На відміну від емпіризму, що зводив пізнання до пасивного накопичення вражень, і раціоналізму, який абсолютизував розум як джерело істини, Кант наголосив на їхній взаємодії.
Критика догматизму та скептицизму попередників
Кант сформулював свій трансцендентальний ідеалізм як відповідь на два крайні полюси філософської думки — догматичний ідеалізм Джорджа Берклі та ідеалізм Рене Декарта. Берклі заперечував існування матерії як такої, визнаючи тільки сприйняття та дух як єдину реальність. У цій системі зовнішній світ — лише сукупність ідей, які дані в уяві або підтримуються Богом. Натомість Декарт, визнаючи існування матеріального світу лише як ймовірну гіпотезу, не зміг надати переконливого доведення його реальності, що відкривало шлях до радикального скептицизму. Кант поставив собі завдання подолати обидві крайності, стверджуючи, що хоча ми й не можемо пізнати «річ саму по собі», проте ми можемо з упевненістю пізнавати феномени, тобто те, як об’єкти з’являються нам через структури нашого пізнання.
У цьому сенсі кантівський трансцендентальний ідеалізм є спробою побудувати філософську систему, яка визнає обмеженість людського розуму, але водночас стверджує його активну роль у процесі творення знання. Поняття «апріорного синтезу» — об’єднання апріорних форм і чуттєвого матеріалу — стало теоретичним проривом, що дозволив Кантові пояснити, як можливе об’єктивне знання без звернення до метафізичних припущень про природу речей.
Ідеї Канта стали відправною точкою для розвитку цілої філософської традиції, яку пізніше назвали німецьким ідеалізмом. Його трансцендентальна філософія була поглиблена та переосмислена такими мислителями, як Йоганн Ґотліб Фіхте, Фрідріх Шеллінг та Георг Гегель, кожен з яких намагався розширити межі кантівської думки.
Іван Гудзенко
