Він народився у знатній родині, тісно пов’язаній з імператорським двором, і здобув класичну освіту у Константинопольському університеті, де вивчав філософію Арістотеля та Платона. Попри блискучі перспективи державної служби, у 1316 році Палама відмовився від кар’єри при дворі, обравши шлях духовного пошуку. Він оселився на Афоні — головному центрі православного чернецтва, де цілком присвятив себе молитві, богословським студіям і спогляданню.
Протягом двадцяти п’яти років Палама заглиблювався у Святе Письмо та твори Отців Церкви. Саме в цей період він познайомився з ісихастською практикою — аскетичним методом містичної молитви, що поєднує безперервне повторення Ісусової молитви з особливими позами тіла та зосередженим диханням. Його духовний шлях був перерваний турецькими нападами близько 1325 року, що змусило його покинути Афон. Після втечі він жив у Салоніках і Македонії, де у 1326 році був висвячений на священика, а згодом очолив невелику чернечу спільноту.
Ісихазм і богословська полеміка
У 1330-х роках навколо Палами розгорнулася масштабна богословська дискусія, що визначила духовну історію Східної церкви на століття вперед. Головним його опонентом став Варлаам Калабрійський — грецький монах і філософ, який прибув з Італії до Візантії. Варлаам проповідував ідеї богословського раціоналізму та скептицизму, заперечуючи можливість будь-якого безпосереднього досвіду Бога. Він критикував ісихазм, висміюючи ченців, які практикували тілесні пози під час молитви, називаючи їх «людьми з душею в пупку» (омфалопсіхої).
У відповідь Палама створив свою знамениту «Апологію святих ісихастів», відому також як «Тріади» (1338). У цьому творі він сформулював богословські засади ісихастського досвіду, захищаючи право людини на містичне спілкування з Богом. Палама пояснював, що істинне споглядання не є інтелектуальною діяльністю, а внутрішнім просвітленням, у якому бере участь уся людська особистість — тіло, душа і дух.
Центральним у його вченні стало поняття «обожнення» (θέωσις) — процесу внутрішнього перетворення, завдяки якому людина через благодать причетна до божественної енергії. Палама розрізняв сутність Бога, яка залишається непізнаваною, та божественні енергії, через які людина може спілкуватися з Ним. Ця думка стала наріжним каменем православної містичної теології.
Вчення про Фаворське світло
Особливе місце у вченні Палами посідає концепція Фаворського світла — нествореної енергії, яку апостоли бачили під час Преображення Христа на горі Фавор. Це світло, за Паламаю, не є матеріальним і не створене Богом, а є проявом Його присутності. Людина, очищена від пристрастей і просвітлена благодаттю, може споглядати це світло у молитві.
Таке тлумачення мало на меті поєднати богословську традицію Сходу з філософською спадщиною античності, зокрема ідеями Арістотеля про енергію як дію і Платона про участь душі у вищих реальностях.
Випробування та визнання
Позиція Палами викликала гострий спротив у частини візантійських богословів та інтелектуалів, близьких до гуманістичних течій. Його тимчасово відлучили від Церкви у 1344 році, але згодом він був виправданий і реабілітований. Після завершення громадянської війни у Візантії в 1347 році Григорія Паламу призначили архієпископом Солуня. На цій посаді він поєднував адміністративну діяльність із богословською полемікою та проповідництвом.
Його твори, зокрема «Агіоритський томос», стали підсумком візантійського містицизму та теоретичним обґрунтуванням ісихазму. У 1368 році, через дев’ять років після його смерті, собор у Константинополі проголосив його святим і надав титул «Отця і Вчителя Церкви».
Святий Григорій Палама увійшов до історії як реформатор чернечого життя та мислитель, який поєднав філософію розуму і досвід серця. Його богослов’я стало відповіддю на західний раціоналізм і водночас спробою відновити єдність між людським і божественним.
Іван Гудзенко
