Требник – православна богослужбова книга, в якій міститься текст церковних служб і чинопослідовність звершення тих або інших молитов, святих таїнств в особливих випадках людського життя, які не відносяться до складу богослужінь добового, седмичного (тижневого), річного кола. Чинопослідовність таких служб отримала назву «треб».Сучасні науковці відносять Требник до літургійної літератури, поряд зі Служебником, Часословом, Мінеєю, Октоїхом, Ірмологієм, Типіконом (Уставом), а до канонічних – Апостол, Псалтир і Євангеліє. Назва «Требник» походить від давньоруського слова «треба» — молитви, священнодії, які звершуються по потребі, на прохання одного або ж декількох християн при особливих їхніх життєвих обставинах. У давньоруській мові це слово містило сакральну суть, яке асоціювало низку понять «жертва, «жертвоприношення» , «молитва», «виконання сакрального обряду (ритуал)». До попередньо зазначених священнодій відносяться усі шість таїнств, окрім хіротонії яку звершує єпископ над поставленим кандидатом у священство, а також причастя хворих вдома, молебні, панахиди, освячення будинків, чин поховання і інші. Необхідно зауважити, що сам чин таїнств або ж священнодій, викладених у Требнику беруть свій початок в апостольські часи існування християнської церкви. На жаль першопочатковий варіант Требників до у наші часи так і не дійшов. В тім найбільш ранній із них Євхологіон виник у IV столітті після Різдва Христового. Авторство цього раннього джерела приписують єпископу Серапіону Тмуїтському, сюди ж відносять збірку молитов та служб, розміщених в «Апостольських постановах» (8-ма книга). До кінця ІХ століття чисельність молитвословів поступово збільшувалася. Грецький варіант Требника у поєднанні зі Служебником складав книгу «Євхологіон» (у перекладі з грецької мови — молитовник).
Збереглися два рукописи Євхологіону, датовані VIII-ІХ століттям — Барберинівський та Синайський. З грецької мови на церковно — слов’янську Требник було перекладено солунськими братами — місіонерами, св. рівноапостольними Кирилом і Мефодієм. Використовувався при правлінні князя Івана Калити. За наказом митрополита – грека Київського і всієї Русі Феогноста 1328 року його було перекладено на слов’янську мову. Требник почали використовувати у руській церкві. Він пройшов процес редагування у рукописному варіанті при патріарху Філареті і тривав включно до Іоакима.
Патріархом Іосафом І були внесені деякі доповнення із додатком Соборних постанов. У 1651 році за ініціативи патріарха Йосифа було видано Великий Требник, а в 1672 році його скорочений варіант — при патріархові Іоасафу ІІ, який отримав назву «Малий Требник». Більш вдосконалений варіант його видання у скороченому вигляді у 1678 році було здійснено під редакцією патріарха Іоакима. У ньому було надруковано Номоканон (зібрання канонічних правил).
Великий Требник патріарха Йосифа складався з двох частин. Перша — містила послідовність таїнств Хрещення, Миропомазання, Шлюбу, Єлеоосвячення, Покаяння (Сповіді) і стосувалася звершення інших треб (поховання, водосвяття, чернечий постриг), друга — різні молитвослів’я богослужбового, релігійно — життєвого обряду. Крім того, в другій частині прослідковується послідовність загального богослужіння: умивання ніг у Великий четвер, чин приєднання православною церквою тих, які перебувають поза нею, чин освячення храму. Ще єдина перевага Требника у тому, що у ньому розміщуються два розділи, які є складовою третьої його частини. У першому розділі розташований місяцеслов, тоді ж як у другому — алфавітний вказівник імен святих.
Малий Требник мав дещо скорочений варіант чинопослідувань свящонодій та молитов і використовувався лише приходським священиком. Доповнювальний Требник вміщував різні чини, стосовно освячення храму і тих речей, які переважно до нього відносяться: надкупольного хреста, предметів релігійного культу та церковного вжитку, нагрудного хреста, артоса, також у ньому містилися молитви щодо освячень предметів і речей, які за звичай використовуються християнами у побуті, за межами храму.
На відміну від попередніх варіантів ще існував Требник митрополита Петра Могили. Його було видано 1646 року з метою дати українському духовенству богослужбову книгу, яка б допомагала позбутися не лише погрішності та омани, яка непомітно вкралася у церковну обрядовість під впливом католицизму, а стала практичним керівництвом на усі випадки здійснення приватних богослужінь. Унікальність цього Требника в тому, що до нього входять чинопослідування та молитви із зауваженнями Римського требника (1615 р.), що пройшов редакцію у 1603 році при папі Павлі V. Требник містить статті обрядового, казуістичного та пастирського характеру. Так наприклад перші статті розкривають ідею релігійних обрядів і усього, що до них належить, другі — розмішують настанови священнослужителю на різні випадки життя, треті — вимоги щодо пастирських обов’язків, по відношенню до правильного звершення таїнств і обрядів релігійного культу, нормального ставлення пастиря до віруючих.
Богдан Стрикалюк
