Хоча упродовж історії дане захворювання позначалося різними термінами та класифікаціями, офіційно воно було визначене як окремий діагноз у DSM-5 (Діагностичний та статистичний посібник з психічних розладів, п’яте видання) у 2013 році.
Історичний розвиток уявлень
Уявлення про тривалу депресію як про окремий психічний стан сягають часів Стародавньої Греції. Гіппократ (460–375 рр. до н. е.) описував так званий меланхолійний темперамент, пов’язаний із постійним відчуттям смутку та зневіри.
У XIX столітті цей термін увійшов у медичну практику. У 1844 році німецький психіатр Карл Фрідріх Флеммінг застосував слово «дистимія» для опису хронічних розладів настрою, відмежувавши їх від інших психічних патологій. Згодом, у 1863 році, інший німецький психіатр – Карл Людвіг Кальбаум – розглядав дистимію як хронічну форму меланхолії, підкреслюючи її тривалий перебіг.
У XX столітті класифікація цього розладу зазнала значних змін. У DSM-II (1968) тривала депресія була віднесена до категорії «невротичної депресії», що трактувалася більше як риса особистості, а не як окремий психічний розлад.
Проте у 1980 році з виходом DSM-III термінологія змінилася: всі випадки хронічної депресії, що тривали понад два роки, були згруповані під назвою дистимічний розлад, що вже визнавалося хворобливим станом, а не особистісною особливістю.
Остаточна трансформація відбулася у 2013 році, коли в DSM-5 було об’єднано діагнози дистимічного розладу та хронічної великої депресії. Таким чином з’явився термін «стійкий депресивний розлад», який охоплює всі форми хронічної депресії з тривалістю понад два роки.
Сучасне розуміння
Сьогодні стійкий депресивний розлад розглядається як широкий діагностичний спектр, у якому поєднуються симптоми депресивного стану різної інтенсивності. Хворі відчувають пригніченість, втому, зниження інтересу до повсякденних справ, проблеми зі сном та апетитом, труднощі з концентрацією уваги.
Іван Гудзенко
