Походження та історичне формування
Після смерті пророка Мухаммеда у 632 р. виникло питання щодо спадкоємства влади. Суніти визнають перших чотирьох халіфів — Абу Бакра, Умара, Усмана та Алі — як «праведних» або «досконалих» халіфів вбачаючи в їхньому правлінні зразок належного управління мусульманською уммою. На противагу шиїтам, які вважають, що влада повинна належати виключно нащадкам пророка через його зятя Алі, суніти дотримуються принципу шури — колективної консультації громади у виборі лідера.
Цей підхід сформував основу сунітської політичної теорії, яка визнає легітимність влади на основі фактичного контролю, стабільності та дотримання ісламських обов’язків, а не лише родоводу або божественного призначення.
Богослов’я та правова система
Сунітська релігійна ортодоксія спирається на чотири головні школи ісламського права (мазхаби): ханафітську, малікітську, шафіїтську та ханбалітську. Всі вони визнають чотири основні джерела шаріату: Коран, сунну пророка (засвідчену в хадисах), іджма (консенсус учених) та кияс (аналогічне міркування). Унікальною рисою сунітизму є саме інститут іджма, який дозволяє включати до релігійної практики історично сформовані звичаї, навіть якщо вони безпосередньо не прописані в Корані.
Суніти також визнають шість канонічних збірників хадисів, серед яких Сахіх аль-Бухарі та Сахіх Муслім є найбільш авторитетними. Через ці джерела формується не лише віровчення, а й етичні норми, культова практика та правова система.
Суспільно-політична гнучкість
Сунітське вчення історично виявило значну гнучкість у питаннях політичного лідерства. Хоча бажаним вважалося, щоб халіф походив з племені курайшитів (до якого належав пророк), на практиці визнавалися й інші династії, зокрема Омейяди, Аббасиди та навіть тюркські або османські правителі. Легітимність визначалася не лише походженням, а й здатністю підтримувати порядок, захищати ісламську громаду та здійснювати релігійне управління.
Ця традиція сприяла довготривалому збереженню халіфату, навіть після його фактичного розпаду у XIII столітті. Сунітські улеми (релігійні вчені) зберігали автономію та вплив у суспільстві, виконуючи роль посередників між державою та громадою.
На початку XXI століття суніти становили близько 85–90% мусульманського населення світу, що дорівнює приблизно 900 мільйонам осіб. Вони переважають у всіх мусульманських країнах, за винятком Ірану, Іраку, Азербайджану, Бахрейну та частково Лівану. Сунітський іслам відіграє провідну роль в інституціях мусульманської освіти, богослов’я та юриспруденції.
Іван Гудзенко
