Можна наводити цілу низку прикладів відрізнення теократичного управління від монархії. З точки зору середньовічних мислителів Бог володіє владою як кесар так само і священик. У Стародавньому Єгипті фараони утримували владу за таким же самим зразком як в середньовіччі, по принципу «Бог — кесар», тоді ж як в Тибеті Далай – лама правив, будучи живим Богом. А в Стародавній Месопотамії священики володіли землею як представники міста та шанувальники богів. Католицизм представляє папу Римського намісником Бога на землі, а Ватикан — як єдину теократичну державу у сучасній Західній Європі.
З теологічної позиції було б неадекватно проклинати світську владу, оскільки її людям дав Бог, проте це не означає, що держава повинна позбутися меж компетенції закону та ухилитися від несення відповідальності за свої вчинки перед народом, що є голосом Божим (Vox populi – vox Dei). У тому випадку, якщо можновладці не використовують цей дар на благо розвитку суспільства, держави, релігії, культури, науки та освіти, то в такому разі Бог може відібрати у них владу і передати більш достойним людям, через яких реалізує Свій божественний промисел. Творець бачить людину наскрізь, на подобі рентгену, що просвітлює частини її фізичного тіла.
Римська політеїстична влада зазнала руйнації, натомість відродилася інше суспільство, зі своїми нормами поведінки, етичними, моральними і духовними принципами. Могутня імперія, яка возвеличувалася над іншими світовими державами перестала існувати, почалося зародження Християнської церкви. Час переслідувань, гонінь , мучеництва закінчився, натомість поступово стало відроджуватися християнство як єдина державна релігія із підписанням Міланського едикту (313 р.) імператором Констянтином І.
Теократична влада іудеїв, про яку нажаль вони забули перетворилася у корисливість, матеріальну вигоду старозавітних релігійних партій – фарисеїв та садукеїв. Вони завжди шукали слушного моменту аби прислужитися Римській імперії та кесарю. Втративши через багатство людський глузд і розіп’явши Того, про Якого говорили старозавітні пророки – прирекли себе на вічну погибель. Бог відібрав від них мудрість, владу і дарував їх язичникам – новонаверненим до новозавітної церкви Ісуса Христа. Можна тільки було уявити як морально і низько служителі закону пророка Мойсея і вождя Ізраїля впали в очах Господніх. Вони вбили не просту Людину, а Месію, Помазаника Божого, Праведника серед усіх грішних людей.
Актуальною є ця проблема і в сьогоденні. Духовенство як еталон віри, благочестя, і духовної чистоти втрачає свою релігійну сутність, перетворюючись на справжніх матеріалістів, з відсутністю віри, занедбанням святого дару. Спостерігається різкий відступ від моралі, християнської етики і наближення до влади із несамовитою божевільною жагою. Чи задумувалося хоча б священики над тим, що чинять перед Богом? Христос хоче миру, а деякі з тих, що скуштували людської слави, багатства говорять неправду на братів своїх, таких же самих за віросповіданням як і вони, намагаючись у такий спосіб оправдати себе в очах цілого суспільства. Хіба ж Господь закликав нападати на беззахисних з вогнепальною зброєю?
Ми бачимо втрату людського розуму, свідомості, нехтування святим, занедбання священицької гідності, духовності, віри, які можуть стати фатальними для бунтівників, вбивць, що приховуються під маскою святості, насправді ж наповнені лицемірства, брехні, зради, лукавства і зла, прислуговуючи подібним до себе. Як християнин може слухати підступну неправду від тих, що кажуть «люблю», а насправді відчувають ненависть до ближніх. Що саме небезпечно так це те, що у внутрішнє церковне життя увійшли неправильні погляди з метою корисливості, обману, шахрайства і так далі.
Священики повинні відстоювати правду Божу і доносити її у кожне християнське серце, згідно закону Христового, не звертаючи на будь – які перешкоди, що стали на шляху спасіння душі. Бог дав владу для того, щоб ми правильно і мудро навчилися нею керувати, а не знищувати цю цінність. Існує безліч проблем у державі, а тому сучасні богослови не повинні стояти осторонь, але допомогти знайти вихід з тієї чи іншої ситуації, розв’язавши їх.
Богдан Стрикалюк