Требник

Сучасні  науковці  відносять Требник  до  літургійної  літератури,  поряд  зі  Служебником, Часословом, Мінеєю, Октоїхом, Ірмологієм, Типіконом (Уставом), а до канонічних – Апостол, Псалтир і Євангеліє.  Назва  «Требник»  походить  від  давньоруського слова  «треба» —  молитви,  священнодії,  які звершуються  по потребі,     на прохання  одного або ж декількох   християн  при  особливих  їхніх  життєвих  обставинах.  У давньоруській  мові  це  слово  містило  сакральну  суть,  яке  асоціювало  низку  понять   «жертва,  «жертвоприношення» , «молитва», «виконання  сакрального обряду (ритуал)». До  попередньо  зазначених  священнодій  відносяться  усі шість таїнств, окрім  хіротонії яку звершує  єпископ над  поставленим  кандидатом у священство,  а також  причастя  хворих  вдома,  молебні, панахиди,  освячення  будинків,  чин  поховання і інші.   Необхідно  зауважити,  що  сам  чин  таїнств або ж  священнодій,  викладених  у Требнику    беруть  свій  початок  в апостольські  часи  існування  християнської  церкви.  На  жаль  першопочатковий  варіант   Требників  до  у наші  часи  так  і не дійшов.  В  тім  найбільш  ранній  із  них Євхологіон   виник  у  IV столітті  після  Різдва  Христового.  Авторство  цього  раннього  джерела  приписують  єпископу  Серапіону  Тмуїтському,  сюди ж  відносять  збірку  молитов  та  служб,  розміщених  в  «Апостольських постановах»  (8-ма книга).  До кінця  ІХ  століття  чисельність  молитвословів  поступово  збільшувалася.  Грецький  варіант  Требника  у поєднанні  зі  Служебником  складав  книгу   «Євхологіон» (у перекладі  з грецької мови — молитовник).

Збереглися два   рукописи Євхологіону,  датовані  VIII-ІХ  століттям —  Барберинівський та  Синайський.  З  грецької  мови  на  церковно —  слов’янську Требник  було  перекладено  солунськими  братами —  місіонерами, св. рівноапостольними   Кирилом  і Мефодієм.  Використовувався  при  правлінні  князя  Івана    Калити.  За  наказом  митрополита – грека  Київського і  всієї Русі  Феогноста  1328  року  його  було перекладено  на  слов’янську  мову. Требник  почали використовувати  у руській  церкві.  Він  пройшов  процес  редагування  у  рукописному  варіанті  при   патріарху  Філареті  і тривав  включно  до Іоакима.

Патріархом  Іосафом  І  були  внесені  деякі  доповнення  із  додатком  Соборних  постанов. У  1651 році  за ініціативи  патріарха  Йосифа  було  видано  Великий Требник,  а в  1672  році  його  скорочений  варіант —  при  патріархові  Іоасафу ІІ, який  отримав  назву «Малий Требник». Більш  вдосконалений  варіант  його  видання  у скороченому  вигляді  у  1678 році  було  здійснено  під редакцією патріарха  Іоакима.  У ньому  було надруковано  Номоканон  (зібрання  канонічних правил).

Великий  Требник  патріарха Йосифа   складався  з  двох частин.  Перша  —  містила   послідовність  таїнств  Хрещення, Миропомазання,  Шлюбу,  Єлеоосвячення, Покаяння (Сповіді)  і  стосувалася  звершення інших  треб  (поховання,  водосвяття, чернечий  постриг), друга  —  різні  молитвослів’я  богослужбового,  релігійно —  життєвого  обряду. Крім того,   в другій  частині  прослідковується  послідовність  загального  богослужіння:  умивання  ніг  у Великий  четвер,  чин  приєднання  православною церквою  тих, які  перебувають  поза  нею,  чин  освячення  храму. Ще  єдина   перевага  Требника  у тому, що у ньому  розміщуються  два розділи,  які є  складовою  третьої  його частини. У першому  розділі  розташований  місяцеслов, тоді  ж  як  у другому —  алфавітний  вказівник  імен святих.

Малий Требник  мав  дещо  скорочений  варіант  чинопослідувань  свящонодій  та  молитов  і використовувався  лише  приходським  священиком. Доповнювальний  Требник  вміщував  різні  чини,  стосовно  освячення  храму  і  тих речей,  які  переважно  до нього  відносяться:  надкупольного  хреста,   предметів релігійного  культу та церковного вжитку, нагрудного хреста,  артоса, також  у ньому   містилися   молитви щодо  освячень  предметів  і речей, які за  звичай  використовуються  християнами  у  побуті, за  межами храму.

На відміну  від  попередніх  варіантів ще   існував  Требник  митрополита Петра Могили. Його  було  видано 1646 року   з  метою  дати  українському  духовенству  богослужбову книгу,  яка  б допомагала  позбутися  не  лише  погрішності  та  омани, яка  непомітно  вкралася  у  церковну  обрядовість під  впливом  католицизму,  а  стала  практичним  керівництвом  на  усі  випадки  здійснення  приватних  богослужінь. Унікальність цього Требника  в тому,  що  до нього  входять  чинопослідування  та  молитви  із  зауваженнями  Римського требника  (1615 р.),  що  пройшов  редакцію  у 1603 році при папі Павлі V. Требник  містить  статті  обрядового, казуістичного та пастирського  характеру.  Так наприклад  перші  статті  розкривають  ідею  релігійних  обрядів  і усього, що  до них  належить,  другі  —  розмішують  настанови священнослужителю  на  різні  випадки  життя,  треті —  вимоги  щодо  пастирських  обов’язків,  по  відношенню  до  правильного  звершення  таїнств  і обрядів  релігійного  культу,  нормального  ставлення  пастиря  до  віруючих.

Богдан  Стрикалюк