У кожній із цих країн Тхеравада стала не лише релігійною системою, а й основою культурної ідентичності. Монастирі виконують функції освітніх центрів, а ченці відіграють важливу роль у соціальному житті. У Таїланді та М’янмі, наприклад, традиція тимчасового прийняття монашества залишається поширеною практикою серед чоловіків.
Історичне формування школи
Тхеравади вважають, що їхня традиція найточніше передає вчення історичного Будда. Вони спираються на авторитет палійського канону — зібрання текстів давньоіндійського буддизму, яке містить проповіді, дисциплінарні приписи та філософські трактати.
Після смерті Будди буддійська громада (сангха) поступово поділилася на кілька шкіл. Перший значний розкол стався у IV ст. до н.е. під час Другого собору. Частина ченців відокремилася від групи старійшин (стхавіра) та утворила школу Махасангіка. Пізніше виник новий поділ — між сарвастівадинами та вібхадж’явадинами. Саме від вібхадж’явадинів, імовірно пов’язаних зі стхавіра, бере початок тхеравадинська традиція.
У III ст. до н.е., за правління імператора Ашока, буддизм активно поширювався поза межами Індії. Місіонерська діяльність сприяла утвердженню Тхеравади у Шрі-Ланці. Згодом там сформувалися три монастирські центри — Махавіхара, Абхаягірі та Джетавана, які визначали розвиток традиції протягом століть.
У XI столітті тхеравадинський буддизм став домінантним у М’янмі за підтримки правителя Анаврахта. У XIII–XIV століттях він утвердився в Камбоджі та Лаосі, поступово витіснивши інші форми буддизму та індуїзм.
Доктринальні засади та ідеал архата
Центральним духовним ідеалом Тхеравади є архат (палі: arahant) — особа, яка досягла повного звільнення (нірвани) власними зусиллями. На відміну від махаянської традиції, що проголошує ідеал бодхісаттви, Тхеравада зосереджується на індивідуальному спасінні через етичну дисципліну, медитацію та мудрість.
Чітко розмежовується статус мирянина і монаха. Повноцінне досягнення просвітлення вважається можливим лише у монашому стані, оскільки саме він забезпечує умови для суворого дотримання дисципліни та медитативної практики. Миряни підтримують сангху матеріально, накопичуючи заслугу (пунья), що сприяє кращому переродженню.
Особливу роль відіграє практика віпассана — інсайтна медитація, спрямована на безпосереднє усвідомлення непостійності (анічча), страждання (дуккха) та безсубстанційності (анатта). Через таке розуміння практик досягається звільнення від кола перероджень (сансара).
Палійська традиція та література
Палійський канон, або Типітака («Три кошики»), є основою віровчення Тхеравади. До нього входять Вінная-пітака (дисциплінарні правила), Сутта-пітака (проповіді Будди) та Абхідгамма-пітака (систематичний аналіз психофізичних процесів). Ця текстуальна спадщина сформувала розвинену традицію коментарів та схоластичних трактатів.
Тхеравади шанують історичного Будду як досконалого вчителя, але не визнають культу численних будд і бодхісаттв, характерного для Махаяни. Така позиція підкреслює їхню орієнтацію на ранню форму буддизму.
Тхеравада у сучасному світі
Сьогодні Тхеравада залишається однією з трьох великих гілок буддизму поряд із Махаяною та Ваджраяною. Завдяки поширенню медитаційних центрів та інтересу до практики віпассани ця традиція вийшла за межі Азії та здобула послідовників у Європі й Північній Америці.
Попри модернізаційні процеси, Тхеравада зберігає свою орієнтацію на канонічну спадщину, монашу дисципліну та ідеал архата. Її історія демонструє поєднання консервативності у доктрині та гнучкості у культурній адаптації, що забезпечило життєздатність «шляху старійшин» протягом понад двох тисячоліть.
Іван Гудзенко
