яких «текла кров», савани, ніби «з’їдені», і рухи, що нагадували живу реакцію. Сучасний читач легко розпізнає тут наслідки процесів розкладу, однак для ранньомодерної свідомості це були докази присутності зла.
Упир виконував функцію персоніфікованого винуватця. Якщо є той, хто «п’є життя живих», то мор має причину, а отже — з ним можна боротися. Це була не ірраціональність, а спроба раціоналізувати жах у межах доступної символічної системи.
Ексгумація як ритуал відновлення порядку
Розкопування могил і знищення «небезпечних» тіл не сприймалися як святотатство. Навпаки, це був колективний ритуал, спрямований на відновлення сакральної рівноваги. Громада втручалася у простір смерті, щоб повернути контроль над життям.
Подібні практики добре відомі по всій Європі. У XVII–XVIII століттях на Балканах, у Моравії та Угорщині зафіксовані майже ідентичні випадки: трупи з ознаками «життєвості», обезголовлення, пробивання кілками, спалення. Венеційські поховання часів чуми демонструють іншу форму того самого страху — каміння або цеглу в роті мерця, аби він «не пожирав саван».
Волинський матеріал у порівняльному контексті
Волинський випадок 1667 року особливо цінний тим, що поєднує східнохристиянську релігійність із давнішими, ще дохристиянськими уявленнями про «нечисту смерть». Упир тут — не класичний «вампір» пізнішої європейської літератури, а радше померлий, смерть якого була «неправильною»: раптовою, пов’язаною з чумою, підозрою в чаклунстві або соціальною маргінальністю. Аналогічні механізми можна простежити й у пізніших подіях на українських землях, зокрема під час холери XIX століття, коли громади знову шукали «винних» серед живих і мертвих. Це вказує на довготривалу тяглість релігійного мислення в умовах катастроф.
Філософія страху і тілесність смерті
З філософської точки зору упир — це прояв граничного страху перед тілом, яке вийшло з-під контролю культури. Мертвий, який поводиться «як живий», руйнує фундаментальну опозицію життя і смерті. Саме тому він стає небезпечним.
Смерть у таких випадках мислиться не як подія, а як процес, що може «піти не туди». Упир — це втілення страху перед тим, що жоден ритуал не гарантує остаточного спокою.
Між історією, фольклором і наукою
Сучасна наука пояснює всі «ознаки упирства» фізіологією розкладу. Однак повне зведення цих подій до біології позбавляє нас головного — розуміння того, як люди минулого надавали сенс досвіду масової смерті. Для мешканців Дубна і Муравиці 1667 року упир був реальною загрозою, а боротьба з ним — моральним обов’язком громади.
Історія упирів на Волині — це не темна легенда і не курйоз. Це концентрований образ ранньомодерної релігійної свідомості, у якій чума, смерть і зло перепліталися в єдину символічну реальність. Через фігуру упиря громада намагалася знову зробити світ зрозумілим і керованим.
Для філософії та релігієзнавства цей випадок важливий як приклад того, як у кризових умовах міф і ритуал стають інструментами виживання. Упир тут — не персонаж жахів, а дзеркало людського страху перед хаосом і зникненням сенсу.
Примітка для читача порталу
Матеріал підготовлено на основі хроніки Йоахім Джерліч у поєднанні з сучасними релігієзнавчими та філософськими підходами до аналізу страху, епідемій і народної демонології.
Іван Гудзенко
