Його можна назвати людиною, з якої власне і розпочалася середньовічна католицька реформа, на противагу протестантській Реформації. Крім того, в період життя Филипо існувала дуже сильна тенденція ригористичності (суворості) церкви , тобто позиції священиків та єпископів щодо її порятунку від протестантського прояву. У цьому питанні думку духовенства підтримувала інквізиція, головним завданням якої став розгляд справ життя святих католицької церкви.
Филипо став «блазнем Божим» для того, щоб під таким виглядом викрити розпусність життя та матеріальну залежність багатіїв. У ньому можна побачити хороші манери, такт поведінки, добрі риси вихователя та організатора. Він стає прикладом для тих, хто зумів відчути з ним справжню духовну радість та щастя в Бозі, яких раніше ніхто їм не дарував. – спосіб життя дітей, яких зібрав навколо себе Филипо, відрізнявся від того, в якому перебували люди. Саме з цього прошарку суспільства простий чоловік створив комуну з дітей, у яких виховував віру; молитву вважав достойною справою кожної людини, а не марним витрачанням часу; завданням честі для нього стало благопристойне життя тієї спільноти, в якій він перебував.
Двадцяти трирічний Филипо прибуває до Риму і назавжди залишається там. Він Ззустрічався і спілкувався з людьми, які займалися ремісництвом, купівлею, лихварями, і запитував їх про те, коли вони стануть врешті добрими. Від початку своєї місії святий довгий час перебував у молитві в катакомбах святого Севастіана. Він бажав відчути реальну атмосферу катакомбних християн, зробити крок по окропленій їхньою кров’ю підлозі.
Будучи світською особою, займався проповідницькою діяльністю. Филипо зустрівся і зав’язав дружні тісні стосунки з Ігнатієм Лойолою, над яким досить часто любив покепкувати Филипо. Він закликав молодь приєднуватися до ордену Лойоли, хоча сам не наважувався туди увійти. Про Божого блазня Филипо Лойола говорив, що той є дзвоном, який закликає до храму, а сам перебуває на дзвіниці.
За рекомендацією сільського пароха у 1551 році Филипо приймає сан священика. Його назначають штатним кліриком для виконання своїх обов’язків у церкві святого Ієроніма Стридонтського. Він створює ораторій на горищі храму, закликаючи сюди молодь. Ораторії слугували місцем виголошення промов. Таким чином, виник орден ораторіанців. Крім звичної справи – промови, орден займався й іншою діяльністю, наприклад, його учасники протистояли протестантським проповідникам, вони повинні були б впроваджувати місіонерську роботу. Більш помітними ораторіанці були у нічних молитовних процесіях, рух яких відбувався місцевими вулицями Риму. Так, молитовні процесії стали охоплювати сім базилік в Римі.
За усе своє життя священик Филипо бажав побувати в Індії, проте цього не сталося за Божим провидінням. У зустрічі з монахом-відлюдником, який належав до ордену цистеріанців, він почув відповідь, у якій було зазначено, що його місіонерська діяльність необхідна тут, у цьому вічному місті. Адже, на думку монаха-цистеріанця, тією Індією має бути Рим.
Филипо Нері мав неабияке почуття гумору, в тім і в ньому можна було розгледіти прояв волі Божої, направленої до недоліків співгромадян. Священик жартував навіть із самим собою, відхилявся від прижиттєвого культу (поклоніння йому як людині). Його бунтівний характер перед папою Григорієм ХІІ показував водночас смиренність, відмову від матеріальної слави та почестей. Коли папа хотів вручити йому шапку кардинала, то той, подивившись на неї, сказав, що з неї вийшла б непогана заплатка для сорочки. Дуже дивним є його служіння меси у вигляді скоромовки або в повільному темпі, з довгими паузами між реченням. Власне, це відбувалося так, ніби сам священик перебував у якомусь релігійному екстазі під час проповіді, бо єдиним, із ким він міг порозмовляти, був Бог.
За його молитвами до Бога отримав зцілення хлопець, була повернена до життя маленька дитина, оздоровлений поранений юнак.
У традиції католицької церкви цього святого досить часто зображують із полум’яним серцем, що знаходиться в його руках. Із чим це пов’язано? Існує розповідь про пережиття ним якогось містичного досвіду, в результаті якого серце священика, що було настільки переповнене Божої любові, в одну мить обняло неопалимим вогнем, а його розміри збільшилися. В результаті цієї містики в Филипо були зламані два ребра і спостерігалася деформація боку.
Очевидці такого незвичного феномену стверджували, що під час молитви разом із отцем Филипо відчували Боже тепло, і настільки було чути биття його серця, що тремтіли стіни храму. Йому явилося видіння Богородиці Марії. Ця подія відбулася за три роки до його смерті, після чого Филипо перебував у постійній молитві, приймаючи тільки одне Святе Причастя. Филипо Нері одного разу перед усіма кардиналами і Папою сказав так щодо запропонованої ними посади: «Я обираю рай (Paradiso)». Сталось це 25 травня 1595 року під час святкування Тіла Христового.
12 березня 1622 року – за офіційним канонічним документом римського папи Григорія ХV та чітко проведеного і дослідженого процесу беатифікації, Филипо Нері було зараховано до лику святих католицької церкви. У сакральній іконографії святий Филипо зображується чоловіком середніх років, в одязі священика, головним символічним атрибутом якого є біла лілея.
Богдан Стрикалюк
