Серед його найвпливовіших документів — енцикліка Pacem in terris (1963), присвячена миру та правам людини, та декларація Nostra aetate (1965), що вперше в історії Католицької церкви засудила антисемітизм, визнала релігійну повагу юдаїзму й ісламу та переглянула традиційне звинувачення євреїв у смерті Ісуса Христа. За ці зусилля він був беатифікований у 2000 році, а канонізований у 2014 році.
Походження і дитинство
Анджело Ронкаллі народився в Сотто-іль-Монте, маленькому селі поблизу Бергамо в Ломбардії, у багатодітній сільській родині. Він був третьою дитиною й найстаршим сином серед 13 дітей. Попри поширені пізніше легенди про крайню бідність родини, сам Ронкаллі підкреслював, що вони мали все необхідне для життя. Його рання освіта та покликання до священства сформувалися в атмосфері глибокої родинної побожності. Уже в 11 років він розпочав підготовку до духовного служіння, не розриваючи при цьому зв’язків із родиною.
Формування як духовного лідера
Навчання Анджело не супроводжувалося академічною блискучістю, однак він вирізнявся сумлінністю та дисципліною. Його богословську освіту в Римі перервала військова служба, а згодом під час Першої світової війни він був мобілізований як військовий капелан. У 1904 році він був висвячений на священика та відслужив свою першу месу в базиліці Святого Петра.
Ключовим моментом його молодого життя стало призначення секретарем єпископа Джакомо Радіні-Тедескі — впливового, соціально орієнтованого прелата, який став духовним наставником Анджело. Повернувшись до Бергамо, Ронкаллі викладав у семінарії та займався душпастирською роботою, водночас поглиблюючи розуміння церковної місії. Після смерті Радіні-Тедескі у 1914 році Ронкаллі написав біографію свого наставника, яка справила враження на Папу Бенедикта XV.
Служіння на дипломатичній та місіонерській ниві
У 1920 році Ронкаллі був призначений директором Італійської організації підтримки закордонних місій. Ця посада, хоча й не була високою в ієрархії, дала йому змогу встановити стосунки з низкою церковних діячів Європи та привернула увагу до його особистості в Римі. Його праці з історії католицизму, зокрема про кардинала Карло Борромео, набули поваги серед римських богословів і дослідників.
Згодом він обіймав дипломатичні посади як апостольський делегат у Болгарії, Греції та Туреччині, а під час Другої світової війни займався організацією гуманітарної допомоги та порятунком євреїв. У 1953 році він був призначений патріархом Венеції, а через п’ять років, після смерті Пія XII, був несподівано обраний Папою під ім’ям Іван XXIII.
Постава покори і особиста простота
Попри свій високий статус, Іван XXIII зберіг простоту, яка вирізняла його з юних років. Він категорично відкидав думку, що його рідні повинні користуватися привілеями через спорідненість із Папою. У листі до брата він наголошував, що «світ зацікавлений лише в грошах», та закликав до смирення й непідкупності. Його особистий заповіт, у якому кожен член родини отримав спадщину менше ніж на 20 доларів, лише підтвердив його безкорисливість і вірність євангельським ідеалам.
Пам’ять і канонізація
Святий Іван XXIII залишив глибокий слід у сучасній церковній свідомості. Його зусилля з оновлення Католицької церкви, діалог із іншими релігіями та відкрита пастирська постава зробили його одним із найшанованіших Пап ХХ століття. Його беатифікація 2000 року та канонізація 2014 року засвідчили визнання його святості не лише серед духовенства, а й у свідомості широкої віруючої спільноти.
Іван Гудзенко
