Розмова зайшла про Книгу Піску. Цю книгу описав у своїх оповіданнях геніальний аргентинський письменник-містик Хорхе Луїс Борхес. Зокрема, він писав, що деякі люди, які живуть у різних країнах світу, мають Книги Піску. Вони являють собою книги з чистими сторінками. Якщо хтось відкриє ці сторінки, на них з’явиться текст, який стосується людини, яка відкрила книгу. Текст описує призначення людини, її можливі лінії долі, приховані таланти, шляхи виходу зі складних життєвих ситуацій, таємниці Всесвіту навколо нас. Хто створив ці Книги Піску, в які давні часи і яким чином, досі залишається загадкою навіть для людей, що знаються на таємницях.
Борхес був не єдиним, хто говорив про «Книги Піску», просто його літературні твори є найпопулярнішими. Під час подорожей різними країнами я неодноразово чув про такі книги.
У прихованих монастирях Гімалайської Корони Індії є щось подібне: таємниці долі з’являються у видимому тексті (санскрит) на пальмовому листі. Шукачі входять в монастир з чистим пальмовим аркушем і виходять з аркушем, заповненим текстом. Монахи пояснюють, що призначення людини (дари, дані людині від Всевишнього), шляхи її розкриття і втілення у Вищих Світах являють собою складну, багатовимірну, геометричну фігуру. Існує спосіб для цієї багатовимірної фігури залишити свою проекцію на наш тривимірний фізичний світ, а також спосіб перетворити геометричні лінії проекції на текст. Монахи не можуть пояснити точну технологію, але стверджують, що вона дійшла до нас з дуже-дуже давніх часів.
А в перуанських Андах є священні камені, які роблять те саме, але не у формі тексту, а у формі звуку: голос, що говорить з каменю на мові кечуа.
Легенди Карпат стверджують: мольфари мають у своєму розпорядженні і такі Піщані книги, і такі Камені, що говорять.
Мольфари – хранителі таємних знань, що залишилися від давніх цивілізацій на території Карпат. До мольфарів звертаються прохачі з усієї Європи, і звертаються з давніх часів. А назва самоназва мольфарів співзвучна італійським словам «mole fare» — «робити кола», «обертати кола».
Мольфари живуть по всій території Карпат, але особливою пошаною серед них користується Чорногірський Хребет. Хребет тягнеться в довжину близько 52 км між річками Чорна Тиса на заході та річками Чорний Черемош на сході. Через частину Чорногори проходить вододіл між Прутом і Тисою, західна частина з горою Петрос (2020 м) лежить на Закарпатті; обидві частини Чорногори розділені перевалом (1550 м). Чорногірський Хребет вважається паломницькою дорогою Посвячень.
У прихованих місцях Хребта знаходяться стародавні печери, багато з яких містять статуї стародавніх богів, реліквії, артефакти, місця для медитації, місця для медитативних практик, які виконуються посвяченими. Мольфари та гуцульські чарівники можуть провести дорогу Посвяти для тих шукачів, для яких цей прохід схвалено та дозволено Силою. Про цей Священний шлях посвячення ми поговоримо в інших наших статтях. Тож не дивно, що такі Книги і Камені можуть зберігатися саме тут – у місцевостях навколо Чорногірського Хребта.
Культура етносів, що населяють Карпати, дуже схожа, якщо не тотожна, з культурою індіанців Південної Америки. Ті самі сопілки, дзвіночки, свистульки, бубни, жезли — «дощики», на які нанесені абсолютно однакові (!) візерунки. Донька відомого письменника Олеся Бердника Громовиця Бердник створила книгу-гіпотезу: вона припустила, що Анди і Карпати з’єднані надвимірним тунелем, і цим тунелем могли користуватися містики з обох боків. Ще одну гіпотезу мені озвучив нині покійний дід Нечай (та ще деякі спеціалісти, пов’язані з карпатськими містичними знаннями). Вони розповідали, що кілька тисяч років тому карпатські посвячені випливли в океан, звідки дісталися Південної Америки та поділилися своїми знаннями з інками. А після 300 року нашої ери частина індіанських шаманів знову повернулася морем на наш континент і повернулася у Карпати. Дід Нечай запевнив, що частина мольфарів Карпат є далекими нащадками тих самих шаманів, які прийшли до нас через далеке море. Як би там не було, культура трансу воістину ідентична у всіх своїх проявах. Не дарма наші гості з Південної Америки завжди ототожнювали Карпати й Анди.
