Мистецтво як форма сприйняття світобудови поряд з наукою та релігією поєднують в собі спроби органічно співвіднести усі ці складові в єдиний синергетичний комплекс. Вираз українського монументального мистецтва бойчукізму — найкращий його вираз.
Цілісна мистецька школа пов’язана з Михайлом Бойчуком — тернистий шлях не лише в умовах історичних зламів, але й величного піднесення на п’єдестал мистецтва української творчості. Постать Михайла Бойчука заслуговує особливого концентрування в питанні “бойчукізму”. І тут справа не лише в імені. Його особистість — це злам, боротьба і становлення української державності. Його послідовники разом з його дружиною на превеликий жаль стали жертвами червоного терору, який хоч і забрав життя найкращих, проте не забрав доброї та світлої пам’яті, культурно-мистецьких подвигів і надбання, яке не лише безсмертне, але й продовжує жити і народжує нове, неповторне.
Михайло Бойчук — багатогранна постать в своїй діяльності. Будучи членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, а також Українського наукового товариства проникся глибоко нашою самобутністю крізь призму образів. Для того щоб опанувати внутрішню онтологію образів мистецтва, пан Михайло навчається спочатку в Мюнхені, а згодом починаючи з 1908 року опиняється у французькій столиці, ознайомлюючись з мистецькими творами світової спадщини. Глибоко ознайомлюється з життєвим та творчими доробками Ренуара, Пікассо, Сезанна тощо. Результатом такого дослідження повпливало формуванню відходу від академічних наукових підходів до мистецтва. Рутина і суворий мистецький стиль на його бачення, не відображали цінності художнього мистецтва крізь призму сприйняття їх суспільством. В той же час Михайло Бойчук відштовхує від себе будь які прояви індивідуалістичності спираюсь на мистецтво як колективну працю. Саме цей контекст інтерпретації мистецтва і привів його до утворення українського монументалізму як представництва набуття колективного мистецького досвіду.
Одружившись в Парижі разом з Софією Нелипинською, обидва митці вдало знаходять своїх послідовників. До плеяди українських монументалістів знаходимо різних постатей, зокрема, Миколу Касперовича, представника Краківської академії мистецтв, згодом професора Української академії мистецтв (1921 р); Софію Бодуен-де-Кортене, представницю раннього авангарду тощо.
Контури бойчукізму не могли не сформувати під впливом мистецтва Італії. Саме там Михайло Бойчук з дружиною Софією опановують новітні технічні засоби темпері. Під темперою розглядають такий тип фарби, що виготовляються на основі природніх мінеральних пігментів або емульсії, — розведеного з водою жовтка, а також інших природничих елементів. Вони стали основою так званого “станкового” живопису, а також використовувались для розпису саркофагів фараонів у Стародавньому Єгипті.
Повернувшись з Італії у 1911 році, подружжя Бойчуків активно працюють та проживають у Львові. По завершенню першої світової війни, наступним творчим та інтелектуальним періодом для митця стає Київ, де йому випала змога проявити себе неперевершеним реставратором. Його зусиллями реставровується художня збірка Богдана Ханенка, працює над закріпленням фресок у баптистерії Собору Св. Софії, а також в Успенському Соборі у Чернігові відкриває нові розписи.
Після встановлення окупаційної совєцької влади, Михайло Бойчук проявляє себе різноплановим художником. З 1924 року стає професором Київського інституту, за кілька років до цього його запрошують оформлювати декорації Харківського оперного театру, а також інші театральні декорації “Молодого театру” у Києві, творить ескізи багатофігурного гобелена “Обжинки”. В цей період пан Бойчук стає також відомий завдяки портретному живопису, зокрема в роботах портрету письменників Богдана Лепкого та Стефана Жеромського.
