Історія десяти загублених племен Ізраїлю є одним із найбільш загадкових і водночас магнетичних наративів у юдейській, християнській і загальній світовій історіографії. Ці племена, що походили від синів або онуків біблійного патріарха Якова — Асир, Дан, Єфрем, Гад, Іссахар, Манасія, Нефталим, Рувим, Симеон і Завулон — сформували основу етнополітичної ідентичності стародавнього Ізраїлю, відігравши ключову роль у становленні семітської цивілізації в Ханаані після його завоювання під проводом Ісуса Навина. Цей момент вважається одним із найважливіших етапів формування ізраїльського етносу на території Обіцяної землі після смерті Мойсея.
Історичні витоки та розпад Ізраїльського царства
Поділ об’єднаного ізраїльського царства на дві частини в 930 році до нашої ери — північне Ізраїльське царство, до складу якого увійшли десять племен, та південне Юдейське царство, сформоване племенами Юди та Веніямина, — став початком політичного та релігійного розмежування між різними частинами єврейського населення. Цей розкол не лише мав політичні наслідки, а й запустив культурні трансформації, що в подальшому призвели до асиміляції значної частини ізраїльтян у зовнішньому світі.
Після захоплення північного Ізраїльського царства ассирійцями у 721 році до н. е. більшість населення було або депортовано, або зникло серед домінуючих народів регіону, що призвело до поступового зникнення етноконфесійної самобутності цих племен. Власне ця історична обставина і стала підґрунтям для виникнення легенди про «Десять загублених племен Ізраїлю», яка, починаючи від давніх джерел і завершуючи сучасною епохою, отримала широкий розвиток у літературі, міфотворчості, фольклорі та геополітичних дискурсах.
Міф і реальність загублених племен
Одним із перших історичних свідчень, яке започатковує легенду про місцезнаходження втрачених племен, є розповіді єврейського мандрівника IX століття Ельдада ха-Дані. Його твори, написані у формі подорожніх записок, вказували на існування племен «за річками Абіссінії», на іншому боці річки Самбатіон — містичної перепони, яку можна перетнути лише в суботу, однак, згідно з юдейським релігійним законом, саме в цей день заборонено подорожувати. Відтак, сама ріка перетворюється на символ межі між знаним і незнаним, між реальністю і міфом. Цей образ був плідним для середньовічного юдейського світогляду, що перебував під тиском як внутрішньої діаспорної ідентичності, так і зовнішньої християнської чи мусульманської влади.
У XVII столітті легенда про загублені племена отримала політичне втілення завдяки діяльності Манассії бен Ізраїля, впливового єврейського мислителя та дипломата сефардського походження. Його аргументація щодо можливого існування загублених племен за межами Європи слугувала інструментом переконання англійського лідера Олівера Кромвеля дозволити євреям повернутися до Англії після тривалої депортації.
В подальші століття різні етнічні та релігійні групи в різних частинах світу проголошували або отримували визнання як потенційні нащадки загублених племен. Серед них були ассирійські християни, які зберігали семітську мову й обряди; мормони, що вбачали у легенді підтвердження своїх релігійних наративів; афганці, зокрема пуштуни, традиції яких виявляли паралелі з юдейськими законами; бета-ізраїльтяни Ефіопії, котрі зберігали єврейські релігійні практики в ізоляції; а також деякі групи американських індіанців та японців, у культурі яких окремі дослідники знаходили сліди юдейської спадщини.
Ці численні гіпотези часто ґрунтувалися на побіжних антропологічних спостереженнях, фольклорних збігах чи біблійних інтерпретаціях. Наукове підґрунтя таких тверджень залишається суперечливим, проте феноменологія самого міфу вказує на глибоку культурну потребу зберегти зв’язок із минулим та уявлення про єдність народу. Це особливо яскраво простежується після створення Держави Ізраїль у 1948 році, коли серед новоприбулих іммігрантів також з’явилися люди, що вважали себе прямими нащадками одного з Десяти племен. Для ізраїльської держави така ідентифікація мала не лише символічне, але й практичне значення — у контексті формування національної ідеї, демографічної політики та релігійної легітимації.
Зі збережених двох племен — Юди та Веніямина — сформувалося ядро юдейського народу, яке збереглося після вавилонського полону 586 року до нашої ери. Саме завдяки їхній релігійній стійкості та відновленню обрядової ідентичності після повернення з вигнання, єврейський народ зберіг свою самобутність до сьогодні. Ці племена стали носіями Тори, храмового культу і спадкоємцями традицій, які унеможливили повну асиміляцію.
Отже, історія Десяти загублених племен Ізраїлю є не лише археологічною чи біблійною загадкою, але й унікальним прикладом впливу історичної пам’яті на ідентичність народів. Вона формує простір для діалогу між міфом і наукою, політикою і релігією, історією і сучасністю, відкриваючи нові горизонти для осмислення спадщини Давнього Ізраїлю в контексті глобального людського досвіду.
Іван Гудзенко