Народні повір’я стверджують, що справжніх сильних мольфарів багато; вони живуть у серці гір і не мають контакту з суспільством. Ті мольфари, які приймають людей і спілкуються з пресою, є їхніми посланцями, яким дозволила це робити Сила. А за справжніми Знаннями треба йти в первозданні гори.
І ось, коли ми з Володимиром продовжували обговорювати таємниці мольфарів і Пісочну книгу, він згадав, що на березі річки Черемош, в селі Малий Дихтинець Путильського району Чернівецької області живе дуже духовна жінка – чи то цілителька, чи то мольфарка, її звуть Марія і в неї є таємнича книга. Марія відкриває цю книгу — і на сторінках з’являється текст — все, що Вищі Сили хочуть розповісти відвідувачеві.
А що, якщо це одна з тих самих Книг піску – я висуваю гіпотезу. І ми одразу вирішили: їдемо до Марії!
Того ж дня зібралася наша група – бажаючих дізнатися таємниці й стати першовідкривачами, і ми одразу придбали квитки на потяг до Чернівців. Виїхали 2 листопада 2015 року.
З вікон поїзда нас вітав розкішний ніжно-рожевий світанок. З Чернівців ми доїхали маршруткою до Вижниці і познайомилися з цим маленьким, але дуже гарним містом. По дорозі ми також відвідали гарненькі містечка Снятин та Кути. Потім ми доїхали до села Дихтинець, де пересіли на всюдихід. Гірська дорога перетинає гирла п’ятнадцяти струмків, а іноді пролягає прямо вздовж гирла струмків. Далі стрімко піднімається в гори. Дорога складна, мокра, порізана слідами від коліс всюдиходів. Підйом на гору, на якій стоїть село Малий Дихтинець, займає півгодини. Зате з гори відкривається захоплююча панорама, включно з частиною Чорногорського хребта.
На схилі стоїть білий двоповерховий будинок із синім дахом. Марія приймає в цьому будинку.
Людей небагато, але це не завжди так – у вихідні приходить багато людей, іноді до півсотні відвідувачів.
Заходжу в будинок. Кабінет Марії знаходиться на першому поверсі. На столі старовинна піч, ікони, вишита узорами скатертина. Пропонують мені відкрити старовинну книгу. Це була не Пісочна книга. Це було старовинне Євангеліє, якому понад два століття. Я відкрив сторінку й поклав відкрите Євангеліє біля Марії. Вона почала дивитися на сторінку, наче бачила щось невидиме для мене. І в принципі, вона абсолютно правильно розповіла про події мого життя та історію нашої духовної школи. Дала мені поради.
Потім ми з нею поговорили. Марія розповідає, що на полях Євангелія чітко проступають літери, що світяться синім сяйвом, які утворюють текст і дають інформацію про особу, яка прийшла. Марія озвучує хороші речі, які мають статися. Поганого намагається не читати.
Раніше Марія приймала людей з нині покійною матір’ю. Мати знала, як загладити все погане. Так вони і працювали: Марія про добре розповідала, мати молилася про зникнення поганого, а долі людей покращувалися, ставали більш щасливими. Зараз Марія працює сама, говорить про добре і не говорить про погане, за рідких винятків у тих випадках, коли події задумані Згори і мають непереборну силу. Євангеліє давнє і родове. Іноді буває, що відвідувач сам бачить на сторінках Євангелія світяться букви і читає текст. Це сталося з моїми колегами, які пішли спілкуватися з Марією після мого спілкування з нею. Євангеліє від Марії відіграє роль мантичного дзеркала.
У розмові з Марією я також дізнався багато нового про мольфарів і таємниці гір – і ми будемо готувати туди поїздки та експедиції, про які обов’язково повідомимо. Тільки подивіться на таємницю Білого та Чорного Черемошів, які тут зливаються в одну річку Черемош! По дорозі від Дихтинця до Вижниці ми пили кришталево чисту воду з маленьких гірських водоспадів.
Потім знову повернулися до Вижниці, де спробували декілька мольфарських чаїв з лікарських трав. А ввечері ми повернулися до Чернівців, звідки попрямували потягом до Києва.
Ігор Мехеда