Основний зміст українського монументального мистецтва в інтерпретації Бойчука викристалізувався у 1925 році, коли було засновано АРМУ — Асоціацію революційного мистецтва України. І хоча номенклатура була спробою “умиротворення” совєцькій владі, зміст і напрямок мистецької філософії Бойчука виходив далеко за межі партійного підходу. Головне кредо мистецької філософії бойчукізму — відображення національної української своєрідності в художньому та декоративно-прикладному мистецтві.
Українська національна своєрідність ввібрала в себе кілька основних елементів, що і сформували складову бойчукізму:
- Орнаментальна площинність; вплив візантійської традиції. Такий підхід у мистецтві називають також неовізантійським вектором до розуміння української ідентичності у зв’язку з тим, що в національному мистецтві сформувалось орнаментальна площинність і плоска графіка. Ця простота деякими мистецтвознавцями називається українським примітивізмом. Прикладом цього слугує картина “Мозаїка Святий Йоан”, в якій відображається візантійська фреска, прості, але чіткі лінії передачі фігури, а також строгість відтінків, відсутність багатогранності кольорів та палітр в роботі. Аналогічно можемо спостерігати в роботі “ Урожай”, в якій притаманний дещо строгий іконічний стиль зображення фігур, ліній.
- Життєве, побутове середовище людини в художніх творів. Відображення глибокого філософського аспекту. На думку Бойчука, неможливо виокремити колективну національну свідомість від звичної праці, яка і характеризується і підходом до вирішення звичних проблем українського народу, його ментальних та культурних характерних ознак, що мають відображення в мистецькій онтології. Яскравим прикладом цього слугує робота відомого бойчукіста Івана Падалка “Збирання помідорів” (1932), та “Жінка з відром” (1920) в якому зображено з присутнім монументалізмом життя українців, зайнятими збором врожаю. До решти творів також належить твір дружини Софії “Дівчата з книжкою”, робота В. Сендляра “ У школі лікнепу”.
- Використання темпери замість олійних фарб, — філософія ознаменована переданням до традиційних технік написання робіт.
- Впровадження мистецтва в побут, синкретичний авангард традиційного мистецтва з новітніми підходами в ньому. В цей спосіб бойчукізм заперечував натуралістично-реалістичні способи відображення подій життя.
- Сакралізація сільської місцевості в мистецтві. Бойчукістам вдалось передати просту, звичну роботу українського селянина в деяку ритуальну священнодію як форму колективної національної самобутності.
Незважаючи на ряд новаторських підходів бойчукістів, комуністична влада називала бойчукістів ворожими, такими, що спотворюють соціалістичні ідеали, образ совєцької людини. Незважаючи на той факт, що червона влада часто послуговувалась працею Михайла Бойчука і користувалась його послугами, та все ж жодної похвали від неї годі було чекати. Постійні цькування, залякування, підозри та інші форми переслідування митців, змусили Бойчука залишити Київ 1931 року здійснивши митецькі подорожі до Німеччини, Франції та Італії. Він разом з дружиною Софією, а також учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром були при поверненні засудження органами нквд і страченими за свою діяльність та переконання. Михайло Бойчук став жертвою московсько-совєтського злочину 26 листопада 1936 року. Його дружина розділила таку ж сумну і трагічну долі через рік у звинуваченні в “шпигунстві” та “контрреволюційній діяльності”, а також як “дружину керівника націоналістичної терористичної діяльності серед художників”. Таку ж доля спіткала багатьох його учнів.
І хоча бойчукісти й стали жертвами червоного терору, українське мистецтво і самобутність — безсмертне. Скільки б не намагався противник усього людського, гуманного, цивілізованого, доброчинного та благородного знищити всього, — наступає час його розплати. Ще трішки — і двоголової гідри не буде. Саме це і мав на увазі Михайло Бойчук, коли на коневі зображав постать великого Кобзаря і його напис на стягові. Це свято Шевченка і свято всього українського народу. Це свято всієї гуманної цивілізованої спільності!
Євген Распопов
